Раді Вас бачити!

Замок піддався з ледь чутним клацанням. Двері були відкриті. Отже, Кессі вдома. Супер. Мені якраз треба було скинути чортів нервовий настрій на її апетитну дупцю.

Сонце надворі сліпило неймовірно, відбиваючись від ідеально вимитих вікон сусідських будинків. Інколи мені здається, що моє життя перетворилося на якийсь сопливий серіал на Netflix про ідеальних домогосподарок. Рожеві будиночки, газони отруйно-зеленого кольору, що він аж виїдає очі. І безкінечне блакитне небо з пухкими хмаринками, наче з реклами йогурту. Жодної краплі крові, жодного розчленованого садиста на газоні чи запаху пороху в повітрі.

Останні пів року у нас із Кессі тривав затяжний медовий місяць. Загорнутий у цукрову вату приміського спокою. Кетрін перевершила саму себе: вона не просто зачистила хвости, вона вигадала нам нові життя.

Тепер ми — містер Раян та місіс Моніка Тетчер. Я — тренер із баскетболу, вчу підлітків кидати м’яч у кошик замість того, щоб ламати їм щелепи. Вона — елітний продавець-консультант у бутіку з білизною в невеликому ТРЦ. Де її найбільшим ворогом є прискіпливі багаті матрони, а не найманці нарко картелей.

Ми переїхали в затишний будиночок за містом, недалеко від Сан-Франциско. У квартал, де головною подією року, судячи з місцевої газети, стане виставка дипломованих пуделів.

Я кинув ключі на столик у передпокої й прислухався. У домі пахло новим парфумом, який вона купила минулого тижня. Все було настільки нормальним, що всередині все стискалося від передчуття підвоху. Старі звички помирали важко: за звичкою перевіряючи кути, перш ніж зайти в кімнату, і клав ніж під подушку, застелену білизною з IKEA.

— Люба, я вдома! — крикнув я, скидаючи кросівки біля дверей. — Як думаєш, на задньому дворі є місце для свіженької могили? Бо директор Таннер сьогодні дуже напрошувався на ножа під ребра. Ох, я вже уявив, як його довгий кишечник буде виглядати у мене під пальцями...

На кухню я зайшов уже з усмішкою в передчутті того, як Кессі зараз розсміється або в тон мені запропонує скористатися газонокосаркою для замітання слідів. Треба скинути цю маску, випити віскі й відчути себе собою.

— Привіт, любий, — голос Кессі пролунав надто рівно.

Вона стояла посеред нашої білосніжної кухні з чашечкою кави в руках. Її посмішка була натягнутою. І лише тоді я помітив, що ми не самі.

За столиком на барному стільці сиділа чорнява дівчина. Її очі були настільки великими, ніби я щойно зайшов на кухню не з жартами, а з реальною відірваною головою в руках. У повітрі зависла тиша, що було чути, як працює холодильник.

— Це Маргарет, — продовжила Касандра, ледь помітно стискаючи пальцями порцеляну чашки. — Ми працюємо разом.

Сказати, що я почувався некомфортно — нічого не сказати. Холодний піт проступив на потилиці. Професійна деформація, чорт би її забирав. Скільки вона почула? Про кишечник? Про ніж?

Я сціпив зуби, миттєво перемикаючи тумблер у голові на режим «привітний сусід». Щиро посміхнувся, як тільки може посміхатися людина, яка щойно фантазувала про вбивство.

— Привіт, — дівчина несміливо помахала рукою, все ще не зводячи з мене ошелешеного погляду.

Я підійшов до Кессі й чмокнув її в щоку, нахилившись до самого вуха. 

— Що вона тут робить? — прошипів так тихо, що почув би хіба мікрофон, якби він був.

— Ти сам казав — треба призвичаюватись. Ось я це і роблю, — вона відповіла мені таким самим «сімейним» поцілунком у щоку.

— Я просто жартував! — я повернувся до Маргарет, розводячи руками й намагаючись видати нервовий смішок. — Просто справді паршивий день. Шкільна команда знову програла, директор незадоволений моїми методами... Ну, знаєте, ці емоційні перебільшення.

— О, розумію. Всі ми інколи ненавидимо свого боса, — ніяково відповіла Маргарет, хоча її пальці все ще судомно стискали сумочку на колінах. Здавалося, вона обирає момент, щоб дати драпака до дверей.

Я глянув на Кессі. В її очах читалося: «Ну що, догрався у домогосподаря?». Вона виглядала ідеально в ролі Моніки. Легка сукня, бездоганна зачіска, але я бачив, як напружена жилка на її шиї.

— Маргарет зайшла занести мені деякі каталоги білизни, — додала Кессі, ставлячи каву на стіл. — Можливо, Раяне, ти приготуєш нам свого фірмового лимонаду?

«Колега» Маргарет була звичайною. Надто звичайною. Але в нашому світі «звичайний» — найкраща маска для вбивці.

Я стояв нерухомо, наче манекен, поки Маргарет збирала свої речі. Весь приміський затишок раптом здався мені затісним, як сорочка, що сіла після прання.

— А знаєш... я вже, мабуть, піду, — дівчина піднялася, і мигцем озирнулася на вхідні двері, перевіряючи шлях до відступу. — Дякую за каву.

Вона підійшла до Кессі й легко поцілувала її в щоку. Жест виглядав нормальним, що мене ледь не знудило від фальші. Чи була не фальш? Може, я став параноїком, для якого будь-який прояв дружелюбності — підготовка до удару ножем у печінку?

— Зустрінемось завтра, — кинула вона Кессі.

— Так. І переглянь, що я тобі принесла. Думаю, Раяну сподобається, — Маргарет підморгнула їй. — Було приємно познайомитись.

Вона простягнула мені руку. Я потис. Долоня була м’якою, без мозолів від зброї, але її погляд... О, я бачив, як її зіниці розширилися, коли вона опустила очі на мої руки. Мої татуювання, що визирали з-під рукавів сорочки, зовсім не в’язалися з образом викладача фізкультури. 

— Ще побачимось, — сказала вона, але в її голосі вже не було тієї легкості. Швидше, ввічлива тривога.

— Так, — коротко відрізав я.

Коли за нею нарешті зачинилися двері, я не ворухнувся. Дочекався звуку її кроків на під’їзній доріжці, шуму мотора малолітражки, і тільки коли все стихло, я повільно повернувся до Кессі.