Раді Вас бачити!

Це був не просто провал — це була катастрофа. Я стояла, притиснулась спиною до холодних металевих дверей вагона, підлога йшла з-під ніг не від руху потяга, а від жаху.

Бляха, бляха, бляха! Ну от якого хріна?!

Якого біса все це знову відбувається зі мною? Я змінила місто, ім’я, навіть колір волосся, а минуле все одно наздогнало мене в обшарпаному метро, вдягнене в костюм за кілька тисяч доларів. В роті пересохло, стало тяжко дихати. Паніка накочувалася хвилями, пальці настільки заціпеніли, що я ледь тримала сумку.

Злість на саму себе з’їдала зсередини сильніше за сором. Ну чому я не могла просто закрити свою пащу? Чому це кляте слово вилетіло з мене раніше, ніж встигла подумати? Це ж була фірмова фраза тієї дівки з Нью-Йорка. Я сама намалювала мішень на лобі. Сама.

Я сперлася потилицею об тремтяче скло, дивлячись на темряву, що пролітала повз.

Він не видався мені щасливим від цієї знахідки. Навпаки — він був розлючений. Образливо, чорт забирай. Я думала про нашу можливу зустріч, і вона виявилась не зовсім такою як я хотіла. Очі, що щойно блищали азартом, стали схожі на два дула пістолета, націлені мені в лоб. Чого його так перемкнуло? Ну, трахнулися ми разочок у завулку... Ну, було це дико й брудно... Це ж не привід переслідувати людину через половину країни! Хто він такий — фанатичний коханець чи просто психопат?

Кого я обманюю...

Я заплющила очі, згадуючи кабінку в «Бризі». Якщо він сидів з тими виродками, що обговорювали поставки героїну, він точно не «супермен». Він у банді. Або він і є та банда. І тут мене прошив холодний піт.

Трой.

Як я раніше про це не подумала? Не просто так він опинився в Бостоні. Не просто так він кричав те кляте «Знайду тебе, Сирено!» з такою люттю, що в мене волосся на лобку дибки встало. Він пов'язаний з ним. А я рік тому розсунула перед цією собакою ноги прямо біля місця злочину.

— Боже, яка ж я дурепа... — прошепотіла, кусаючи губи до крові.

Потяг смикнувся і нарешті завмер, випльовуючи мене на перон. Я бігла вгору ескалатором, не відчуваючи ніг. Кожна секунда зараз була на вагу золота. В моїй голові пульсувала лише одна думка: знайти адресу офіціантки з забігайлівки для такого як він — це справа п'яти хвилин. Виб’є зуби Спенсеру чи пригрозить Лії і він знатиме, де я сплю.

Двадцять хвилин. Я витратила цілих двадцять хвилин, щоб дістатися до своєї діри. Це забагато. Занадто, чорт забирай, довго!

Я залетіла в під’їзд, перестрибуючи через дві сходинки, і з гуркотом вгатила плечем у двері квартири.

— Ей! Якого хріна?! — вереснула Софі.

Вона підхопилася з дивана гола, прикриваючи груди подушкою. Поруч підскочив її черговий бойфренд, кліпаючи очима від шоку.

— Пробач. Невдала зміна, — я кинула це через плече, затуляючи очі рукою, щоб не бачити малий член її коханця, і пронеслася повз них до своєї комірчини.

— Не можна так вриватися! — долетів мені в спину обурений крик Софі. — Ти з глузду з'їхала?

— Наступного разу трахайтесь у кімнаті! Я на тому дивані вечеряю, взагалі-то! — гаркнула я у відповідь, уже розчахнула шафу.

Гарячкова метушня. Старий рюкзак вивалився на підлогу і я почала кидати туди все, що потрапляло під руку: білизну, лосини, кілька майок. Жодних зайвих речей. За стіною Софі продовжувала щось лаяти, її хлопець бурчав, але мені було плювати. В моїх вухах досі стояв його голос: 

«Я знайду тебе, Сирено».

Я впала на коліна біля ліжка і просунула руку під матрац. Мої пальці торкнулися холодного металу. Пістолет. І старий паспорт на ім'я Веласкес. Це єдине, що було важливим.

— Тільки не зараз, тільки не зараз... — шепотіла я, запихаючи зброю за ремінь, але рукки тряслись, що я ледь його не впустила.

Останній шматочок ілюзорної безпеки, який розсипався на очах. Телефон у моїй руці вібрував, наче жива істота. На екрані миготіло ім'я Лії, і кожна секунда зволікання відгукувалася нудотним спазмом у шлунку.

Я натиснула на кнопку «прийняти», затискаючи трубку між вухом і плечем, поки мої руки гарячково заштовхували залишки речей у рюкзак.

— Слухаю, — мій голос звучав чужо, наче я говорила з-під води.

— Пробач... пробач, люба. Тобі треба вшиватися. Негайно! — голос Лії захлинався від ридань. 

Світ навколо хитнувся, і я ледь не вписалася в одвірок. Комірчина, яку я вважала схованкою, раптом стала замалою навіть для того, щоб просто вдихнути. Треба було валити.

— Що сталося? — я завмерла з футболкою в руках.

— Хлопець... Він прийшов до «Бризу». Він... він погрожував мені, Меггі. Я ніколи не бачила таких очей. Я навіть не знала, що казати, клянуся! Я тягла час як могла, брехала... але він знав. Він знав про тебе . Сподіваюсь, ти вже не вдома...

Холодний піт прокотився вздовж хребта. Я відкрила рот, щоб сказати, що я вже виходжу, але язик наче прилип до піднебіння. Раптом він все ще там? Раптом він стоїть за спиною подруги? Кожен шурхіт за стіною, де Софі продовжувала про щось бубніти, тепер здавався мені кроками вбивці.

— Добре, Ліє. Все добре, — я змусила свій голос звучати рівно, хоча у вухах гупало так, що я власного дихання не чула. — Ти все зробила правильно. Не звинувачуй себе.

— Що ти вже накоїла, бісове дівчисько? — вона застогнала, і я почула, як вона задихається від сліз. — Хто він такий?

Я подивилася на своє відображення в каламутному вікні. Русява дурепа, яка думала, що зможе перехитрити смерть.

— Просто трахнула не того хлопця, — визнала я, і в моєму голосі прорізалася істерична нотка. — Виявилося, що в нього дуже довга пам'ять і ще довший список претензій.

— Будь обережна, Меггі... благаю...

— Буду. Я завжди обережна.

Я поклала слухавку. Тиша, що запала після дзвінка, була важчою за гуркіт метро. Тіло відчувало параною кожною порою шкіри: мені здавалося, що повітря в кімнаті стало густішим. Він знає адресу. Він залякав єдину людину, якій я довіряла.

Рюкзак полетів на плечі, а ніж приземлився в черевикові. Треба йти. Якщо він уже в під’їзді, я опинюся в пастці.

Рвонула вікно на себе. Холодне бостонське повітря вдарило в обличчя, але воно не принесло полегшення — лише запах вологого асфальту та іржавого заліза. Пожежна драбина зустріла мене здриганням, коли я ступила на хистку металеву решітку.

Кожна сходинка відгукувалася під моїми черевиками гучним скреготом. Рип. Клац. Мені здавалося, що звук розноситься на всі навколишні квартали. Пальці, вчепилися в холодні перила і заніміли миттєво. Повз пронеслись вікна сусідів. На другому поверсі миготіло світло телевізора. Виднілась потилиця якогось старого, що дрімав у кріслі. Голос шепотів мені у вуха: 

«Він дивиться. Він уже знизу. Він чекає, поки ти сама спустишся йому в руки».

Рюкзак тиснув на плечі, намагаючись скинути мене з цієї іржавої драбини.

Моє дихання виривалося з грудей уривчастими поштовхами. Остання секція драбини була підвісною. Я навалилася на неї всією вагою, і вона з вереском, поїхала вниз. 

Бам!

Нижній край вдарився об бетон. Я завмерла, чекала, що зараз звідусіль вискочать люди або, що гірше, з тіні вийде Він.

Нічого. Тільки вітер ганяв порожню бляшанку коли по асфальту.

Ноги заболіли від удару об землю, але я не зупинилася. Побігла, відчуваючи, як білий светр стає занадто яскравим мішенню в темряві. Я маю зникнути. Зараз же.

Вискочила на асфальт — і прямо в очі вдарило світло фар. «Додж». Чорна металева труна на колесах.

Срака!

Розворот і я кинулася в протилежний бік дерев, що темніли за тротуаром. Позаду почулося металеве клац — він вийшов із машини. Полювання почалося.

Я летіла крізь двори, збиваючи подих, легені горіли. Один поворот, другий... і тут я заціпеніла.

Пастка.

Між двома цегляними будинками виростав високий паркан. Теоретично... я б могла скочити на собачу будку під парканом, відштовхнутися і підтягнутися до краю. Але чи вистачить мені сили? І головне — що там, з іншого боку? Якщо я приземлюся невдало, я просто переламаю ноги, і тоді він зможе робити зі мною все, що заманеться.

— Так-так-так... — За спиною клацнуло. Холодний, як постріл у потилицю, голос. Я зрозуміла: бігати більше нікуди — Давно я так не бігав, русалонько.

Я розвернулася, притискаючись спиною до шорстких дощок паркану. Він стояв за кілька метрів, важко віддихуючись, але в його погляді не було втоми.

— То може й не варто було починати? — виплюнула я, намагаючись втихомирити тремтіння в голосі. — Бачу, з диханням у тебе проблеми. Може, вік уже не той, «супергерою»?

Я непомітно опустила руку до краю штанів. Пальці торкнулися рукоятки пістолета. Якщо він підійде ближче, я не здамся без бою. Метал був холодним, але моє тіло палало від адреналіну.

— Чого тобі треба від мене, клятий виродку?! — вигукнула, і мій голос відбився від цегляних стін. — Ти псих якийсь? Збочинець? Чи це що, кохання з першого погляду? Знаю, секс зі мною неповторний, проте, знаєш, я того не варта. Не хочу розбивати твоє серце, ковбою.

Він засміявся. Це був не веселий сміх, а гортанний звук, від якого волосся зашевелилося.

— О, люба. Це щось значно серйозніше, — він зробив ще крок. Повільно. Впевнено. 

— Що може бути серйозніше за твою хвору одержимість? — я притиснулася лопатками до паркану, відчуваючи кожну зазубрину на дереві.

— Ти вбила одну дуже незручну людину, — прошепотів він. — І тепер я просто зобов’язаний змусити тебе заплатити. 

Він зробив ще крок, перетинаючи межу моїх особистих кордонів. Я вихопила пістолет і наставила дуло прямо йому в груди.

— Ой-ой, — він миттєво зупинився і підняв руки в удаваному жесті капітуляції, але на обличчі все ще грала бісова посмішка. — Поклади цяцю, русалонько, і поговоримо. Це не іграшка, ти можеш когось поранити. 

— Нам нема про що говорити, Джонні, — я спеціально пом'якшила його ім’я. Мій палець лежав на гачку, і я відчувала, як він тремтить. — Трой був паскудою. Я ні на грам не шкодую про те, що зробила. Він заслужив на кулю в головешку за те, що робив з тими дівчатами. Але ти... — мій голос перейшов на благальний шепіт, очі наповнилися гарячими сльозами, які я намагалася не випустити. — Про тебе я буду шкодувати. Справді буду. Я не хочу розбризкувати твої гарні мізки по брудній цеглі. Йди геть. Просто розвернись і йди.

Джон дивився на дуло пістолета, потім знову на мене. Його погляд пом'якшав лише на мить, став сумним.

— Ти не вистрілиш, — сказав він впевнено, що мені захотілося кричати. — Бо ти не вбивця, Меггі. Ти — жертва, яка захищалася. А я... я той, хто прибирає наслідки.

Він знову почав рух, ігноруючи зброю. 

— Серйозно. Просто вали звідси, — я зірвалася на хрип, від жаху, змішаного з небажанням бачити його кров на своїх руках. — Зроби вигляд, ніби ти мене не бачив. 

— Не можу, русалонько, — він промовив ніжно. — Від тебе залежить моя свобода. Мати твого Троя тримає мене на короткому повідку, і ти — мій єдиний шанс зняти нашийник.

Його слова подіяли як розряд струму. Я зрозуміла: він не зупиниться. Ніколи.

Я великим пальцем з хрускотом звела курок. Металеве клацання прозвучало в тиші провулку. Я заплющила очі на долю секунди, готуючись відчути віддачу.

Грім пострілу.

Він зреагував швидко. У ту саму мить, коли я вже відчувала спуск, Джон зробив блискавичний випад. Його гаряча долоня перехопила моє зап’ястя, з дикою силою вивертаючи руку вгору.

З очей полетіли іскри, його пальці в’їлися в мою шкіру

Джон не дав мені навіть оговтатися. Він ривком підняв мої руки над головою, затискаючи обидва мої зап’ястя в одній своїй долоні, як в брудних німецьких фільмах. Вільною рукою він легко, зневажливо, вирвав пістолет з моїх пальців і відкинув його кудись у темряву, під сміттєві баки.

Наступної миті він різко розвернув мене спиною до себе і притиснув до свого тіла. Його важке дихання було біля самого вуха, тепло його грудей гріло крізь мій светр. Він притиснув мене до себе так міцно, що я відчула кожний гудзик на його дорогій сорочці. Жодного шансу вирватися. 

Я борсалась, але він лише міцніше притиснув мої руки до моїх же грудей, обхоплюючи мене так, що я не могла поворухнутися.

— Погана... — видихнув він мені в потилицю, і його губи ледь торкнулися моєї шкіри. — Погана дівчинка.

Мої коліна підкосилися. Сволота. Знав же, куди тиснути, щоб у мене остаточно відмовив мозок.

Все. Фініта. Я обм’якла в його руках, бо боротися з цією стіною м'язів було так само сенсовно, як штовхати хмарочос. Він дихав мені в маківку — спокійно та впевнено. А я просто стояла, слухаючи, як моє власне серце намагається пробити грудну клітку від люті й сорому.

— Ти... ти вб’єш мене? — мій шепіт розбився об холодну ніч. Голова відкинулася йому на плече, бо шия більше не тримала її. Сил боротися не лишилося.

Я чекала холоду сталі біля скроні. Чекала різкого болю. Чекала, що темрява підворіття нарешті поглине Меггі, Веласкес і Люсі разом із їхніми гріхами.

— Ні, люба, — голос Джона прозвучав надто близько, його подих обпік моє вухо, змушуючи здригнутися. — Я маю привезти тебе живою.

Ці слова вдарили болючіше за будь-яку кулю. Живою. Це означало не кінець. Це означало, що мене чекає щось набагато гірше за смерть — повільна, витончена розплата за кров сина старої суки. Вона не просто вб’є мене, вона роздере мене як свиню на скотобійні.

Сльози, які я так довго стримувала за масками офіціанток та нянь, миттєво підкотилися до очей. Я міцно заплющила їх, але вії стали вологими. Кусала губи, намагаючись не розридатися прямо в його обіймах, не показувати йому свою слабкість, але моє тіло зрадницьки затремтіло.

Я була для нього лише квитком на волю. 

— Будь ласка... — проковтнула клубок у горлі, розуміючи, що він не почує — Краще пристрель мене тут. Прямо зараз.

Він не відповів, лише міцніше стиснув мої зап'ястя, нагадуючи, що тепер моє життя належить не мені. Навіть не йому. Тепер я була не втікачкою, а живим товаром з дуже високим цінником.