Раді Вас бачити!

Очі. Мої кляті очі. Відчуття наче їх виколупали іржавою ложкою, а повіки стулили дешевим клеєм. Кожен рух зіниць відгукувався в потилиці тупим ударом молота. Та все ж я змусив це дефектне тіло підкоритися й розплющив їх.

Безжальне сонце зачуханого мотелю пробивалося крізь гнилі жалюзі й цілило прямо в мозок. Тіло заніміло, перетворившись на купу гнилого м'яса. Спробував поворухнутися. Хребет хрустнув, наче стара гілка, а в плече стрільнуло і перед очима попливли чорні плями. Щось важке давило на мене, заважаючи вдихнути на повні легені.

Повернув голову. Повільно, сантиметр за сантиметром.

Сирена лежала поряд. Її голова зручно вмостилася на моєму здоровому плечі, волосся розсипалося по запраній наволочці. Під тонкими повіками скажено бігали зіниці — мабуть, додивлялася свій персональний трилер. Вії тріпотіли в такт її рваному диханню.

Я завмер. Крізь її ледь прочинені губи просочувалося тихе похропування. Все настільки безглуздо й мило, що всередині щось зрадницьки ворухнулося. Уся її отрута вивітрилися, поки вона спала. Зараз вона була просто дівчиськом, яке чомусь вирішило, що засинати поруч зі мною — гарна ідея.

Я розглядав її профіль, і в голові промайнула ідіотська думка: вона красива. Не тією штучною красою, яку малюють в соціальних мережах, а справжньою, з впертою складкою між брів навіть уві сні. Давно я не прокидався з кимось у ліжку. Якщо чесно — ніколи. Зазвичай жінки випаровувалися з мого життя задовго до світанку, лишаючи по собі тільки запах парфумів та порожнечу, яку я не поспішав заповнювати. А на її повернення я навіть не розраховував.

Але вона була тут. Лежала поряд, зморена власною турботою, і навіть не підозрювала, наскільки близько підійшла до краю.

Мені нарешті полегшало, мабудь глибокий сон має наді мною певну владу, але тіло все ще викручувало, наче після доброї бійки. Я обережно, кінчиками пальців, торкнувся її щоки. Шкіра була прохолодною.

— Ну що, красуне... — прохрипів я собі під ніс. Голос звучав так, наче я ковтав гравій. — Якого біса ти все ще тут?

Вона ворухнулася, невдоволено зморщила носа й притулилася ближче до мого плеча. Моя маленька токсична рятівниця. Я знав, що як тільки вона розплющить очі, ми знову почнемо кусатися, але зараз... зараз я просто дозволив собі хвилину невластивої мені ніжності.

Раптом Сирена ворухнулася. Кумедно шморгнула носиком і, не піднімаючи голови, розплющила одне око. Сонне, але вже зі звичною іскрою зневаги.

— О... Ти все ще дихаєш, — сонно пробубніла вона, не намагаючись встати. Голос був таким ледачим, що я ледь не засміявся.

— Звучить так, ніби ти розчарована, — видавив я.

— Може, трішки, — вона зіжмурилася від світла, притуляючись щокою ближче до моєї шкіри. — Хоча це означає, що я не даремно тебе штрикала голками пів ночі.

Я на мить завалився в ступор. Мозок почав повільно відтворювати обривки галюцинацій.

— Ти... робила мені ін’єкцію? — перепитав я, відчуваючи дивне ниття нижче попереку.

— Якщо бути точною, то тричі, — вона нарешті повністю розплющила очі й переможним поглядом вставилася в мене. — І повір, Джонні, твій зад тепер виглядає так, ніби по ньому пройшовся невеликий табун розлючених їжаків.

Яка ж вона паскудна. Я дивився на її задоволену пику й розумів, що замість того, щоб розлютитися, я просто не можу відвести очей. Моя маленька токсична медсестра з садистськими нахилами.

Я відірвався від неї на хвилину. Голова гула, але в грудях було дивно порожньо.

— Мені наснився сон. Дивний, — видавив я, відчуваючи, як кожне слово дряпає горло.

— І який? — вона навіть не ворухнулася, лише одним оком ліниво стежила за моєю щелепою.

— Ніби ти сиділа на мені верхи, — я зробив паузу, насолоджуючись тим, як її зіниця ледь помітно розширилася. — Стискала мою шию в руках. Намагалася задушити.

Я очікував чого завгодно: збентеження, страху, може, навіть виправдань. Але Сирена — це не про «чого завгодно». Вона шморгнула носом.

— Усім сняться кошмари, виродку, — вона нарешті відірвала голову від мого плеча і зневажливо скривилася. — Я б не сіла на тебе, навіть якби від цього залежало твоє нікчемне життя.

Я мимоволі хмикнув, хоча ребра відгукнулися болем. Яка ж вона брехуха. Я пам’ятав — не чітко, в мареннях, — але пам’ятав вагу її тіла на моїх стегнах і те, як її коліна стискали мої боки, поки вона «рятувала» мою шкуру. Вона домінувала над моїм нерухомим тілом пів ночі, а зараз робить вигляд, що я їй гидкий.

Суміш токсичності та її заспаного вигляду п’янила краще за будь-яке знеболювальне. Вона була схожа на розлючене кошеня, яке щойно витягли з калюжі, але воно все одно намагається відгризти тобі палець.

— Брешеш і не червонієш, Сирено, — я повернув голову до неї, ігноруючи стріляючий біль у плечі. 

Вона завмерла, і я побачив, як на її шиї смикнулася жилка. О, влучив. Прямо в ціль.

Чуттєвість поверталася до коліна різким спазмом. Наче тисяча розпечених голок одночасно впилися в м’язи, які за ніч перетворилися на шматок неживого дерева. Ногу розпирало від "мурашок", що гризли кістку зсередини. 

— Боляче? — Сирена сперлася на лікоть зовсім поруч, заглядаючи мені в обличчя. 

— Я б сказав — навіть приємно, — видавив я крізь зціплені зуби, намагаючись не здригнутися від чергового прострілу в коліні. — Проте ти все ж на мене трохи давиш, крихітко.

Її брови злетіли вгору від щирого нерозуміння. Я мовчки кивнув униз, на наші сплетені ноги, які ігнорував від самої секунди пробудження, насолоджуючись цією забороненою територією. Вона буквально обвила моє коліно своєю ногою, наче намагалася привласнити собі частину мого тіла, поки я був у відключці.

Завмерла на секунду, усвідомлюючи масштаб катастрофи. А потім ніби сама злякалася такої близькості. Різко скинула ногу і ледь не гепнулася з вузького дивану на підлогу.

— Я просто... — почала вона, і я вперше побачив, як вона ніяковіє. Момент моєї збоченої фантазії: Сирена, яка не знає, куди подіти власні руки. — Перевіряла вночі, чи спав жар, і, очевидно, вирубилася від втоми. І взагалі, люди уві сні себе не контролюють. Це рефлекси.

Я спостерігав за тим, як вона намагається повернути собі маску холодної стерви, але рум’янець на її щоках видавав її з потрохами.

— Рефлекси, кажеш? — я хрипко засміявся. — Твої "рефлекси" досить наполегливі. 

Вона хотіла щось вставити, якусь чергову шпильку, але я бачив, що її мізки вже працюють в іншому напрямку. Її погляд мимохідь мазнув по столику, де лежав мій телефон.

Вона різко підхопилася з ліжка. Рухи були нервовими — вона то поправляла волосся, то обсмикувала край футболки, уникаючи мого погляду. Нарешті, тицьнула мені в руки смартфон.

— Тобі писали.

Її пальці тремтіли, коли вони торкнулися моїх. Не скажу, що це було безболісно, але я змусив себе відірватися від подушки. Хребет невдоволено хрустнув, а в плече впилися розпечені лещата, та я все ж сперся на лікті.

Коли екран розблокувався, посмішка сама собою розповзлася по моєму обличчю. Сирена стояла поруч.

— Повідомлення прочитане, — зауважив я, вставившись у розширені зіниці.

— Це могло бути питання життя і смерті, — вона миттєво виставила колючки, схрестивши руки на грудях. — А ти був на порозі останнього, тож пробач.

Я глянув на стрічку. Термін повідомлення вже добігав кінця.

"Сонце, мамця хвилюється. Якщо не зв'яжешся зі мною до 9 вечора, буду вимушена відправити по тебе братика".

Бляха. Тривога накрила миттєво. Я знав, що означає це «хвилюється». Це означало, що пси на зашморгу вже починають гризти стіни. Нашвидкоруч, ігноруючи ниття в пальцях, настрочив відповідь: 

"Все під контролем. Затримай його".

Сирена (чи Меггі, як вона себе називала) дивилася на мене звисока. Її верхня губа ледь помітно сіпалася. Її «незламність» мене щиро забавляла. 

— Ну? Коли чекати возз’єднання родини? — видавила вона з іронією.

— Боюсь, сімейна вечеря тобі не сподобається, — відклав телефон.

— Хто цей братик?

— Ти мене допитуєш, крихітко? — я вигнув брову, спостерігаючи, як вона нервово переступає з ноги на ногу.

— Просте питання. Щось мені підказує, що твої родичі завітають не з тортиком і кавою.

— У нас ще є трохи часу до вечора, — я спробував заспокоїти її.

— Хто це такий?! Ще один м’ясник, який хоче моєї смерті? — вона перейшла на той самий ультразвук, від якого в мене занив кожен нерв.

— Сирено... У мене голова тріщить від твоєї пісні. Благаю... дай спокій.

Я знову відкинувся на подушку, відчуваючи, як піт проступає на лобі. Вона все ще стояла наді мною, важко дихала. Її пальці вп’ялися у власні передпліччя. Від цього видовища в грудях знову потягнуло. І зовсім не від рани.

— Ми ще не закінчили, Джонні, — кинула вона, але я вже заплющив очі, провалюючись у важку напівдрімоту.