Раді Вас бачити!

Паскудство. Рідкісне, дороге лайно.

Тільки що мізки цього виродка прикрасили скляні двері пентхауса. Виглядало мерзенно — наче хтось хлюпнув на ідеально чисте скло полуничний йогурт із сірими грудками. Скляна панель коштувала більше за мої нирки, а тепер на ній застрягли шматки кістки.

Цікаво, прибиральниці за подібне доплачують?

І чим я, в біса, думала, коли припхалася сюди? Залишками здорового глузду, які зараз, судячи з краєвиду, теж під загрозою вильоту. Ну аякже? Саме мені мало так «пощастити». Черговий принц із прихованим дефектом у голові.

Чого чекала? Романтичної вечері при свічках? Натомість отримала феєрверк із чужої пам'яті та світло поліцейських мигалок, що так паскудно не пасують до моєї сукні.

Ніхто й не ставив на те, що він не виявиться мудаком. Яка несподіванка. Я — справжній магніт для соціопатів. Жоден нормальний хлопець навіть не ризикнув би до мене підійти

Я стояла над місцевим ставком, виглядала як ідіотка, о першій ночі після вбивства.

Темна вода під містком ліниво обіймала палі, видавала вологі, чавкаючі звуки. 

«Хлюп-хлюп». 

І бац. Короткий, важкий сплеск.

Пістолет пішов на дно, залишив по собі лише кілька кіл на поверхні та жирну пляму мастила. Тепер він належав мулу та рибам-мутантам. Мій єдиний доказ, мій єдиний захист і моя головна перепустка у федеральну тюрму щойно стала частиною підводного ландшафту.

Я чекала на ефекти, як у кіно. Що небо розколеться навпіл або мене виверне від раптової совісті. Але нічого не сталося.

Натомість прийшла тиша. Глуха тиша, в якій гуркотіла тільки моя власна кров у вухах. Світ раптом втратив об'єм, став пласким і дешевим.

Закрию очі — і знову там. Тоді, стоячи над тілом, я не відчувала ні жалю, ні жаху. Тільки роздратування.

Роздратування через те, що це тіло тепер займає стільки місця. Чому вони завжди здаються такими великими та незграбними, коли стають мертвими? І чому ніхто не попереджав, що смерть — це так смердюче? Запах пороху, змішаний із різким, залізистим ароматом крові та чимось відверто фекальним. Огидний аромат, який в’ївся мені під шкіру та в волосся.

Розплющую очі. 

Адреналін вивітрився, залишив огидний металевий присмак. Руки ходили ходором. Прийшов тремор — не той романтичний переляк із кіно, а справжня тваринна вібрація м'язів. Мене колотило так, наче я щойно вилізла з крижаної ополонки, хоча ніч була паркою. Зуби вистукували химерний ритм, а пальці стали чужими й дерев'яними. Я не могла навіть застібнути ґудзик на куртці — це була нездійсненна місія.

І найпаскудніше — я хотіла їсти. Раптом шлунок скрутило таким звірячим спазмом, що я ледь не закричала. Організм, що спалив всі ресурси на вбивство, вимагав палива. Кривава іронія: я щойно винесла людині мізки, а тепер мріяла лише про соковитий стейк із кров’ю. Ось воно, справжнє безумство. Ось вона, моя нова нормальність.

Його останні слова досі пульсували в моїй голові: 

«Пограємось, маленька хвойдо?».

Що ж, Трою, ми погралися. Тільки правила встановлювала я, а фінальний приз — куля в лоб — тобі явно не сподобався. Не варто було роззявляти рота, якщо не збирався сказати щось розумніше за шаблонний треш.

Ми познайомилися в зачуханому маркеті на розі. Мені бракувало кількох центів на пляшку пива, і касирка — висохла стара мегера, в якої сексу не було з часів винайдення колеса — заверещала так, ніби я виносила з каси весь денний виторг. І тут з’явився він. Здоровяк із платиновим пластиком і посмішкою, якою зазвичай відчиняють двері в закриті клуби.

Він розрахувався за мене, навіть не глянув на чек. Ми пройшлися до його тачки, і я миттєво прикинула, як мої сідниці пасуватимуть до кремової шкіри сидінь «Ламборгіні». Тоді це здавалося гарною угодою: трохи посмішок, дрібка кокетства — і ось через тиждень я вже розглядаю вогні Нью-Йорка з вікон його двоповерхового пентхауса в діловому центрі.

Я не була наївною дурепою, але надто довго перебивалася дешевим віскі та чужими гаманцями. Мені хотілося великої гри, і Трой зі своєю бездонною карткою виглядав як джекпот.

Хто ж знав, що разом із панорамним краєвидом у комплекті йдуть його садистські нахили та мізки, які внесли радикальні правки в його бездоганний лофт.

Виродок зробив мені послугу, сам того не знаючи. Коли ми заходили, він з особливим смаком хизувався сліпими зонами камер та метрами дорогої звукоізоляції. Трой будував пентхаус як закриту арену для власних розваг, де гаснуть крики. Лише дияволу відомо, що саме він планував зі мною зробити, але він забув одну дрібницю: на закритих аренах хижаки іноді міняються місцями.

Знову тікати. Вже вкотре за мої двадцять п’ять років моє життя перетворюється на забіг із перешкодами, де фініш — це або тюремна камера, або яма на два метри вглиб.

У голові промайнула ідіотська думка: моє неоново-синє волосся і латексна сукня, що в'їлася в шкіру, як друга оболонка, стануть моїм порятунком. Хелловін, дідько б його вхопив. Ніч, коли кожен другий виглядає як фрік, повія або вбивця. Я ідеально вписувалася в усі три категорії одночасно. Будь-хто міг бути цієї ночі в апартаментах громила, будь-яка випадкова «королева вечірки» могла натиснути на гачок.

Але ризик — це розвага для тих, кому є що втрачати. У мене ж у кишені був лише порожній гаманець і свіжий спогад про те, як пахне підсмажений пострілом епітелій.

Я зробила глибокий вдих, втихомирила серце, яке гатило як навіжений барабанщик. Чи правильно я вчинила, коли винесла Трою мізки? О, так. Це був акт гуманізму — світ став чистішим на одного садиста з комплексом бога. Його смерть — це найкраща інвестиція, яку він зробив за все своє нікчемне життя.

Ноги самі принесли мене до першого ліпшого генделика. Мені було начхати на контингент і санітарні норми. Мені потрібно було випити. Бажано щось настільки міцне, щоб воно випекло з моєї пам’яті той огидний звук, з яким його тіло гепнулося на дизайнерський паркет.