Раді Вас бачити!

— Клята сука. Стара, нетрахана мегера! — я силою вгатив пальцем по екрану і скинув виклик. — От якого хріна їй треба тризвонити кожні півгодини? Її істерики не здатні склеїти докупи розбиту макітру, яку вона називала спадкоємцем.

Кай сидів навпроти мене. Його очі перелякано бігали шукали вихід.

— Так дратує. От скажи мені, — я присів навпроти нього на низький стілець, — чому я, здоровенний мужик, який пройшов через лайно, про яке вона навіть у новинах не чула, маю слухати якусь бабу? Я можу переламати її суху шию однією лівою за секунду. Але ні. Я зціплюю зуби й піддакую, наче вона — центр чортового всесвіту, а її капризи — заповіді Божі.

Я відкинувся на спинку стільця, щоб спостерігати за тим, як Кай вперто намагається вдихнути.

— Тобі ж цікаво, чому так відбувається? Чому професіонал мого рівня став хлопчиком на побігеньках у божевільної старої?

Той розпачливо захитав головою.

— А я тобі скажу. Бо єдиний вишкребок цієї зміюки рік тому відкинувся. І знаєш що? Деградант заслужив кожну кулю, що влетіла в його порожню головешку. Проблема лише в тому, що тепер я в рабстві у його матері. І поки вона не знайде вбивцю, вона не зніме мене з ланцюга.

Кай застогнав, закотив очі. Його дихання було важким.

— Хочеш секрет? — я нахилився до нього так близько, що відчув сморід поту та сечі, яка вже встигла намочити його коліна. — Я знаю, хто його вбив. Так. Знаю. Але я не можу про це сказати. Бо на біду я трахнув кляту шльондру одразу після того, як вона викреслила цього виродка зі списку живих.

Я зробив паузу, чекав поки до нього дійде сказане.

— Якби ж я знав тоді, що він мертвий... Якби знав, що це вона натиснула на гачок, я б схопив її за горлянку і приволік до старої Ебігейль на блюдечку. Але якщо я скажу про це зараз? Якщо вона дізнається, що я пустив її ворога в свою машину, а потім і в штани — вона саморучно відірве мені яйця і змусить їх з’їсти.

Рік тому я сидів «Доджі», тримав курс на резиденцію Троя Арчера. Я був його штатною прибиральницею зі спец підготовкою. Ледь не щотижня мені доводилося розгрібати наслідки його «веселощів». То якийсь слизняк геґнеться від передозу прямо на його дизайнерському дивані, то він затрахає до смерті чергову повію. І добре, якщо це була дівка з вулиці, яку ніхто не шукатиме. Гірше, коли це виявлялася студентка якогось коледжу: тоді батьки здіймали ґвалт у поліції, і це коштувало Ебігейль сотні тисяч доларів та мільйони моїх нервових клітин.

Але того вечора все було інакше. У Троя мало бути побачення. Я караулив неподалік від пентхауса, перевіряв цілісність рукавиць та об’єм запасних мішків для тіл, чекав на черговий дзвінок у стилі: «Джон, я, здається, її зламав».

Проте виродок мовчав. І тиша була підозрілою.

Я нервував. Випив стакан віскі в найближчому гадюшнику, щоб не збожеволіти від очікування. А потім... потім підчепив діваху в барі. Трахнув її під будинком якоїсь добропорядної пари. Чому я це зробив? А біс його знає. Просто вона була така... розлючена, загублена. Щось у ній тягнуло до себе. Тим більше, вона сама на мене зухвало налетіла біля тачки, і я просто не зміг, а може й не схотів втриматися. Це мав бути просто швидкий трах, спосіб скинути напругу перед брудною роботою.

Я поїхав від неї, залишив її босою, і кілька разів покружляв навколо хмарочоса Троя. Під ранок набрав його, але телефон розривався від довгих гудків. Коли нарешті піднявся нагору, двері були відчинені. Жодної охорони, жодної музики.

Тільки Трой. Його довбешка заляпала дзеркало так, що я відразу зрозумів: бонусів за чисте прибирання цього місяця не буде.

Я тяжко видихнув. Історія душила мене вже дванадцять місяців.

— Ох, бідний Кай. Тобі, мабуть, тяжко дихати?

Я вхопився за край сріблястої стрічки. Пролунав тріск, що розрізав тишу ангара. Скотч неохоче відривався, виривав волоски й здирав верхній шар шкіри. Кай хрипло заричав, смикався на стільці, поки подразнення миттєво проступало на обличчі.

Нарешті стрічка здалася, залишила на губах кров та залишки клею. Він захлинувся повітрям, умився сльозами та слиною.

— Благаю... відпусти мене. Я нічого не знаю. Я просто робив те, що казали... прошу...

Я дивився на нього без жодного жалю. Кай був таким же, як я — найманцем. Вже третю годину я намагався вичавити з нього хоч щось про замовника. Мій режим вимагав результатів, цифр, імен. Бос Кая давно мітив у Троя, намагався відкусити шматок його наркоманської імперії. Це було логічно і зрозуміло. Коли ми вийшли на їхню контору, я був упевнений, що справу закрито.

Проте коли я отримав записи з прихованої камери спостереження в холі пентхауса, мене обдав такий холод, якого не буває навіть у морзі.

На зернистому відео з ліфта виходила вона. Дівка в синьому латексі. Підбори, які через кілька годин після цього вгрузали в багнюку під моїм «Доджем». Я дивився на екран, і на язику знову загірчив присмак дешевої косметики та адреналіну.

Але та сучка... Щось у її образі не ліпилося докупи. Я знаю, як працюють люди подібні мені: холодно, без зайвих рухів. А вона? У неї тремтіли руки, коли вона поправляла волосся перед дзеркалом у ліфті. В її погляді був чистий жах. Навіть наш відчайдушний поцілунок у завулку — була істерика жінки, яка щойно вляпалася в лайно.

Вона не була вбивцею за викликом. Вона не була частиною жодної контори. Вона була чимось іншим. Випадковим елементом, який розніс усю мою налагоджену систему до бісової матері. Я видалив запис на свій ризик.

І з того самого дня це синє волосся не дає мені спокою. Воно виринає в моїх снах, воно мариться мені в натовпі на кожному перехресті. Я маю знайти її не тому, що Ебігейль вимагає крові. А через те, що я хочу зрозуміти: як маленька «русалонька» змогла зробити те, на що не наважився ніхто інший, і чому я досі відчуваю її запах на своїх руках, коли заплющую очі.

— Скажи мені, Каю, — я взяв його за підборіддя, змусив дивитися на мене. — Хто передав їй зброю? Бо якщо це були не ваші люди, то у нас з тобою великі проблеми.

— Я не знаю, про кого ти... Благаю, я ніколи не чув про жодну бабу в латексі! — він заскиглив, і з його розбитої морди потекли сльози.

Я перегнув палицю. Буває. Він здригається від кожного мого руху, я відчував щось схоже на втому, але не на каяття.

— Пробач за це, — недбало вказав на його зв’язану руку, де замість п’яти пальців тепер червоніли три понівечені обрубки. — Але ти сам винен. Ти вперто не знаєш нічого з того, що мені цікаво. А мені не подобається витрачати на тебе свій час.

Знову телефонний дзвінок. Ебігейль. Знову. Ну якого хріна? Я глибоко вдихнув, збирав залишки терпіння, і підніс слухавку до вуха.

— Так, слухаю.

— Він щось сказав? — писклявий голос Ебігейль Арчер миттєво викликав у мене бажання вистрілити собі в скроню.

— Ні, місіс Арчер. Він нічого не знає, — я закотив очі, знизав плечима перед напівпритомним Каєм.

— Прокляття! І цей також пустий. То як же нам знайти сучку, яка забрала мого хлопчика? Як?!

— Я роблю все, що від мене залежить, — збрехав я. Аякже. Роблю все, щоб ти ніколи не дізналася правди.

— То роби краще, хлопче. Бо я почну шкодувати, що піклувалася про тебе всі ці роки, — вона кинула слухавку, навіть не дочекалася відповіді.

— Та якого біса... — я вилаявся, дивлячись на екран. — «Піклувалася» вона.

Покійний Маркус, її чоловік, був справжнім мужиком. Однокурсник мого батька, вони колись разом вбивали здоров’я у військовій академії, поки доля не розкидала їх по різні боки закону. Коли батько пішов на той світ, Маркус взяв нас із мамою на поруки. Тягнув, поки вона не здалася і не всадила собі кулю в скроню. Мені тоді було сімнадцять.

З того дня я несвідомо вглиблювався у справи свого названого батька. Це не був вибір, це був інстинкт виживання. Хоча з Троєм у нас ніколи не ладилося. Той з дитинства був гнилим, наче яблуко, що впало занадто далеко від дерева.

Маркус... він був іншим. Так, він торгував зброєю, тримав у кулаці половину чорного ринку штату, але в нього було те, чого не купиш за всі брудні гроші світу — поняття про честь. Він витягнув мене з самого багна, навчив не просто стріляти, а знати, чому ти тиснеш на гачок. 

А стара відьма, Ебігейль... Вона тепер просто висмоктувала з мене життя. Змушувала полювати на привида, щоб помститися за свого сина-наркомана, який був лише прикрою помилкою природи, виродком, що ганьбив прізвище Арчерів.

Я подивився в очі Каю. В них уже не було надії — тільки скляний жах.

Він був останньою ниточкою, яка вела в нікуди. А отже, він мені більше не потрібен.

— Хлопче, мені шкода, — я повільно дістав пістолет із кобури. — Але ти почув забагато. Ти тепер знаєш мою маленьку таємницю. Тому... пробач.

Я приставив ствол до його лоба. Кай хотів щось сказати, його губи затремтіли, але я не дав йому шансу. Один короткий рух вказівним пальцем.

Хлоп.

Голову Кая різко відкинуло назад, на цегляній стіні ангара залишилися бурі бризки. Тіло на мить напружилося, а потім обм’якло в мотузках. Запах пороху та свіжої крові миттєво витіснив сморід сечі.

Я сховав пістолет і витер обличчя тильною стороною долоні. Ніхто не дізнається про мою синьоволосу помилку, поки я сам її не вистежу. Мені потрібно побачити її ще раз. Не для того, щоб згадати смак її помади під стіною підворіття. Я хочу зазирнути в її очі й зрозуміти: як аматорка в латексі примудрилася залишити мене в дурнях перед старою відьмою.