Раді Вас бачити!

Свідомість поверталася ривками. Спочатку я не відчув нічого, крім смороду паленої гуми. Я все ще в «Доджі», але машина стоїть. Десь вдалині вищала сирена, але звук швидко згасав, залишаючи в голові лише тупий гул.

Я з зусиллям відірвав обважнілу голову від сидіння. Світ навколо хитнувся. Протер очі здоровою рукою, намагаючись сфокусувати погляд на лобовому склі.

— Ай... — зашипів я, коли спробував поворухнути лівим ліктем.

Біль прошив тіло від плеча до самих кінчиків пальців. Я глянув вниз і заціпенів. Сорочка від Ralph Lauren за сімсот баксів була по-живому роздерта, клапті тканини висіли навколо рани, а сама дірка була сяк-так закрита якимось дрантям.

— Якого хріна? — видихнув я в порожнечу салону.

Пасажирське сидіння порожнє. Розімкнуті наручники валялися на підлозі. Навколо — лише тиша нічної траси. Втекла. Знову. Я вгатив здоровим кулаком по бардачку. Пластик тріснув. 

— Сука! — закричав я, і мій голос зірвався на хрип.

Я відчував такий розпач, якого не знав роками. Це було приниження. Кращий чистильник Нью-Йорка дозволив дівчиську обвести себе навколо пальця. Вона обікрала мене, поки я валявся як дохлий пес, знайшла ключі й просто пішла.

Уявив, як вона зараз іде вздовж траси, ловить попутку, знущально посміхаючись моїй слабкості. Мій квиток на волю щойно вилетів у трубу через мою власну дурість.

— Ненавиджу... — процідив я крізь зуби, по щоці поповзла гаряча крапля — чи то піту, чи то крові. — Ненавиджу тебе, Сирено.

Я спробував повернути замок запалювання, але пальці встромилися в порожнечу замка запалювання. Ключа немає. Сучка залишила мене без коліс посеред нічної траси.

— Сука! — я знову вгатив здоровим кулаком по тріснутому бардачку. — Я знайду тебе. Знайду і змушу благати про те, щоб я тебе просто застрелив...

Раптом двері з пасажирського боку рвучко відчинилися. Я здригнувся, хапаючись за порожню кобуру, але на сидіння впевнено плюхнулося знайоме тіло.

— О, очуняв? Слава богу. А то тягнути тебе, клянусь, я манала, — вона недбало кинула на заднє крісло великий паперовий пакет із логотипом заправки.

Я завмер. Мій мозок відмовлявся збирати пазл докупи. Шок змішувався з якимось диким захватом. Вона повернулася.

— Що? — я тупо витріщився на неї. — Що ти робиш?

— Я заскочила на заправку, — буденним тоном відповіла вона, наче ми просто зупинилися під час сімейної подорожі. — Взяла пару хот-догів, пляшку коли і деякі цукерки. А найголовніше — у них є бинт, вата (стерильна, до речі) і набір для шиття. Тож пограємося вночі.

Вона знову закинула свої брудні ноги на бардачок, відкрила пачку чипсів і почала ними хрустіти, втупившись у вікно. Ч я псих, чи я вже мертвий і це моє особисте пекло?

— Я ж вирубився. Так? — мій голос звучав хрипко.

— Ага. Ще й дуже небезпечно. Ми могли б розбитись, якби ти не загальмував перед тим, як заснути, — вона витягла чипсину і простягнула мені. — Будеш?

— І ти звільнилася від наручників... — я намагався проговорити це вголос, щоб повірити в щоб повірити в те, що бачу, — щоб піти і скупитися на заправці, а потім повернутися до авто? Я правильно зрозумів?

— Абсолютно. Хоча ні... не зовсім. Я подумала, що ночувати в машині — це цікаво, але не практично. Тому зняла нам номер у мотелі. Тільки до нього треба під’їхати метрів двісті. Он туди, — вона вказала чипсиною на тьмяну вивіску попереду.

Кутики моїх губ мимоволі смикнулися в усмішці. Це було настільки абсурдно, зухвало і... геніально, що я ледь не розсміявся.

— Звідки в тебе гроші?

— У мене? — вона пирхнула, дивлячись на мене як на ідіота. — Я взяла у тебе.

— Ти нишпорила в моїх кишенях, поки я був непритомний?

— Ой, пробачте, — вона закотила очі. — Я б попросила, але ти був у відключці. Може, поїхали вже, поки ти знову не вимкнувся? Ключ у замку, я його повернула.

Я подивився на замок запалювання — ключ вже був там. Повільно перевів погляд на неї. Вона сиділа поруч, така маленька, жувала свої чипси й поводилася так, наче вона тут головна. Весь мій гнів випарувався, залишивши місце для захвату скаженою жінкою.

— Ти могла втекти, — я заглянув їй в очі. — Чому повернулася?

Вона підняла на мене свої зелені очі, і на мить я побачив її справжню, без усієї колючої броні.

— Могла, — кинула вона коротко і відвернулася до вікна. — але я не з тих хто кидає поранених, тож рушай, треба тебе зашити.

Я повільно витиснув педаль газу, і «Додж» м’яко рушив у бік мерехтливої вивіски мотелю. У салоні пахло дешевою їжею із заправки.

Я не міг відірвати від неї погляду. Вона сиділа і в її профілі було стільки впертості, що мені захотілося притягнути її до себе і ніколи не відпускати.

— Але не тіш себе надіями, — раптом кинула вона, коли помітила мій погляд. — Я не покинула ідею втекти від тебе. Як тільки залатаю тебе — я зникну. Ти занадто проблемний попутник, Джонні.

— То ти тепер мій ангел-охоронець? — я всміхнувся, хоча біль у плечі все ще пульсував. — Спочатку підстрелила, потім врятувала. У тебе дуже специфічні методи вираження симпатії.

— Це не симпатія, — вона різко розвернулася до мене. — Це прагматизм. Мені не потрібен труп у машині, яку я збираюся викрасти. І мені не потрібна твоя кров на моєму сумлінні. Її там і так забагато.