Раді Вас бачити!

Щось було не так. Під черепом ворушилося щось гостре, наче уламок іржавої бритви, який я забув витягти. Голова тріщала неймовірно: пульсуючий біль бив у скроні в такт низькочастотним басам «Бризу», розливаючись по потилиці рідким свинцем. Кожен спалах стробоскопа відчувався як прямий удар у відкритий нерв.

Я сидів там як тінь. Спостерігач. Вишибала з елітним цінником, який нічого не вирішував, а просто створював ілюзію безпеки для цих виродків. Скотт і його поплічники вже закінчили обговорювати постачу — білий порошок, що мав заповнити порти, — і тепер просто перетворювалися на тварин, закидаючись кокаїном та «Хеннессі». Їхній регіт змішувався з запахом спітнілих тіл, і це викликало в мене лише одне бажання — стріляти.

— Я на хвилинку, — кинув я, навіть не чекаючи відповіді.

Мені потрібно було повітря. Хоча б те отруйне, міське, але не це, просякнуте гнилою розкішшю. Я штовхнув важкі двері запасного виходу. Холод нічного Бостона врізався в обличчя, трохи вгамовуючи пожежу під шкірою. Спина привалилася до заляпаної графіті стіни, заплющив очі й вдихнув сирість підворіття.

— Відпусти мене, клятий виродку! — дівочий хрип розірвав тишу провулка.

Я здригнувся, зробив кілька беззвучних кроків і заглянув за ріг, де висіла одна-єдина лампочка, що миготіла в передсмертній агонії.

Там була дівчина. На ній був безглуздий об’ємний светр, що висів мішком, а русяве волосся розсипалося по плечах. Її за лікоть мертвою хваткою тримав чоловік старший за неї.

— Ти нікуди не підеш, — шипів він, притискаючи її до цегли. — Твоя зміна ще не закінчена.

— Оце ти вже помиляєшся, — вона рвонулася так люто, що ледь не вивихнула суглоб. — Я вшиваюсь звідси. Я тут навіть не працевлаштована, ти не маєш жодного права...

— Ти невдячна курва! — Чоловік замахнувся вільною рукою. — Я взяв тебе з вулиці, дав роботу, а ти що? Тікаєш посеред зміни, коли в кабінці сидять такі люди?

— Як хочеш, Спенсере, то сам розсувай ноги перед своїми багатіями! — виплюнула вона прямо йому в обличчя. — Я більше цього не робитиму. Всралися мені їхні гроші. Щоб ще хоч один виродок лапав мене між ніг? Чи ти хочеш, щоб я увігнала ніж для льоду в пику твоїх спонсорів?

О... У дівчиська є яйця. Я мимоволі всміхнувся кутиком губ. То це та сама офіціантка, що так і не повернулася з пляшкою.

— Ти паскудне дівчисько! — Спенсер остаточно втратив контроль і замахнувся для удару.

Ні. Так не піде. Я ненавиджу, коли чіпають жінок.

Я вийшов з тіні саме в ту секунду, коли його долоня мала зустрітися з її обличчям. Вона зажмурилася, закриваючись руками, чекаючи на біль. Я зробив швидкий випад, перехопив його лікоть у повітрі й з хрускотом вивернув суглоб, одночасно заганяючи коліно прямо в його пах.

Спенсер видав тонкий, схожий на свист звук і сповз по стіні, хапаючись за понівечене господарство.

Мій погляд повернувся до неї. Вона стояла, важко дихаючи, і неон з-за дверей підсвічував її профіль.

— Ти в порядку? — запитав я, намагаючись вловити її погляд.

Вона різко опустила руки й поправила сумку на плечі. Жодної вдячності. Жодного страху перед чоловіком, який щойно на її очах скалічив людину.

— Справилася б сама, — відрізала вона. Її голос був сухим, як пісок. — Не чекай подяки.

Вона розвернулася на підборах — цього разу це були звичайні черевики, а не ті вбивчі ботфорти з кабінки — і пішла в темряву провулку, не озираючись.

Нічого собі. Я рідко вв’язуюсь у не свої бійки, але така зверхність була навіть освіжаючою в цьому місті підлабузників.

— Та завжди, будь ласка! — гукнув я їй услід, розводячи руками.

Її спина віддалялась, як і біль у голові раптом відступила, поступаючись місцем холодному, голоду гончака. Щось у її рухах, у тому, як вона тримала дистанцію, не давало мені спокою.

Білий светр миготів у світлі ліхтарів, наче привид, що тікає від світанку. Вона йшла швидко, впевнено, з тією особливою грацією людини, яка звикла розраховувати лише на власні ноги й гостроту ножа в сумці.

Спенсер на землі все ще видавав жалюгідні звуки, намагаючись вхопити повітря ротом, але для мене він перестав існувати в ту саму мить, коли вона відкрила рот.

«Чи ти хочеш, щоб я увігнала ніж для льоду в пику твоїх спонсорів?»

Ноги порівнялися з її, тримаючи руки в кишенях штанів. Моя хода була розслабленою, але кожен м’яз був готовий до стрибка. Чому, в біса, мене завжди тягне на таких скажених? Жінок, які замість «дякую» готові виплюнути тобі в обличчя порцію отрути.

— Знаєш, це трошки неввічливо, — кинув я, дивлячись на те, як вона вперто вдивляється в темряву попереду.

Вона навіть не сповільнилася. Її кроки відбивали чіткий, військовий ритм по мокрому асфальту.

— То ти вирішив наздогнати мене, щоб благати про подяку? — вона нарешті кинула на мене швидкий погляд, і в її очах промайнула така зневага, що я ледь не розсміявся. — Нікчемна спроба. Повертайся у свій загін до багатіїв, там тебе зачекалися.

— Визнаю, це трохи зачепило, — я всміхнувся, спостерігаючи за тим, як вона намагається прискоритися. — Я щойно врятував твоє обличчя від зустрічі з важким кулаком твого боса, а ти поводишся так, наче я — черговий клієнт, що переплутав замовлення.

Вона різко зупинилася під розбитим ліхтарем. Світло блимнуло, на мить вихопивши її бліде обличчя з темряви. Русяве волосся здавалося майже срібним у цьому світлі.

— Ти врятував мене? — вона вимовила це слово так, ніби воно було шматком гнилого м’яса. — Мені не потрібні рятівники. Особливо такі, як ти. Я знаю твій типаж. Ви спочатку «допомагаєте», а потім вважаєте, що купили право лапати нас за стегна в затишних куточках. Так от — обламайся.

Вона підійшла ближче, і я відчув запах її солодких парфумів та холодного нічного повітря. 

— Іди додому, «герою», — процідила вона, тицяючи пальцем мені в груди. — Поки я не вирішила, що ти такий самий виродок, як Спенсер, тільки в дорожчому костюмі.

В моїй голові щось клацнуло. Цей її клятий характер... він бив по мізках сильніше за віскі.

Ми йшли крізь нічний Бостон у бік метро. Повітря тут було густим і вологим. Вулиці, вимощені старою цеглою, блищали під світлом ліхтарів, наче луска якоїсь підземної потвори. Вона крокувала швидко, обминаючи калюжі, в яких плавало сміття та обривки рекламних газет.

— То це ти те янголя, яке ледь не штрикнуло мого клієнта ножем для льоду? — наздогнав я її, тримаючи дистанцію в пів кроку.

Вона навіть не сповільнилася, лише сильніше втиснула підборіддя в комір свого безглуздого білого светра.

— Навіть не уявляю, про що ти, — відрізала вона.

— Це було навіть мило. На хвилину я захотів, щоб ти це зробила, — я посміхнувся, бо це була чиста правда. Дивитися, як вона заносить ніж над тим розжирілим Скоттом, було приємніше, ніж уся та вечірка разом узята.

— Серйозно? — вона різко зупинилася біля входу в підземку.

Над нами іржава вивіска метро деренчала від вітру, видаючи звук, схожий на скрегіт металу об кістку. Сходи вниз вели в темний, заплямований графіті зів.

— Вдаєш із себе Супермена? — вона розвернулася до мене. — Вдаєш захоплення офіціанткою? Думаєш, покліпаєш своїми гарненькими оченятами, скажеш пару «крутих» фраз, і я розтану? 

Вестибюль метро зустрів нас важким, спертим повітрям. Електричні лампи денного світла неприємно блимали, вихоплюючи кожну тріщину на кахельній стіні й кожну зморшку втоми на її обличчі.

Її зневага била мене в груди, але замість роздратування я відчув азарт. Дикий, недоречний азарт.

— О, то ти вважаєш мої очі привабливими? — я дозволив нахабній посмішці заграти на губах. — Мені подобаються компліменти.

— Це не комплімент, бовдуре, — відрізала вона, не сповільнюючи кроку. — А констатація факту. У павичів теж гарне пір'я, але це не заважає їм бути тупими птахами.

— То ми тепер просто обмінюємося очевидними речами? — я схрестив руки на грудях.

Що я тут роблю? Чому я, чоловік, чия година коштує більше, ніж вона заробляє за місяць у тому клубі, стою в обшарпаному метро й намагаюся виправдатися перед офіціанткою. Мій костюм від Ralph Lauren виглядав тут як інопланетний об’єкт, а блиск Audemars Piguet на моєму зап’ясті здавався криком про допомогу в цій похмурій тиші.

Ми підійшли до турнікетів. Вона засунула руку в кишеню, шукаючи картку, і я помітив, як її тонкі пальці ледь помітно тремтять. Вона була на межі. 

— Тоді мушу зазначити, що характер у тебе паршивий, — кинув я, дивлячись на її потилицю. — Але, чорт забирай, це заводить.

Вона приклала картку. Зчитувач видав огидний, різкий писк, а вертушка гучно клацнула, впускаючи її у вологі надра підземки. Я миттєво повторив її рух, не даючи їй відірватися.

— Поганий підкат, супергерою, — промовила вона, ступаючи на ескалатор, який з металевим скреготом почав спускати нас вниз.

Вона намагалася піти швидше, перестрибуючи через сходинку, але я тримав дистанцію.

— Це не спроба затягти тебе в ліжко, — спокійно сказав я, хоча всередині все пульсувало.

— Та невже?

— Так. Мені просто цікаво, чому тобі так тяжко визнати очевидне: я врятував тебе від кількох синців. Чому бути вдячною для тебе — це як здатися в полон? Світ не такий ворожий, як тобі здається. Принаймні, сьогодні.

Ми спустилися на платформу. Гул потяга наростав десь у тунелі, сповіщаючи про приїзд потоком теплого, маслянистого вітру.

— Бо я не потребую захисту від таких самовдоволених і пихатих типів, як ти! — вона розвернулася, і в її очах спалахнув справжній гнів. — Які думають, що весь світ падає до їхніх ніг лише тому, що в них є гроші та влада. Ви купуєте людей, як гамбургери, і думаєте, що ми маємо вам за це дякувати.

— Але я... — я хотів сказати, що гроші для мене — лише інструмент, що я бачу в ній не просто офіціантку. Але поглянув на свої туфлі від Edward Green, на ідеальні манжети сорочки... Будь-які слова про мою «простоту» звучали б зараз як мерзенне лицемірство. — Я лише...

Потяг увірвався на станцію, обдавши нас шумом і скреготом гальм. Двері розчинилися, і натовп сонних людей гарячково замиготів перед очима.

— «Але я... я лише...», — перекривила вона мене, відступаючи до вагона. — Спроба склеїти дівку не вийшла. Обісрись, мудило.

Повітря в моїх легенях миттєво перетворилося на рідкий азот. Ця інтонація. Цей зневажливий рух губ. Пазл склався з таким гуркотом, що я ледь не похитнувся на іржавій платформі.

— Повтори, — мій голос став хрипким, наче я щойно проковтнув жменю гравію. 

— Що? — її очі округлилися, вона завмерла на порозі вагона.

— Повтори, що ти щойно сказала. Те останнє слово.

Вона відступила в глибину вагона, відчуваючи, як змінилася атмосфера. 

— Іди до пекла! — крикнула вона, кидаючись до дверей, які вже почали зачинятися.

Мої ноги ніби вросли в бетон платформи. 

Мудило.

 Те саме слово, кинуте мені в обличчя в брудному завулку Нью-Йорка, коли вона витирала моє сім'я зі своїх колін.

— Я знайду тебе, Сирено! — крикнув я, коли двері вагона нарешті зімкнулися.

Потяг рушив, прискорюючись. Через скло я бачив її перелякані, дикі очі. Вона притиснула долоні до вікна, і цей жест був сповнений такого відчаю, що я зрозумів — гра в хованки закінчилася.

Я знайшов її. І цього разу Бостон не допоможе їй сховатися.