Раді Вас бачити!

Я скинув виклик Кетті й вбив код доступу до системи «Доджа». Пальці тремтіли не від болю. Страх, який я не відчував років десять. За когось іншого, а не за свою шкуру.

— Ну давай, сонечко, підніми... поки я не розніс корито об ліхтар, — сичав я, втискаючи педаль у підлогу.

Іржава бляха під ногами завібрувала, як пральна машина в агонії. Пікап вив, випльовуючи хмари сизого диму, але мені було байдуже. Я бачив на екрані, як точки Круза і Меггі зближуються.

Гудки били по вухах.

— Алло? — голос обережний, напружений. Жива.

— Привіт, русалонько. Як прогулянка? Вітерець не занадто сильний?

Серце вибивало чечітку об ребра, але я витискав із себе максимум спокою.

— Якого хріна, Джоне?! — вона вибухнула миттєво. — Як ти сюди дзвониш?

— Тачка моя, люба. Вона розумніша за нас обох. Супутниковий зв'язок і купа дорогого лайна, за яке я платив саме заради твого голосу. Ти рада?

— За певних обставин — пішов ти до дупи! — гаркнула вона. На фоні гума благала про милосердя. — Я не готова до сімейного обіду. Знайомство з твоєю ріднею — занадто поспішний крок.

— Повір, я не в захваті від зустрічі так само, як і ти.

Я витиснув газ так, що пальці на кермі заніміли. Старий пікап адміністратора вив, наче його катували.

— Тоді зроби щось! Твій «братик» приклеївся до бампера. І йому явно не лимонний періг треба, а голова.

— Круз точно не фанат пирогів. Він далеко?

— Метрів двадцять. Щойно вліпив у заднє скло, Джоне! Твоє хвалене бронювання пішло тріщинами!

— Бляха... — я закусив губу. Уявивши попереду в мареві дві тіні — чорна та срібляста. — Слухай сюди. Тисни в підлогу. «Додж» важкий, витримає. Але не давай психу порівнятися з тобою. Він піде на таран.

— Боїшся, що він розіб’є іграшку раніше, ніж ти мене повернеш мамці? — її голос став солодким. Адреналін випалював страх, залишаючи зухвалість смертника. — Боїшся, що Круз забере трофей і ти залишишся без премії?

— Повір... — я ледь не назвав її вигаданим ім’ям, але вчасно прикусив язик. — Зараз я найменше думаю про бакси.

— А про що ти думаєш, мисливцю? — в питанні було стільки напруги, що воно обпікало.

— Про те, що вирву йому хребет, якщо він торкнеться тебе хоча б пальцем.

На мить у трубці запала тиша, яку порушував лише рев двигуна.

— Пізно, любчику, — вона сумно хмикнула. — Ти залишив мене без ствола. Коли скінчиться пальне або він рознесе колеса, я навряд чи вмовлю його здатися ввічливим словом.

— Наплічник поруч? — я змахнув піт, що застилав очі. Попереду марево виплеснуло густу хмару пилу. Вони були близько, за лічені хвилини від порту.

— Так... — її голос дрижав від перевантажень. — Хочеш, щоб перевірила, чи не потекла косметика перед фіналом?

— Зазирни на дно. Під підкладку, праворуч. Швидко!

— Джоне, мені не до ревізії манаток! Тут бетонний парапет прямо по курсу! — вона крикнула, і я почув, як «Додж» здригнувся від удару Круза.

— Просто зроби це! Не патякай! — гаркнув я так, що горло обпекло люттю.

У динаміку зашуршала тканина. Меггі дихала важко, з хрипом, наче сама тягнула іржавий пікап. Потім пролунав соковитий удар важкого металу об шкіру сидіння. Звук, який не сплутаєш ні з чим.

— Якого хріна, Джоне... — її голос раптом став майже невагомим. — Це що, «Магнум»? Ти підкинув мені пушку?

— Я знав, що ти втечеш, русалонько, — прохрипів я, відчуваючи, як сорочка на плечі остаточно прилипла до рани. — Не міг залишити тебе беззахисною. Навіть проти себе.

— Ти псих, — видихнула вона, і я почув клацання зведеного курка. — Ти повний псих, Джонні. Але дякую.

— Слухай. Мені плювати на твоє ім'я. Плювати, що не віриш мені — я це заслужив. Але сам знаю, як бути самотнім, коли кожен хоче тебе купити або вбити. Так живу все життя. Просто знай: мені життя твоє не байдуже. Не як замовлення. А тому, що ти — це ти. Навіть якщо ти сука, яка вкрала мою тачку.

Вчепився в кермо, суглоби побіліли. Плече пульсувало розплавленим свинцем.

— Маєш відірватись! — крикнув я крізь рев мотора. Пікап видав передсмертний хрип. — За три кілометри зліва ангар. Склад авіадеталей. Там купа брухту, можна згубитися.

— Звідки ти?.. — вона запнулася. Гума «Доджа» благала про милосердя.

— В машині GPS. Бачу кожен маневр. Проблема в тому, що Круз теж бачить. Ховайся в ангарі. Я за спиною, чуєш?

— Погроза чи пропозиція? — голос знову став грайливим, з тим божевіллям, на яке я підсів.

— Залежить від того, як сприймаєш обіцянку закінчити почате в мотелі.

Вона тихо хіхікнула. Сміх серед перегонів під палючим сонцем був найбільш неправильною і прекрасною річчю в світі.

— Не смій помирати. Тільки не сьогодні.

— Постараюся, Джонні. Але з тебе нові колеса, — прошепотіла вона, і зв'язок обірвався.

Минуло двадцять хвилин. Секунди били по мізках. Старий пікап дрижав, випльовуючи чорну сажу. Метал під руками плавився від обертів. Страх за неї гнав вперед краще за пальне.

Нарешті попереду розгорнулося пекло. На виїзді до порту чорний джип Круза притискав сріблястий «Додж» до краю бетонного парапету. Ще удар — і машина полетить на іржаві палі доків.