Раді Вас бачити!

Паскуда. Який же він виродок.

Хотілося заритися обличчям у смердючу мотельну подушку, що тхнула дешевим кондиціонером, і просто кричати, доки не луснуть легені. Якого хріна?! Я ж не сліпа. Бачила стояк, який ледь не розривав його боксери, відчувала, як він впирається мені в стегна. Його великі й гарячі долоні стискали мою шкіру так, ніби хотіли залишити свій слід. Він хотів мене. Це витало в повітрі.

І, що найгірше, моє тіло зрадницьки пульсувало у відповідь. Низ живота тягнуло від нерозрядженого збудження, а шкіра все ще пам’ятала дотик його грубої щетини.

Тоді чому вилупок просто скинув мене з себе, як непотріб? Як бракований вібратор, з яким набридло гратися. Просто розвернувся і пішов на диван. Навіть не сперечався, не намагався дотиснути, не почав торгуватися. Просто... вимкнув світло, наче обірвав серіал на Нетфлікс на найцікавішому кадрі.

Ненавиджу його. Ненавиджу його самовдоволену пику, ідіотські принципи та раптову жагу до моєї «душі». Йому мало мого тіла? Захотів залізти під черепну коробку і хазяйнувати там, як у себе вдома? Дідька лисого!

Треба було послати його нахрін ще на заправці, поки він валявся в машині, схожий на мішок із кістками. Мала ж шанс! А тепер лежу в дірі, слухаю його дихання з кутка і захлинаюся приниженням.

Ліжко скрипіло під кожним рухом, простирадла заплутувалися навколо ніг, не даючи заплющити очей. Варто було опустити повіки, як перед очима поставав його розчарований погляд, який він подарував мені перед тим, як піти. Чекав капітуляції? Чекав, що я розплачуся і викладу все своє життя на тарілочці, як дешманський сніданок у забігаловці?

— Мудак, — прошепотіла в темряву, кусаючи губи від злості й голоду, який він так безжально покинув напризволяще.

Повітря в кімнаті здавалося занадто важким. Почула, як скрипнув диван під його вагою. Він там. За два метри. Спить? Чи так само задихається від цієї клятої тиші?

Минула десь година, перш ніж ніч у номері розрізало легке, ритмічне сопіння. Оце так, він ще й хропе! Ну звісно, справжній альфа-самець навіть у відключці має заповнювати собою весь простір, наче його его потребує окремого місця в кімнаті.

Сіла на ліжку, роздратовано відкидаючи ковдру. Живіт зрадницьки бурчав, нагадуючи, що дешевий хот-дог так собі вечеря. Злість на Джона все ще пульсувала в скронях, але голод виявився сильнішим.

Запустила руку в кишеню наплічника і намацала кілька зім’ятих купюр, тих самих баксів, які спритно витягла з його кишені, поки він валявся без тями. Принаймні, за цю ніч отримала хоч якийсь бонус.

Натягнула безглузді мотельні тапці, що були на три розміри більші й кумедно шльопали по підлозі, та на носочках рушила до дверей. Кожен крок супроводжувався тихим шурхотом, але Джон не ворухнувся. Завмерла на порозі, озирнувшись на його темний силует на дивані. Виглядав мирно, якби не перебинтоване плече й вигляд козляри, який не зникав навіть уві сні.

Але щось було не так. Він ніби сіпав головою. Може, сниться, як він мені кишки перебирає своїми лещатами?

Підійшла ближче й присіла біля дивану. Дихав він тяжко, зі свистом.

— Ей. Здоровило, — прошепотіла я і легенько штовхнула його пальцем у лоба. — Ти живий?

На пальцях залишився липкий піт. Приклала долоню до його лоба.

— Срань... та ти ж гориш.

Спробувала його струснути, вже сильніше.

— Джоне! Ей... — Тиша. Лише хрипке дихання у відповідь.

Різко піднялася на ноги. Так, паніка, йди геть. Треба думати. Почала гарячково розтирати скроні, глянула на його годинник. Третя ночі. Погано. Дуже погано. Де шукати ліки в цьому забитому Богом кутку, де навіть вуличні ліхтарі світять через один?

Серце закалатало десь у горлі. Якщо в нього почнеться марення або, ще гірше, зараження крові — я тут застрягну навічно. Або з ним, або з його трупом. Дихати стало боляче й затісно.

Нашвидкоруч натягла легінси, заплутуючись у штанинах.

— Не здумай тут загнутись, чуєш?

І вилетіла в коридор, у порожнечу нічного мотелю.

______

Дзинь. Дзинь. Дзинь.

Палець нервово але настирливо тицяв у старий латунний дзвіночок на рецепції. Звук розлітався порожнім холом, наче постріли в тиші. Стояла біля високої дерев’яної стійки, що діставала мені до грудей, і задихалася від суміші запахів хлорки та старого килима.

Ну давай. Сраний адмін, чи хто ти там. Маєш почути. Якщо не спиш мертвим сном, звичайно.

Минула вічність, перш ніж з-за обшарпаних дверей почулося важке човгання.

— Йду, йду. Якщо ніхто не помер, нема чого тризвонити, — пробурмотів чоловічок, з’являючись у прорізі. Розпатланий чуб, брудний синій халат на два розміри менший, ніж треба, і набряклі очі, які він посилено потирав. Виглядав він так, наче його щойно витягли з могили.

— Скоро помре. Якщо ви не прискоритесь, — відрізала я, відчуваючи, як закипає злість.

— Чого тобі, дівчино? — Він мазнув поглядом по настінному годиннику, який показував три п’ятнадцять, і насупився, наче я заборгувала йому.

— Мій друг, — почала пояснювати, намагаючись говорити чітко, хоча серце калатало скажено. — З яким я приїхала. Йому дуже зле. І коли кажу «дуже», то це я ще применшую цю срань. У нього лихоманка, він марить.

Він оглянув мене з ніг до голови, затримуючись на брудній футболці і легінсах, які я натягла поспіхом.

— Йому викликати швидку? — Його голос звучав байдуже, наче він пропонував замовити піцу.

— Ой, ні, ні! — Замахала руками, аж тапці скрипнули по підлозі. — Швидка — це зайве. Мені треба якесь жарознижуюче. І антибіотик. Якийсь… Універсальний чи типу того. І це все.

Чоловік нахилився до мене через стійку, обдавши запахом перегару.

— По-твоєму, я тут аптекарем ночами підробляю? Це мотель, дитинко, а не лікарня. У мене є парацетамол і пластир. Все.

Руки стислися в кулаки, нігті впилися в долоні. Стрималася, щоб не вмазати йому прямо в сонну, байдужу бельбасу. Замість цього запустила руку в кишеню, дістала пом’яту сотню баксів (з Джонниних заначок, звісно) і кинула йому на стійку. Купюра лягла на потерте дерево.

— Може, все ж таки ви щось пошукаєте? Ну, так, про всяк випадок. У вашій... особистій аптечці.

Він подивився на мене з-під лоба, потім на гроші. Схопив купюру зі спритністю фокусника і, не сказавши більше ні слова, зник за дверима.

Хвилини тягнулися, як жуйка, що прилипла до підошви. Довелося човгати вперед-назад вузьким коридором, обгризаючи нігті до м’яса. Думки хаотично роїлися в голові, заважаючи дихати. Не може так бути. Просто не може. Нарешті зустріла чувака, який поводиться зі мною не зовсім як остання гнида, і він зараз при смерті?

Зупинилася, впершись поглядом у брудне дзеркало біля стіни. Хоча... Чому б і ні? Чому б цьому не статися? Це ж цілком вписується в моє лайняне життя. Все, що починає виглядати хоч трохи краще, ніж зазвичай, обов’язково закінчується катастрофою. Це мій фірмовий стиль. Мій проклятий сценарій.

Адмін повернувся швидше, ніж я очікувала. Він виплив із темряви підсобки й неохайно жбурнув на стійку прозорий зіп-пакет, набитий блістерами та ампулами. Пластик гидко клацнув об дерево.

— Залишки від колишньої дружини. Вона була параноїком, тягала за собою половину аптеки штату, — прохрипів він, забираючи руку. — Бери й зникай. Я ще планую поспати до шостої.

Я вчепилася в пакет, висипаючи вміст прямо на стійку. Пальці тремтіли, перебираючи холодний пластик і скло.

— Ну давай, подивимось, що тут у нас... — прошепотіла я, відкидаючи вбік пачки. 

Серед купи сміття знайшла те, що змусило серце закричати: Амоксицилін. Сильний антибіотик. Те, що треба, щоб спинити заразу, яка вже почала жерти його зсередини через те кляте плече.

Ампули Кетаролу. О, це вже серйозно. Знеболювальне в уколах. Поруч у пакеті валялася пара запакованих шприців на 2 кубики. Ха. Ну, тримайся, Джоне. Не хотів вставити мені, то тепер я тобі зажену по самісінькі… На дні якась мазь для місцевої анестезії. Хоч трохи «заморозити» рану, щоб він не смикався, коли я буду її промивати.

Я гарячково згрібала ліки назад у пакет. У голові картинка: Джон, який марить на дивані, і я зі шприцом у руках. Смішно. Зараз пограємось у сексуальну медсестричку. Тільки замість короткого халатика на мені ці дурнуваті лосини, а замість еротичного масажу я буду штрикати його голкою.

— Це все? — я підняла очі на адміна.

— Більше нічого нема. Хіба що віскі в барі, але від нього він швидше виплюне печінку, ніж одужає.

Я нічого не відповіла. Просто вхопила пакет, вчепилася в пакет так, наче в ньому була моя власна страховка на життя, і розвернулася на п'ятах. Важкі тапці ляскали по лінолеуму, відбиваючи ритм моєї паніки.

Зупинилася вже біля дверей номера. Глибокий вдих. Повітря мотелю здалося ще більш спертим. За дверима було тихо. Занадто тихо.

— Тільки не вмирай, великий хлопче, — прошепотіла я, штовхаючи двері плечем. — Бо я витратила на твій зад останні сто баксів.