Раді Вас бачити!

​Паскудник. Я дивилася на його заплющені повіки й усередині не те що коти шкребли там до них ще й стрев’ятники зі скаженими пацюками приєднались. Попри це, у кімнаті смерділо кисляком і ліками. За вікном, під сонцем, безжально шкварчали автівки, а придурок просто влігся спати. Спокійно, наче ми не в дірі, а в п'ятизірковому готелі. Добре, добре. За мною ганяються вбивці.

​Звісно, йому байдуже. Я для нього лише галочка у списку справ, яку він вже подумки черкнув. Те, що я витягла його з того світу, штрикала голками й витирала піт із туші, не міняє нічого. Правила гри ті самі: він мисливець, я — здобич, яку тимчасово не з'їли, бо кухар захворів.

​Він не захищатиме мене. Як тільки «братик» виб’є трухляві двері, Джон просто віддасть мене в упакуванні з бантиком, аби зберегти власну шкуру.

​А я? Поводилася як кінчена ідіотка. Досі не можу пробачити собі момент, коли розплющила очі й зрозуміла, що заснула на його плечі. Як дурна школярка. Але ж як приємно. Притулилася до вбивці, вдихала його запах і пускала слину на його груди. Браво, дівчинко, це премія Дарвіна за найбезглуздішу смерть.

​Ні, красунчику, нічого не вийде. Не дозволю цій ілюзії близькості мене прикінчити.

​Минуло ще кілька годин. Цифри на годиннику блимали, відраховуючи мій термін. Наближалася дев’ята. Підійшла до дивана й швирнула йому на живіт пляшку води й таблетки. Плювати, якщо прокинеться від удару.

— На, жери. Мені не потрібен дохлий вантаж, коли почнеться заворушка.

​Він навіть не огризнувся. Мовчки проковтнув колеса, запив одним великим ковтком і відвернувся до стінки. Машина для вбивства зараз нагадувала старий мотлох, який списали на брухт.

​Міряла кроками три метри лінолеуму, стискаючи кулаки до болю. Крізь щілини в жалюзі пробивалися смужки світла. Кожен звук з вулиці — шелест шин по розпеченому асфальту чи випадковий крик птаха — змушував здригатися. Він спить, а я чекаю на власну страту.

​Мазнула поглядом по його джинсах на батареї. Намацала в кишені кілька зім’ятих банкнот. Мій чесний бонус за роль доглядальниці. Кляті мотельні тапці човгали по лінолеуму, як наждачка. Кожен шурхіт бив по вухах, змушуючи мене завмирати і прислухатися до дихання за спиною. Джон не ворухнувся. Навіть уві сні він виглядав так, наче готовий перегризти комусь горлянку. Суворість не зникала з його обличчя, вона просто залягла у зморшки біля рота.

​«Спи, спи, мій дорогий конвоїре. Побачимось у наступному кошмарі», — подумки хмикнула я і вислизнула назовні.

Спека надворі була такою, що повітря тремтіло над асфальтом. Пахло вихлопними газами та дешевою кавою з заправки. Мотель намагався виглядати мирним і сонним, але мені в цій тиші ввижалася пастка. Ніякого натяку на те, що в номері здихає поранений кілер.

Я вийшла на галерею, і сонце миттєво припекло загривок. Човгала до автомата з їжею — той огидно гудів і блимав синім у кінці коридору. Втупилася у вітрину: вибір — обійняти й плакати. Залежані сендвічі, батончики з терміном придатності ще часів Кеннеді та горішки, які, судячи з вигляду, пережили не одну ядерну війну.

​Запхала купюру в приймач. Механізм невдоволено буркнув, затягуючи мої «чесно зароблені» бакси. На трасі вдалечині проревла фура, і в голові раптом вистрілило: Джон спить. Дорога порожня. Сонце світить. Вали, Меггі. Просто зараз. Ключі від машини...

​Стоп. Ключі.

​Я заціпеніла біля автомата, поки пачка горішків із гуркотом падала в лоток. Де він їх сховав? Під подушкою? Чи вони так і лежать біля ліжка? Спека на галереї почала душити. Я нічого йому не винна. Рану зашила, лихоманку збила Тепер ми квити. Zero-zero.

Кляте тіло досі вібрувало від спогадів про його руки. Фігня, звичайна реакція на стрес. Джон не змінився: він виставить мені рахунок, щойно очуняє. Весь його кодекс честі — повне лайно. Шляхетність Джона закінчується там, де починається його робота. Не трахнув, зате вб’є — яка різниця?

Повернулася в номер, майже не торкаючись підлоги. Джон спав без задніх ніг. Здається, він таки не залізний Арні, якщо звичайна дірка в плечі так його вирубила.

Діяла на автоматі. Схопила черевики, наплічник і нарешті — ключі. Холодний метал — єдине, що мало значення. Мій квиток з цього пекла.

— Бувай, Джонні, — видихнула в напівтемряву. Горло перехопило, і я подумки вилаяла себе за цю слабкість. — Мені справді шкода.

Шкода, що ти не просто черговий покидьок. Ненавидіти тебе було б набагато простіше. Особливо після того, як я мало не розплакалася над твоїм пораненим плечем.

​Стиснула ключі до болю. Тільки б не повернути голову. Пам’ять ще та сучка, вона миттєво підсуне його руки, поцілунок і погляд, яким він витягував із мене душу. Озирнуся — і хана моїй свободі. Зачинила двері без жодного звуку. 

​«Додж» на сонці блищав так, що різало очі. У склі побачила розпатлане щось, з мішками під очима і у футболці AC/DC. Погляд звіра, що знову тікає від власної тіні. Але тепер моя тінь пахла його кров’ю і вкрита його татуюваннями.

Стрибнула за кермо. Салон просяк його запахом — тютюн й клятий дорогий одеколон. По радіо заволав Лінкін Парк. Хах. Навіть тут ми з ним зійшлися. Руки ходили ходором, ключ ніяк не хотів потрапляти в замок. Нарешті клацнуло. Зняла ручник, дозволяючи «Доджу» безшумно відкотитися від номера. 

Нога завмерла над педаллю. Готова летіти геть від мотелю і від мудила, який майже пробив мій бронежилет.

— Як казав великий філософ Честер... Я старалася, Джонні. Зайшла так далеко, щоб усе це зрештою не мало жодного значення, — прохрипіла я в порожнечу салону, втискаючи газ.

Сльози все ж таки випередили мене. Витерла мокрі щоки тильною стороною долоні. Прискорилася. Ніяке це не горе, просто адреналін. Так я себе вмовляла, поки мотор вив у такт вокалу Беннінгтона.

Встигла проїхати заледве десять метрів.

Прямо перед капотом, наче з повітря, виникла масивна постать. Високий чоловік у важкій шкірянці стояв незворушно. Перекривав мені єдиний виїзд із парковки на трасу.

— От козел, — процідила я крізь зуби. 

​Я опустила скло, висунула голову на розпечене повітря. 

— Ей, імбециле! Геть з дороги, бо переїду!

Стовб стовбом. Жодного жесту, жодного слова. Він лякав більше, ніж якби на мене закричав. Ніякий не волоцюга. Просто чекав, поки я під'їду ближче.

Я вивернула кермо до упору, втискаючи газ. Колеса «Доджа» з м’ясистим хрускотом вгризлися в гравій, здіймаючи хмару пилу. Хотіла оминути його по дузі, серце вже вистукувало переможний ритм.

— Геть з дороги, козляра! Не псуй мені і так паршивий день!

Я вже майже проскочила, коли він плавно витяг руку з кишені. Тут би мала бути повільна зйомка і кіношна пауза. Ствол вставився мені прямо між очей. 

— Якого хуя?! — вилаялася я. Серце підскочило до горла, забиваючи подих.

Наступна секунда вибухнула спалахом.

Ледь встигла опустити головешку до самого керма, очікуючи, що зараз мої мізки розлетяться по салону. Він рушив на машину. Звук був гучним. Куля влучила в лобове скло з глухим «тук». Потім ще раз. І ще. Запах пороху змішався з пилом.

Я миттєво вдарила по кнопці підйому скла. Влучив. Але скло не розсипалося. Тільки невеликі білі «зірочки». 

— Обожнюю тебе, мій маленький кіллере, — видихнула я в приладову панель. — Слава твоїй параної, Джонні.

Чоловік продовжував стріляти, перенісши вогонь на заднє скло, коли я наосліп дала по газах. Кулі дзвінко вдарялися об кузов, але «Додж» лише гарчав. Я вилетіла на трасу в заносі. У дзеркалі побачила, як чоловік спокійно опустив зброю і побіг до чорного позашляховика.

Двигун переслідувача заривів важким басом. Пси Ебігейль прийшли по товар. 

— Ну що ж, — прохрипіла я, втискаючи педаль у підлогу — хотіла бути зіркою, Сирено? Тримай роль у блокбастері, бляха. Подивимось, чи вистачить у тебе дублів, щоб дожити до титрів.