Раді Вас бачити!

Двері зачинилися за спиною з противним скреготом. Пакет із ліками полетів на підлогу і вміст розсипався по потертому лінолеуму. Ще одна спроба потрясти це гаряче тіло. Ніхрена. Тільки придушений стогін, від якого по шкірі пробігли сироти.

— Бляха... Напоїти тебе пігулками не вийде.

Руки тремтіли. В мене вже самої починалась лихоманка. Шприц вислизнув з упаковки. Я дивилася на тонку голку, і в роті пересохло. Якщо колись виходило проштрикнути вену нарику в підворотні, то невже не влучу в дупу здоровилу? Справлюсь. Нічого складного.

Зубами відламала кінчик ампули і скло неприємно клацнуло об емаль. Набрала рідину в шприц, намагаючись не дихати. Ідіотські думки про повітря під шкірою відкинула одразу: це в кіно все так драматично, у житті усе набагато простіше.

Тепер головне розвернути нерухомий кусок м’язів. Впала на коліна біля дивану, затиснувши шприц між зубів. Глибокий вдих. Вперлася в його бік обома руками та долоні ковзали по спітнілій шкірі. 

— Срань, Джонні... Треба худнути. Важиш як бегемот у зоопарку.

Перша спроба і повний провал. Його тіло було наче з каменю. Другий ривок, стиснувши зуби, кинула всю вагу вперед, і нарешті вдалося повалити його на бік. Обличчям у смердючу оббивку.

Хм. А зад нічогенький. Щільний, округлий. У будь-якій іншій ситуації... Нормальній ситуації, точно б його вкусила. Просто щоб подивитися на його реакцію. Але не зараз.

Пальці торкнулися краю боксерів. Тканина повільно поповзла вниз, оголюючи напружену сідницю. Так, згадуємо шкільну підготовку: ділимо уявно на чотири частини. Верхня зовнішня... Моє дихання збилося. Від бомбічного тіла, яке зараз було повністю в моїй владі.

Хлопком загнала голку в м’яз. Джон лише придушено рикнув, м’язи під руками закам’яніли. 

— Знав би ти, ковбою, яким БДСМ ми зараз займаємось. Це вже інший рівень стосунків. 

Повільно видавила препарат. Голка вийшла з краплею густої крові. 

— Чорт, чорт... — Гарячково притиснула серветку. Адреналін відпускав, залишаючи порожнечу внизу живота. — Якщо ти після цього здохнеш, знайду тебе в пеклі й відшмагаю особисто.

Безсило плюхнулася на підлогу поруч із диваном. Холодний лінолеум трохи заспокоював розпечену шкіру на стегнах. Він дихав. Тяжко, але дихав. Поки що.

На заляпаному столику вперше за вечір завібрував телефон. Айфон засвітився, вимагаючи палець господаря. Заблокований. Обережно, намагаючись не потривожити поранене плече, потягнулася до його правої руки. Пальці були гарячими й липкими від поту. Довелося повозитися. Криво, не з першої спроби, але екран нарешті здався й пустив усередину.

Пустий. Галерея чиста, наче він щойно з магазину. Нічого цікавого. Жодної зачіпки, жодного фото. Кілька викликів із невідомих номерів у журналі. Конспіратор хрінов.

Лише одне непрочитане повідомлення висіло. Відкрила тимчасове смс, що вже почало відлік до самознищення.

Повідомлення від "Кетті". Смайлик із сердечком змусив мене скривитися.

"Сонце, мамця хвилюється. Якщо не зв'яжешся зі мною до 9 вечора, буду вимушена відправити по тебе братика".

Сонце? Фе. Нудота. Мамця це стара Арчер, без варіантів. А от "братик" явно прийде не з латте на мигдалевому. У нас є час до дев’ятої, поки "сонце" не згасло, а родичі не виставили двері.

Сиділа на підлозі, спершись потилицею об край дивана, і просто вставилася в його годинник. Червоні цифри на циферблаті миготіли в дратували, що хотілося розбити цей клятий годинник об стіну.

Десять хвилин. Двадцять. Тридцять.

Хіба не має вже покращати? Я ж всадила в нього дозу, якою можна було б підняти на ноги дохлого коня. Ну, або принаймні змусити його перестати так хрипіти. Очі злипалися, але страх проспати його смерть тримав мене в напрузі.

Раптом помітила, що пластир на його руці, там, де була рана, почав сочитись. Темна пляма розповзалася по білій тканині.

— Твою ж... тільки цього не вистачало.

Він все ще лежав на боці, і щоб дістатися до руки, довелося діяти рішуче. Знову вилізла на свого «кіллера», стиснула колінами його сідниці. В іншій ситуації це виглядало б як еротичний перформанс, але зараз — лише як спроба зафіксувати гарячий труп. Я відчувала його твердість під собою, і це знову розпалювало те, що зараз максимально недоречно.

Насилу розірвала блістер із серветкою. Обережно, щоб не завдати болю, зняла брудний пластир. Виглядало це, м'яко кажучи, ефектно. Рвана рана, краї якої вже почали синіти. Шрам точно залишиться. І нагадуватиме йому про цю ніч. І про мене. Ну все ж є свої плюси.

Взяла серветку, добре промочила її антисептиком і почала протирати рану. Він тяжко застогнав, м'язи під моїми колінами напружилися, його тіло пручалося кожному моєму руху. Я відчувала силу, навіть коли він був без свідомості, і це змушувало моє серце битися частіше. Перебираючи залишки аптечки, знайшла ту саму мазюку. Бензокаїн. Нанесла щедрий шар на пошкоджену шкіру. Має полегшити біль. Принаймні, так обіцяла упаковка.

Я дивилася на руки, що могли б придушити мене за секунду. Проте людина, яка здавалася такою непереможною, зараз повністю залежала від мене. І я, незважаючи на всю злість і приниження, робила все, щоб врятувати йому сране життя.

Пальці торкнулися його грудей. Від дотику по руках пройшов холод. Я стежила за лініями татуювань, відчуваючи рельєф м’язів. Офігезне відчуття тримати чуже серце під долонею і знати: воно б’ється, бо я так дозволила. Руки піднялися вище, до шиї. Нащупала пульс. Один влучний натиск і цей велетень більше не переслідуватиме мене. Всього один рух. Чому я цього не хочу? Ми були двома зім’ятими чеками в одній стічній канаві. Брудні, нікому не потрібні, але разом.

Я відчувала себе богом і нікчемою водночас. В голові миготіла лише одна думка: 

"Тільки не здихай, Джонні, тільки не зараз".

Від страху вже почало нудити чи то вже від горілки, яку я здуру влила в себе. Я була готова терпіти його синці на своїх руках, аби тільки не мертва тиша мотелю.

Я дивилася, як він бореться за кожен подих, і відчувала, що не можу просто так його залишити. Мої губи торкнулися його чола, від чого стало ніяково.

Сиділа і чекала, поки кляті очі нарешті відкриються. Давай, Джонні, вертайся. Мені потрібно, щоб ти прокинувся і знову почав мене бісити. Хотілося вірити, що ми виберемося з усього лайна.

Він розплющив очі. Налиті кров'ю, вони сфокусувалися на мені не одразу. Але коли це сталося, миттєво згадала, чому здиміла через усю країну. Небезпека нікуди не зникла, вона просто перечекала лихоманку. 

— Меггі... — прохрипів він, і звук нагадав мені скрегіт металу по асфальту. Його зіниці знову попливли кудись угору.

— Так, Джонні, це я. Твій персональний кошмар — я нарешті видихнула. Живий. Сволота така, він усе ще живий.

Він намацав руку. Я переплела свої пальці з його, і він ледь помітно стиснув їх у відповідь. Принизливо приємно знати, що цей небезпечний тип зараз тримається за мої пальці, як за єдину соломинку.

— Не йди, — знову видихнув він.

От бляха. Якого хріна? Джонні, ти граєш нечесно. Всього два слова, а вже відчуваю себе повною ідіоткою. Куди подівся мій план валити звідси, поки ти не бачиш? Він знову опустив повіки. І я розуміла, що ділити з ним занюханий номер — єдине, що мало сенс.

— Я тут, — ледь торкнулася губами його обличчя, на мить затримавши дихання. — Не йду. 

Тільки не звикай.