Спочатку:
На сторінку книги
Може то доля, що напередодні французька благодійна організація передала до Дніпра велику партію медичної допомоги, в якій були три реанімобілі. Звісно поміч пораненим військовим розподілили між Дніпровським, Одеським та Київським шпиталями. І першим пацієнтом столичного реанімобіля став тяжкопоранений захисник Вітчизни - Захар Сторожук. Виходить поталанило, хоча нехай Господь відводить наших мужніх хлопців від такого везіння!
Тепер Захар лежав у відділенні патології спинного мозку й хребта та чекав на купу попередніх обстежень. Вдома Дарина Захарівна почувалася, мов риба у воді й відразу домовилася, що ми з нею будемо приходити до хворого за бажання та необхідності.
А на мене вдома чекали непередбачувані новини. Коли я змучена поїздкою зайшла до хати, Довжики зустріли щиро й привітно. Нагодували, вислухали, а потім Алла приголомшила звісткою, що орендувала квартиру біля пекарні. Вони сердечно дякували мені за прихисток, серед невизначеності й біди, та наразі відчули себе потрібними в Києві.
У вересні Серьожа готувався піти до четвертого класу, а маленька Зоя знайшла затишок поруч з мамою. Працівники хлібкомбінату зорганізували на території відносно безпечний прихисток для діточок співробітників і маленькій переселенці там дуже подобалося.
– Тобто я вам більше не потрібна? – сумно запитала я й згадала, як взимку рвалося серце, коли проводжала маму з Євою якомога далі від канонади й бомб та не знала, куди подіти себе. А потім в метро зустріла їх - знедолених і бездомних. І ми зажили разом. Вони допомагали мені, а я - їм. Ну, а тепер Довжики виховано покидають мій дім, адже розуміють, що до нього повертається коханий Чоловік і вони будуть зайві.
– Віко, ти назавжди рідна в наших серцях, але ми не можемо зловживати гостинністю аж так довго. І взагалі ми поруч, коли що. Як запросиш - прийдемо в гості. Аби тільки твій мужній господар швидше одужав та приніс до цього дому щастя й сміх. Скільки можна? Як каже твій тато: хай плачуть ті, що хочуть нашої землі! – з благородною посмішкою на красивому обличчі говорить Алла й граційно рухається, прибираючи зі столу. А я смертельно втомлена, слухаю її й хлюпаю носом.
Та ось маленький Довжик несе альбом для малювання й подає мені:
– Тьотю Віко, це Вам на пам’ять від мене й Зої. Ми малювали для вас з дядею Захаром. Може не зовсім красиво, але ми старалися...
Я відкрила блокнот і зойкнула від болю й радості. Там було багато дитячих малюнків. Всім відомо, що дітки ще не вміють прикидатися й відверто дарують неперевершену щирість та зцілення душі.
– Дякую вам, крихітки... Щось ви мене геть розчулили! Аллочко, все було дуже смачно, як завжди. Перепрошую та я геть розклеїлася, піду ляжу. Чомусь все тіло болить, – чесно зізнаюся друзям і чвалаю до своєї кімнати.
Справді почуваюся, мов стара колода, але ж мені треба зробити хоч кілька дзвінків! Не можу сказати, як скучила за донечкою. Здається, що не бачила її кілька років. І маму хочу бачити й тата... А ще подякувати Горянину.
Ні, в дорозі я тихенько спілкувалася з ними, коли Захар спав. Свекруха їхала в кабіні з водієм, а я весь час була поруч з Коханим. Ми не могли надивитися й наговоритись. Правда, в основному язиком молола я, а Він слухав і тихенько посміхався та очима говорив, як ми скучили одне за одним.
Все, вляглася в рідненьку люлю, взяла до рук телефон... і заснула. Домашні подушки спрацювали, мов снодійне. Нічогісінько не чула, навіть якби сирену вставили до вуха. Хоча вранці Алла казала, що вила вона кілька разів.
Сонце вже піднялося над горизонтом, коли мене розбудив виклик. Це був Береза. Я схопилася, наче вжалена, адже завжди почуватимуся винною йому. За професійну науку, за постійну підтримку й за те, що допоміг нам з Захаром бути ближче й продовжувати боротись.
– Доброго ранку, Цимбал! Невже ще спиш? Як тобі пропозиція попрацювати? Зашиваюся трохи та й за твоїми вибриками дещо сумую. Приходь, буде веселіше! – від його голосу я ніби повертаюся в минуле.
– Привіт, Горянине! Дякую, що розбудив. Я тут в домашньому затишку геть розслабилася, але до праці готова. Куди накажеш: на студію чи на об’єкт? – почуваюся набагато ліпше й розумію, що мене оточує суцільний світ доброзичливих сильних людей. Це неймовірно надихає!
– Через пів годинки чекатиму тебе біля двору. Поїдемо за місто, в санаторій. Будемо брати інтерв’ю у переселенців. Хоча в тебе їх повен дім. Але після Дніпра не завадять зміни, – стримано констатує гуру.
Вилажу з ліжка та йду під душ, а потім варити каву. Часу мій зібраний вчитель дав мало, але ж на кухні робота вже кипить. Алла нагодувала діток і в куточку зав'язує Зої бантики, а дитя крутиться й верещить. Яка ж вона життєрадісна!
Наче в шкільні часи хапаю щось зі столу, стоячи п’ю каву, бажаю всім мирного дня та вже бачу за воротами авто Берези. Дежавю! Орест сидячи відчиняє мені двері, кидає поглядом і говорить:
– Ого! Цимбал, на кого ти схожа? Весь одяг висить, мов на моделі з подіуму. Ти що взагалі на їжу забила? Знаєш, мені потрібна ходяча помічниця.
– Дякую за «комплімент» та на тебе я ображатися не можу! Горянине, будь ласка, увімкни вранішній звіт. Страшенно хочеться почути: скільки русні здохло за минулу ніч. А бігати я ще буду, навіть за внуками. Точно знаю це, й процентів на сімдесят, дякуючи тобі, – кажу впевнено, а він задоволено посміхається. Це приємно, що з деяких часів Орест Береза згадав про посмішку. Однією рукою знаходить потрібну радіохвилю й каже наступне:
– Ну, якщо вже Цимбал заговорила про внуків, то ще поживемо! Але восени я тебе звільню, до дідька. Повернешся на заочне. Інакше світ журналістики втратить свою зірку. А це неприпустимо, повір мені!
– Я подумаю. Тільки все залежатиме від успішного лікування Захара. А за мною не заіржавіє. Виш я точно закінчу і працювати за фахом дуже хочу. Та вам з професором буду вдячна до гробу. Ви мене витягнули з такої пітьми...
– До чого тут ми? Дивно, але саме це паскудне й страшне життя, багатьом дало власний поштовх. Комусь зрозуміти на чиєму він боці. Комусь згинути назавжди з очей добрих людей. А таким як ти - з маминої відмінниці стати жінкою-кішкою, що не злякалася продажних биків, стрибнула з вікна і врятувала мене. Не кинула тяжкопораненого чоловіка, а своєю вірою та любов’ю фактично вивела його з коми й хочеш прямувати з Ним до щастя. Фу, взагалі якась дуже правильна ти виходиш, хоч нарис пиши. Я жартую, але ще коли пресував тебе знав, що поруч путня людина... Ну, ось приїхали. Пішли послухаємо інші історії, а там може й про тебе напишемо, – чіпляє на себе ремінці з апаратурою Горянин і після такої промови, я просто мовчки вилажу й дійсно відчуваю в собі сили для продовження боротьби.
