Налаштування

Шрифт:

Arial Verdana Times New Roman Courier New Roboto Roboto Serif Garamond Baskerville Sans Serif Trebuchet MS Helvetica

Розмір шрифту:

Інтервал:

Колір:

тексту:
фону:
На сторінку книги

У шпиталі продовжувало вирувати цілодобове складне життя. З переднього краю все прибували бійці, аби воїни зі скальпелем в руках допомогли їм повернутися в стрій чи просто вижити та інколи, при всіх стараннях медиків, герої відлітали на небо...

Ми з Дариною Захарівною мовчки піднялися на потрібний поверх і пошукали конкретного лікаря. Медсестричка сумно глянула на нас і на її очах з’явилися сльози. Оце дивина - медпрацівники також уміють плакати?

Дещо пізніше її напарниця сказала, що місяць тому під час нальоту, дівчина втратила маму і дім. Можливо, глянувши на нас з Дариною Захарівною вона згадала свою рідненьку? І хоч ми зі свекрухою лицем геть несхожі, але випромінювали таке єднання, що звісно викликало у бідолашної природні емоції.

Далі настав дуже бентежливий момент. Хірург, який опікувався лікуванням Захара сьогодні був стриманим та добрішим. Думаю, так на нього впливала свекруха. І не тому, що колега, просто Дарина Захарівна може бути цілющою водою або палким вогнем. Залежно від обставин.

Нас одягли відповідно до стерильності реанімації і я вперше зблизька побачила бліде й змарніле личко Коханого. Серце знову безжально стислося й застрягло десь між двох гострих ножів. Власне ми обидві, не дивлячись на те, що бачимо Його живим, підсвідомо заклякли від разючих змін.

– Привіт, синочку! Ось ми з Вікою й прийшли. Дуже чекали на зустріч з тобою, – лагідним, але якимось чужим голосом промовила Дарина Захарівна та відповіді не отримала...

Тим часом лікар, що вовтузився біля обладнання, глянув на пацієнта, потім на нас приголомшених і спокійно відповів:

– Він вас, скоріше за все чує, але поки не розмовляє. Ми намагаємося поступово з'ясовувати хід адаптації. Та це справа індивідуальна й некваплива. Необхідні додаткові обстеження головного мозку й спостереження вузькими спеціалістами, яких у нас часто бракує.

Після цих слів я заплющила очі й вони знову потекли. Їм я мало та води п’ю достатньо, ось вона сльозами назовні й вилазить. І стою я перед Ним посеред палати та не знаю, що робити? Адже мій романтичний і веселий Захар дивиться порожнім поглядом у стіну та не впізнає ні маму, ні ту, котру називав Єдиною. Який жах!!!

– Все, подивилися й прошу на вихід. Можливо ви допомогли йому щось пригадати, але не факт. В такому стані психіка хворого дуже вразлива. Аби не нашкодити, будь ласка, йдіть, – ввічливо показав на вихід медик.

Не знаю, що саме наразі відчувала свекруха, але мені хотілося здохнути та перед тим попрощатися з Ним. Я зробила крок до дверей, а потім несамовито кинулася назад. Впала перед ліжком на коліна й заридала так, наче дійсно відходжу у вічність. Знаю, що лікарі готові до будь-яких сцен безпорадних родичів, але навіть цей не встиг зорієнтуватися, коли ми всі чітко і ясно почули слабкий голос Захара:

– Кохана...

Більшої нагороди я в житті не знала! Вчепилася в Його прохолодну руку й не думала, як виглядаю перед людьми, адже бачила й відчувала лише НАС.

– Так, я тут і нікуди від тебе не піду, хоч би четвертували... Любий, ти нас почув і зрозумів! – я вдивлялася в його ще сумний погляд, але точно знала, що це не марення блаженного, а свідомий клич душі мого Захара.

Лікар тяжко зітхнув, насупив брови й байдуже констатував:

– Може це збіг та відомі випадки, коли пацієнти приходили до тями саме під час спілкування з близькими людьми. Даруйте, двох я залишити не можу, але дружині дозволяю провести сеанс відновлювальної терапії. Бачу вона на хворого позитивно впливає. Пів години, до процедур!

Цей медичний цербер дає нам з Коханим аж тридцять хвилин і я злітаю від щастя до небес та продовжую пестити руку, яка водила мене до школи, до вівтаря і в пологовий. Й точно вестиме далекою дорогою життя, тепер я впевнена.

Дарина Захарівна скидає сльозу й не сперечається ні зі мною, ні з досвідченим колегою. Долею її син змалку призначений мені, а тому наразі мати воїна просто йде за двері, знаючи що я не підведу.

Тепер, коли ми самі серед усіх тих трубочок і дротиків, я мовчки оглядаю бідолашного, по-своєму обережно поправляю ковдру біля ніжок й тихо сідаю поруч. Знову обіймаю дорогу долоню, й намагаюся посміхнутися вперше невідомо за скільки днів.

– Котику мій, все буде добре. Головне ти підтвердив мені, що будемо жити й боротись. Я так віддано кохаю тебе, що готова заради Нас на все.

Далі несміливо проводжу долонею по нещодавно голеному личку Захара. Ясно, що дівчатам ніколи слідкувати за одним з поранених кожен день, але як беруть на операційний стіл, гігієну підтримують. Ось якби мені дозволили опікуватися ним...

Мої мрії та сподівання перебила слізка, що скотилася по Його щоці. Я сама знаходилася в стані шоку та розуміла, що до Коханого повертаються усвідомлені емоції.

– Захарчику! Коханий, я відчуваю, що ти вже зовсім поруч. О, прости! Ти завжди в мені. Не поспішай, я почекаю. Мені не звикати, – шепочу й акуратно знімаю своєю хустинкою слізку.

Господи! Як же я хочу почути Його голос. Оті правильні й добрі слова, що Він дарував мені з дитинства. Повсякчас, коли я сперечалася про оцінку за твір чи неправильний підхід до моїх шкільних репортажів, він завжди знаходив розумну відповідь і вмів заспокоїти.

Вперше я відчула розлуку, коли Він пішов до війська, але тоді ми придумали як зустрічатися й стали найближчими. Обоє прямували до мети возз'єднання - серцем до серця, рука в руці. Такого заобрійного щастя, яке ми дали одне одному в шлюбі я взагалі не уявляла. І дитинка у нас чарівна...

А потім насунуло нице чорне паскудство та мій Коханий не побіг шукати, як відмазатися чи потрапити за кордон, якомога далі від мобілізації. Це ж Сторожук, він повинен бути там, де необхідно.

Я прокручую в голові спогади, а Захар все частіше водить очима по палаті. Значить Він почув мої думки й намагається вибратися звідти, де тепер.

– Кохаю тебе... – знову чую ледь розбірливий, але такий жаданий шепіт і хочу припасти до Його серця та розумію, що не можна.

Відведений нам час сплив невблаганно швидко та це тільки початок, що принесе моєму любому воїну одужання. Я сумно зітхаю, торкаюся до рідного личка губами й відповідаю тихенько:

– Як я тебе. З поверненням, мій єдиний.

Влада Клімова
Не сестри і не брати

Зміст книги: 30 розділів

Спочатку:
Розділ 1. Шкільна репортерка
1780385403
0 дн. тому
Розділ 2. Зловісна русалка
1780385503
0 дн. тому
Розділ 3. Мій оберіг
1780385605
0 дн. тому
Розділ 4. Вихідний
1780385676
0 дн. тому
Розділ 5. Строковик
1780385772
0 дн. тому
Розділ 6. Побачення
1780385859
0 дн. тому
Розділ 7. Тепло і світло
1780386108
0 дн. тому
Розділ 8. Війна
1780386408
0 дн. тому
Розділ 9. Евакуація
1780386608
0 дн. тому
Розділ 10. Розрада
1780386798
0 дн. тому
Розділ 11. Настирлива й завзята
1780386916
0 дн. тому
Розділ 12. Хочу сина
1780387015
0 дн. тому
Розділ 13. Ротація
1780387119
0 дн. тому
Розділ 14. Сміливі хлопці
1780387239
0 дн. тому
Розділ 15. Дежавю
1780387341
0 дн. тому
Розділ 16. Хай плачуть ті, що хочуть нашої землі
1780387544
0 дн. тому
Розділ 17. Добре й зле
1780387653
0 дн. тому
Розділ 18. Живий
1780387790
0 дн. тому
Розділ 19. ДРГ
1780387936
0 дн. тому
Розділ 20. Сувенір
1780388060
0 дн. тому
Розділ 21. Напарники
1780388184
0 дн. тому
Розділ 22. Дякую, янголе
1780388267
0 дн. тому
Розділ 23. Бумеранг
1780388412
0 дн. тому
Розділ 24. Поранення
1780388494
0 дн. тому
Розділ 25. Чекання
1780388567
0 дн. тому
Розділ 26. Кохана
1780388661
0 дн. тому
Розділ 27. Конспіраторка
1780388795
0 дн. тому
Розділ 28. Поблажка від неба
1780388909
0 дн. тому
Розділ 29. Ми вдома
1780389103
0 дн. тому
Розділ 30. Хепіенд серед війни
1780389510
0 дн. тому
Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
×

Вітаємо🎉

🎁 Спеціальний подарунок для Вас! 🥳

Зареєструйтесь та отримайте 10% знижки на першу покупку!