Спочатку:
На сторінку книги
Ми вийшли зі свекрухою на повітря та я ніяк не могла відчепитися від думки, що крутилася в голові. Раніше у тій страшній кімнаті їх було двоє. Але сьогодні друге ліжко стояло пусткою.
– Мабуть, іншому стало краще і його перевели до звичайної палати, – ляпнула я просто аби вгамувати печію, що йдемо геть від рідненького. Та Дарина Захарівна мовчки стиснула губи й нічого не відповіла. Тільки я не перший день знаю свекруху й тому перепитала:
– Я щось не те сказала, мамо?
– І чого тобі завжди все треба знати? От же вроджена допитливість! Помер він напередодні. Не змогли витягти хлопця з того світу. Лікарі не всемогутні. Колега сказав для того, щоб ми не діставали Захара через край.
Я відчула як ноги стають важкими й тихенько перехрестилася. Тепер я роблю це часто, майже інстинктивно. Ні, не тоді коли гахкає над головою. Тоді я тихо кляну сволоту, а як думаю про рани мого Коханого.
– Значить наш Захарчик точно одужає, – знову бовкнула я щось незрозуміле.
– Безперечно! Тільки чому такий дивний висновок саме після моїх слів? – уже все зрозуміла прискіплива лікарка.
– Закономірність буття, мамо. Вибачте, я ще геть нічого не тямлю після зустрічі з Ним. Але ж Він промовив: «Кохаю!»
– Дякую тобі, Віко! Тепер я знаю, що мій син житиме, всупереч усьому, завдяки тобі. Тільки інколи ти буваєш геть дурною. У того воїна теж були рідні й дорогі. Нехай почиває з миром! – вона також перехрестилася й ми пішли поїсти.
Наступного дня, переночувавши вдвох на одній канапі в будинку літньої дніпрянки неподалік шпиталю, ми з мамою Захара знову прийшли провідати нашого воїна. Сподівалися почути й побачити нові благодатні зміни, але після зустрічі з нами й вечірніх процедур Він знову заснув і почувався, як раніше.
Це за коробочку зефіру в шоколаді розповіла нам чергова медсестричка. А ще казали, що не можна нічого дарувати? Не «купувати», просто дякувати за чуйність і відвертість. Шкода! Адже я всю ніч крутилася в чужому ліжку, не даючи відпочити свекрусі та уявляла, як вранці ми з Захаром будемо говорити про все, що накипіло.
Далі було ще гірше. Добрий лікар, котрий вчора дозволив нам близьке спілкування з тяжкопораненим, кудись зник. А «корумпована» дівчина, що після нічного чергування також хотіла спатоньки сказала, що той служитель Гіппократа вже кілька діб знаходився на ногах і наразі пішов поспати. Адже при всій шаленій витримці й самовіддачі, він більше фізично не міг вправно рятувати життя бійців.
– Ой, Ви така уважна до наших воїнів. Бог дасть Вам люблячого нареченого. Прошу Вас: проведіть мене тихенько до реанімації, – увімкнула я хитре стерво й крутилася біля її столу, коли Дарина Захарівна розмовляла з іншим лікарем в кінці коридору.
– Дякую, але всіх гарних хлопців вже забрали інші дівчата або війна... – сумно відповіла медсестричка і я зрозуміла, що маю шанс!
– Ні, повірте, Ваш суджений уже десь чекає. А я молитимусь за Ваше щастя, тільки проведіть, – шепочу їй на вухо й дівчина зітхає та каже наступне:
– Двісті гривень, тоді проведу.
Оце мені підфартило! Я дістаю з сумки новеньку купюру з портретом Лесі Українки й кладу їй до кишені. Дівча натхненно крутить голівкою, хапає мене за руку й каже:
– Швиденько пішли, доки та нещадна тітка нас не бачить.
Я радію новій зустрічі з Захаром та навіть посміхаюся. Дуже хочеться заперечити юній мрійниці, що Дарина Захарівна не нещадна, вона смілива й прекрасна, бо народила мого Коханого та скрізь допомагає нам, але дебати не на часі.
Дві змовниці заходять до якоїсь порожньої кімнати й дівчина одягає на мене халат, рукавички й шапочку. Тепер я схожа на неї й можу проникнути до забороненої палати.
– На ще це, – дістає з кишені свіженьку маску й ми швидко підіймаємося сходами, не зачепивши уваги лікаря й Дарини Захарівни. Медсестричка заглядає всередину й каже:
– Давай! Я на шухері постою. Вночі сюди поклали дуже важкого. До нього будь-якої миті можуть нагодитися, тому поспішай.
– Дякую! Я тобі цього не забуду, – підморгую їй та почуваюся гарною конспіраторкою. Але ж я обіцяла Захару, що заради НАС піду на все. Подумаєш, маленький трюк з перевдяганням!
В палаті відчувається гидкий аромат купи лікарських засобів та я вже звикла до них. Дійсно на ліжку, ближче до вікна лежить поранений, схожий на кокон. Бідолашний весь в бинтах і під'єднаний до системи медикаментозного сну.
Приємно, що мій Коханий тепер дихає самостійно, без маски й тихенько спить. Я обходжу стілець, що стоїть неподалік, присідаю навпочіпки біля ліжка Захара, зсуваю маску на підборіддя, беру його долоню до своїх і починаю пошепки розмовляти з ним.
Кажу такі слова, які повинен чути лише Він. Та мій воїн сьогодні чомусь не хоче відповідати. Нічого, лікар казав, що навіть уві сні мій рідненький все чує й пам’ятає. А мені так добре поруч з Ним, що я згодна говорити день і ніч, аби тільки слухав та скоріше одужував.
Не знаю скільки я так просиділа. Ясно, що час для мене зупинився й не мав жодного значення. Та ось з коридору почулися кроки й до палати зайшов незнайомий лікар, а медсестра тягла за собою штатив з крапельницею.
Від мого нахабства в очах медиків спалахнув не подив, а хижі промені. Чоловік смикнув свою маску й висловив обурення, в присутності дам, яскравим довгим матом:
– Це що за...
Я зірвалася на ноги мов лань, котру зараз застрелять і кинулася в бік дверей. Ненароком зачепила стілець, що так невдало перекрив мій відхід. Той гучно впав на підлогу, а я - за ним.
І в цей час сталося надзвичайне. А вже хороше чи погане, поки ніхто не знав!Тому іншому, перепрошую, геть байдуже. А мій Захар від незвичного галасу прокинувся й побачив, як я падаю. І мій ненаглядний, абсолютно свідомо, ринувся з постелі у мій бік. Звісно його зупинило причеплене обладнання та всі побачили, як Він простягає до мене обидві руки й збурено каже:
– Вікі, ти забилася? Допоможіть же їй!
Весь отой лікарняний мотлох, поруч з Його ліжком зрушив з місця, але швидка медсестричка втримала апаратуру, а лікар силою вклав мого Захарчика на подушку й крикнув мені:
– Геть звідси! Щоб я Вас тут більше не бачив!
Далі коїлось ще неймовірніше. Всі почули, як мій воїн обклав медикавідбірним матом. Я навіть не уявляла, що Захар знає подібні фрази:
– Гей, ти... ... Моя дружина буде приходити до мене коли захоче, тому заткнись і відвали!
– Який неочікуваний прорив у лікуванні! Якщо хворий так свідомо лихословить - це ж позитив. Заспокойтеся, що їй станеться? Треба зателефонувати Прокопенку, нехай переводить Вас до загальної палати. Там будете спілкуватися в подібній тональності. Люсю, йди готуй сюди того, що годину назад доставили, – спокійно реагує на грубість Захара військовий медик, адже він давно працює серед болю й бійців.
Люся вже вирівняла медичне добро й знервовано зиркала на мене. Тільки я їх обох наразі не бачила. Дивилася на мого Єдиного очима повними щасливих сліз тому, що Він прокинувся аби мене захищати, а ще простягнув обидві руки, які до цього вважалися недієздатними.
