Спочатку:
На сторінку книги
Чую пронизливий дитячий крик, що відтісняє важкі думи про розлуку з найріднішими. З-за колони вибігає дівчинка років трьох і стрімко несеться в бік платформи, де точно впаде на рейки. Реагую підсвідомо й миттєву: кидаю телефон до кишені та хапаю дитину до рук.
Тепер поруч опиняється хлопчик, років десяти. Він розгублено дивиться то на мене, то на малечу, що смикається й кричить в моїх обіймах.
– Дякую, тьотю... Я лише на хвильку до телефона заглянув, а вона як рвоне. Думав, що вже живою не побачу. Хоча так я думав уже багато разів...
– Ти хто і чому ви тут бігаєте самі? Де ваша мама? – також схвильовано переварюю у собі все, що сталося й чую у відповідь:
– Я Сергійко Довжик, з Охтирки. Коли наш будинок розбомбили, ми перебралися до сусіднього підвалу. Але там не було ні світла, ні води. Тато зміг вивезти нас за місто й посадив до автобуса, а сам з дядьком Іваном повернувся бити ворогів. Ми довго їхали кудись полями, аж доки той старенький бус не зламався. Тоді пішли. Холодно було й ми повдягали на себе все, що взяли. Замість води їли сніг та заночували у розбитому селі. Там її й знайшли. Дорослі були всі мертві, а вона сиділа й шепотіла Зоя чи «зая»? Ось ми її Зоєю й нарекли. Ранком сніг перестав іти й ми набрели на залізничну колію, де нас ледве не роздавив товарний потяг. Та він підібрав усіх і довіз до якоїсь станції. А вже звідти мама вирішила їхати сюди. Казали, що в Києві безпечніше, але виявилося НІ. Хіба що в метро тепло й нам роздають воду та бутерброди. Мама каже, що втрачає розум і пішла розім'яти ноги. Мені малу довірила, а я ледве не занапастив. Дякую, що врятували. Давайте її, я вже піду собі...
Хлопчик говорив збуджено, але розбірливо. А я слухала його й мовчки плакала. Інстинктивно вчепилася в малу так, наче то була моя Єва й розуміла, що повинна цим людям допомогти. Тільки пообіцяла Захару й Бог так зробив, щоб я невідкладно виконала обіцянку коханому.
– Сергійку, зажди. Не треба нікуди йти. Дочекаємося мами та підемо до мене. Ти правий, у нас також небезпечно. Але я маю теплий дім, з підвалом. За необхідності ми спускаємося туди. І ви поживете скільки забажаєте, – намагаюся бути м'якою й ненав’язливою.
А ще, десь у підсвідомості, журналістка Цимбал вже пише свій перший репортаж з війни. Я дивлюся на цього маленького, геть дорослого хлопчика, та соромлюся власних думок: як мені тяжко. Що ж тоді говорити їм?
– Ось і мама. Мамо! Я тут, іди сюди, – гучно покликав малий і я побачила красиву жінку, років тридцяти. Її в'юнке волосся вибилося з-під теплої хустки та вона набурмосилася через те, що біля її дітей стоїть незнайомка.
– Серьожко, ти чому до людей чіпляєшся? Де я сказала вам сидіти? У кутку! А ти? – вона забрала у мене з рук дівчинку й додала: – Перепрошую, він у мене хороший. Просто трохи засидівся.
– Не переймайтеся, все добре. Ми тут випадково познайомилися і я дуже хочу запропонувати вам свій дім. Сьогодні провела на Закарпаття маму й крихітну донечку. Мені одній повертатися до порожніх стін дуже страшно. Прошу Вас, погоджуйтеся! Я - Вікторія, – простягаю руку, але жінка ще вирішує як їй бути, а потім негативно киває й каже:
– Дякую, але ні. Навіщо ми Вам здалися?
– Я ж кажу, щоб допомогли мені оговтатися від суму. У мене батько й чоловік у теробороні, на блокпості. Вони мене підтримують телефоном, але я не уявляю, як жити без дитячих оченят і голосів! Не бійтеся, я не аферистка. Ось паспорт і столична реєстрація, – подаю жінці посвідчення особи та геть не дивуюся, що бідолашна серед пережитого хаосу й біди, нікому не довіряє.
Тепер вона простягає мені руку й каже:
– Мене звати Аллою, а це мої малюки. Тільки ж ми Вам будемо заважати. Може не треба?
– Дуже приємно, Алло. Ще й як треба! Збирайтеся, будь ласка, та пішли. Ми всі рідня й не можемо одне одному заважати. Це вони, ті кляті дикуни, заважають своїм існуванням цілому світу. Вам з речами допомогти?
– Та якось це неочікувано... і дещо неправильно, – знизує плечима скромна зморена жінка, але розуміє, що їй випав шанс на кращі умови для малих. – Добре, я зараз.
Вже довірливіше віддає мені Зою, а дитина дивиться просто в очі, наче також перевіряє на доброту. Вона замурзала й сонна, але незламна як усі, хто б'ється на передовій, лікує поранених та пече хліб, допомагає з евакуацією й відновленням електрики. Маленька сильна українка, що вже втратила десь серед степів кревну рідню, але вижила й добралася сюди, щоб зцілювати мою наболілу душу.
– Я готова! – чую голос Алли й бачу, як малий кидається, щоб допомогти матері з важкою сумкою. У неї за плечима рюкзак й кілька пакетів у руках. Жінка сором'язливо опускає погляд на плити станції метро й повторює вже сказане: – Хоча я й досі не готова Вам надокучати...
На це я не відповідаю й набираю Олега-перевізника та хочу знову підкинути йому заробітку. Це ж набагато краще, ніж тягти змучених людей нашим наразі не дуже динамічним транспортом.
– Привіт, сусідко! – весело відповідає мені він. Значить мій попередній розрахунок додав заробітчанину доброї пам’яті.
– Привіт, Олеже! А ти зараз де?
– Поки на Кільцевій. Ти що й досі на вокзалі? Я думав вдома давно спиш. Треба поспішати, скоро комендантська година.
– Так вийшло, що одних я провела, а інших хочу до себе взяти. Якщо тобі по дорозі, буду знову вдячна, – натякаю на новий бариш.
– О'кей. Хвилинок за двадцять чекай на тому ж місці, де я висаджую всіх. Повеземо твоїх орендарів. Це правильна думка! Великий дім не повинен стояти пусткою. Я й до себе взяв би, але в мене люду повна хата.
– Дякую. Ми почекаємо, – вимикаю зв'язок та посміхаюся через його нещирість.
Знаю, що в нього лише дружина та старий дід. Хата велика й сім'я зроду не бідувала. Жінка невідомо скільки на ринку в наметі стоїть, а дід медом з пасіки торгує. Та я не сперечаюся й задоволена тим, що знайшла собі розраду і не залишилася осторонь людської біди.
