Спочатку:
На сторінку книги
До поліклініки я пішла лише тоді, коли більш-менш нормально почала ставати на ногу. Розтяги така набридлива штука, що відразу не здихатися, але звикнути можна. Тільки приховати щось від лікарки Сторожук - справа марна. Після традиційних обнімашок, свекруха суворо запитала:
– З ногою що?
– Нічого, мамо. Все добре, – наче пійманий на капості кіт, закрутилася на місці невістка.
– Ану, знімай кросівки. Я подивлюся на те «все добре», – наказала вона і я покірно виконала.
– Де це ти так невдало стала? Від прильоту втікали? Інші травми є, показуй! – турботливо командує Дарина Захарівна.
– Лікарю, будь ласка, припиніть! Немає інших травм. То я до об'єктива прикипіла та не помітила ямку, незграба. Ось ногу й підвернула, – як добре, що ми з Березою не настільки відомі, щоб нас по ящику показували. Та й ніколи лікарці Сторожук до нього заглядати.
– Добре. Пішли на знімок, – вчепилася вона в мою руку, але я також не подарунок і миттю дістала з кишені телефон.
– Якщо не припините, я поскаржуся на свавілля Захару. А ще в мене є для бабусі сюрприз! – застосовую подвійний шантаж і жінка дивиться на мене з любов’ю та хитає досвідченою головою:
– Завжди знала, що в тобі найбільше подобається синові. Оця твоя непримиренна боротьба та захист власних переконань. Ну, добре. Ніжка дійсно має непоганий вигляд. Але треба ще підлікувати. Я дам гарний гель. І, будь ласка, не будь такою стрімкою. Пам’ятай, що ти мама. То який сюрприз? Давай! – загорілися очі молодої бабусі.
І я відкрила на екрані неймовірне дійство. Вдалині від батьків, доглянута щирою турботою другої бабусі й прадіда, наша Єва зіп’ялася на ніжки! Вона ще так кумедно та обережно падала на всі чотири «лапки», але потім весело посміхалася й знову вставала, щоб вперто тупцяти вперед.
Дві матері дивилися на це диво й обидві плакали. Як би ми хотіли бачити подібні миті на власні очі! А ще аби її сміливий тато був не під ворожим вогнем, а поруч. Тоді б Він підкинув на руках своє творіння й вигукнув щасливо: «Моя донечка вже ходить!»
Від таких думок всередині щось безжально запалахкотіло та я спробувала відвернути сум іншими записами. Ми пораділи вдвох всьому, що маємо, не торкаючись болючих тем.
Дисциплінована медикиня не діставала сина-воїна, але коли телефонувала, звісно милувалася ним хоча б протягом кількох хвилин. І сержант Сторожук, відбиваючи з побратимами наступну атаку нечисті точно знав, що його неможливо перемогти. Такої броні не роблять у жодній країні світу чи навіть десь у космосі. Вона називається ЛЮБОВ’Ю рідних людей і тому нездоланна.
Я вийшла на вулицю. Сіла в затінку під каштаном і спробувала дихати спокійно, але не виходило. Цей біль від розлуки з родиною не стихає ні на мить та розриває на шматки... А що тоді казати тим, у кого родини вже немає?
Господи, я ж обіцяла зайти до Ореста! А побачила як ходить моя дитинка і про все на світі забула. Без свого суворого керівника якась зовсім неорганізована стала. Та й на студії, де я обіймаю тимчасову вакансію, виходить загуляла. Штатний репортер добровольцем пішов на фронт, ось мене на його місце і взяли. Зарплатня невисока, зате перша і власна.
Якби це були мирні часи, звісно родина привітала б, але до щирих вітань ще треба дожити. Їх у нас зібралося дуже багато. Донечці на відстані виповнився один рік. Та й мій день народження пройшов не як завжди. Раніше Захар викидав щось геть надзвичайне.
Може для когось кульки-сердечка, що линуть до неба з написом: «Моїй Коханій в день народження» нічогісінько не означають? Чи купа волошок з маками, розсипаних доріжкою до води, а потім плавання вдвох на озері під місячним сяйвом... Для мене все це було неймовірним і особливим! Феєрверків не замовляв ніколи. Та як дивився прямо в очі й шепотів: «Моя ненаглядна, з кожним роком все прекрасніша», вже не треба було вогнів у небі, вони й так розквітали в мені.
Все, закінчую ці ностальгічні стинання та йду займатися справами, бо діло стоїть, а розум з голови невпинно витікає.
Вдома з Аллою зібрали для Ореста смачненького. Свіжі овочі з нашої теплички, від легкої руки друзів-переселенців, виросли такі запашні! Наваристий бульйон та вівсяне печиво від Охтирської майстрині розносили кухнею чарівні аромати.
Я розуміла, що цей набір Березі необхідний для швидшого одужання, але точно знала, що домашні лотки наповнені дбайливими жіночими руками, викличуть у вдівця душевні муки, подібні тим про які я щойно переповідала.
Не знаю, чи є взагалі тепер хтось, у кого не горить всередині той нестерпний біль? І неважливо за розбитим домом чи життям; чи за людьми, яким більше ніколи не скажеш: «Ти виросла» або «Кохаю...»
Та Береза вже трішки оклигав і сидів на ліжку. Від дивної забутої уваги він якось знітився й щиро дякував мені. А далі зателефонував на студію й попрохав, щоб нас ще кілька днів не чіпали.
– Навіщо? Оресте, я вдома з котушок їду? – відмовляюся від безробіття.
– Чого б це? Ти ж весь час шкодуєш, що на «хвости» часу не вистачає. Ось і прибери їх. Створи щось цікаве аби було чим прикрити нашу тимчасову безпорадність. Та й людей у тебе повнісінька хата. Чого сумувати? – тяжко зітхає він.
Наказ є наказ, пішла працювати. Але чому це всі взялися мною так активно керувати? Невже настільки помітно, що я розклеїлася? Необхідно терміново зв'язатися з Захаром, він мене на будь-якій відстані надихає.
Рішення прийнято і я нетерпляче натискаю виклик, та Він не відповідає. То ось чому в мене цілісінький день душа болить! Але ж я не відчуваю нічого поганого. Просто треба почекати, доки мій воїн звільниться від звитяжної праці й обов'язково озветься. Це спочатку я втрачала розум щохвилини, а тепер навчилася терпіти зі зціпленими зубами. А що ще залишається дружинам наших захисників? Хіба що тихо молитися.
Рятує мене мама! Вона як сідає розмовляти, то краще відразу вмикати зарядний пристрій до мережі. Бо в цієї «бабусі» стільки новин, що ніякий репортер з її завзяттям не зрівняється.
Починає звісно з радісних відкриттів про Єву. Потім описує все навколишнє життя та в процесі підключає діда Панаса. А далі вже стрімко течуть оповіді з усього Закарпатського краю: про сусідів і переселенців та новини, які дійшли до них з усієї землі. Ну й звісно, між рядками, невпинно картає триклятих москалів.
Та ось бачу виклик Захара й забуваю про все інше. Миттю відповідаю:
– Де ти був так довго? Чому мовчиш? – це так вихована репортерка вітається з коханим чоловіком. Ну, що з баби візьмеш? А він щиро сміється й каже:
– Все добре, кицюню! Перемістилися ми трохи. Не ловило там. Але ж духопелу дали такого, що шайтани забудуть не скоро. У тебе щось термінове, то говори!
– Вау! А чому шайтани? Це щось новеньке, – чіпляюся до слова, а Він зітхає та знову намагається бути веселим:
– Прибився тут до нас з іншого взводу араб один. Він одружений на українці та вже має чотирьох дітей. Ось і пішов їх захищати. Каже, що в нього тепер дві батьківщини. І коли цю треба рятувати, він доповнив стрій, – слухаю Захара й розумію, що «прибився» це значить зі свого підрозділу вижив лише один. Мій любий такого не скаже, але я й сама не романи на роботі пишу та відчуваю його настрій через простір.
– Ясно. Що ж, татусю, лови новеньке відео. Твоя маленька квіточка вже ходить на своїх. Теща нещодавно скинула сенсацію, а я поспішаю передати тобі. Вітаю, Коханий!
Якийсь час Захар мовчить та я знаю, що з Ним діється. Зі мною таке було вранці. Всі нормальні люди на світі однакові, де б вони не були. Це коли бачать щось дуже зворушливе й неповторне, тоді навіть найсміливіші просто плачуть, щасливими й добрими слізьми! Я даю Йому час на слабкість, а потім чую:
– Дякую, мій Янголе! За все, за все, що ти робиш для мене у житті. Знаєш, я люблю свою матір, але коли ти стала мамою моєї доньки – це слово набуло такого особливого значення, яке неможливо передати. Потрібно швидше здихатися нечисті, повернутися й решту життя присвятити Тобі.
Весь світ залишається десь за обрієм, коли я чую як лагідно промовляє кожне слово мій Оберіг і єдине Кохання. І ніякі гучні прильоти, ні в нього, ні в мене над головою не можуть розірвати нашого надприродного єднання.
