Спочатку:
На сторінку книги
Моя відповідальна матуся надіслала чергову порцію світлин, як вони з Євою проводять час в гостях у діда Панаса. Роздивляючись, я плакала й сміялася. А вже як хотіла притиснути свою крихітку до серця - не передам!
З Аллою ми стали добрими подругами й жінка почала інколи всміхатися. І дітлахи частенько влаштовували в домі біганину та розгардіяш, за що я була їм щиро вдячна.
А Дарина Захарівна, вона ж лікар і добре вміє спричинити біль, щоб вилікувати. Ось і цього разу виконала волю сина та змовчала, доки він був поруч. А потім посадила мене близенько та й випалила все відразу.
У мене була істерика, але свекруха підбадьорила й сказала, що потайки від сина зашила йому до броника іконку Божої Матері. А ще кажуть, що лікарі в основному атеїсти? Це неправда. Щоб пояснити мені вчинок Захара, вона пригадала давню історію, з поїздкою на лижний курорт.
Пам’ятаю, я тоді на них страшенно образилася, що не взяли з собою. Дарина Захарівна повернулася з ногою в гіпсі та лише тепер розповіла, як на недорогому карпатському курорті необачно впала й отримала перелом.
Захару було років п’ятнадцять, але він більше кілометра ніс маму на руках до медпункту. Ось такий у мого Коханого чоловічий характер і відданість рідним жінкам.
Тільки чому він мені не сказав, що приїхав попрощатися, можливо назавжди? Хоча мав рацію, адже завдяки мовчанню ми провели з ним день у заобрійному щасті. А якби слабка баба знала правду - голосила й заважала б вирувати Коханню.
Я подякувала свекрусі за «годинку психологічної підтримки», а всередині тепер клекотів суцільний жах. До хвіртки я її не проводжала, бачити не могла місце, де ми з Захаром у підсумку провели роки.
Кинулася знайомою стежкою до найближчих кущів, сама не своя. Що мені та небезпека, про яку напередодні натякав мій воїн? Я ридала без упину так, наче хотіла витиснути з себе всю вологу й залишити шкіру та кістки, аби не відчувати всередині пекельного болю.
А може треба просто взятися за розум і зателефонувати? Тільки щось не так! Телефон Захара мовчить. Я побачила як перед очима посіріло й розпливлося, а тіло поступово заклякло й настала повна тиша...
– ...Дівчино, прокиньтеся! Що з Вами? Раю, викликай швидку, – доноситься зверху невідомий старечий голос і кістлява холодна долоня легенько б’є мене по щоках.
Я відкриваю очі й чую:
– Ну, ось прийшла до тями. Не треба швидку, бабо, нехай люди по ділу працюють!
Тепер бачу, що наді мною сидить старенький дідок, а його бабуся стоїть недалечко й чекає наказу від свого командувача. Я підводжуся з землі й сиджу, не розуміючи, що сталося?
– Пані, Ви чому тут прилягли? А якби ми не нагодилися? – тепер ввічливо запитує жінка. – Може Вас до лікарні відвести?
– Дякую, не треба до лікарні. Я, мабуть, зачепилася за щось... – пригадую все попереднє життя на землі й мені соромно й страшно.
Якщо кожної миті, коли Захар не відповідатиме я втрачатиму свідомість, то десь уб’юсь. І що про мою поведінку скаже на роботі той прискіпливий Береза?
А може попісяти на тест? Чи якого дідька я наразі вляглася, а в шпиталі мене вивертало? Та ні, я ж пігулки приймала. І взагалі такі думки геть не на часі!
– Знаєте, а ми з дідом пішли послухати птахів. Наче в раю наспівують і для них не існує війни, – каже бабуся й безвинно завдає мені нового болю.
Я обтрушуюся, ще раз дякую та намагаюся підказати, щоб вони пішли. Парочка закоханих аборигенів розуміє і йде геть, а я знову набираю Захара. Здається так я тепер буду проводити весь вільний час.
– Привіт, сонечко моє кохане! – чую з трубки голос, який міг би підняти мене навіть з могили. А ще чутно жахливі звуки, які вже ніколи не забуде жодна людина, почувши їх хоча б раз.
– Захарчику, навіщо ти зі мною так? Казав, що ми нероздільні, а взяв і свідомо приховав розлуку? – замість щирих слів кохання відразу наїжджаю на нього й чую дуже гучний вибух, тріскотіння в телефоні та починаю по своєму молитися.
– Кицюню, перестань! Якби сказав раніше, то відразу дістав би від тебе на горіхи. Ти не переживай! Тут такі сміливі хлопці, що боятися навіть соромно. Та й негоже лякатися цього бур'яну. Воно саме не розуміє: навіщо виросло, а прополоти грядочки треба, щоб більше ніколи не з'явилося на землі. Краще розкажи: як ви там? Тільки зібрано, бо мені скоро йти треба, – просить Захар, а я слухаю тріщання в мережі, автоматні черги та вибухи між ними. Кілька хвилин віртуально знаходжуся поруч з Ним у пеклі й намагаюся виокремити рідний голос.
– Ну, якщо вже ти по-своєму зробив, то я також покаюся. Випадково один місцевий медіагуру погодився взяти мене в практикантки. Через універ знайшла. І пожильці допомагають не збожеволіти. Головне попрохати хочу: не зникай! Адже у нас на майбутнє такі амбітні плани. Кохаю єдиного у світі й шкодую лише про те, що років у п'ятнадцять заміж за тебе не вискочила, – мелю дурницю, а Він відповідає:
– Ти моєю нареченою народилася, а вже як коханою дружинонькою стала й мамою нашої крихітки - геть не шкодую, що тут знаходжуся. У хлопців і по троє діточок залишилося за спиною та вони прийшли аби мир захистити. Вікі, мені пора! Все у нас буде добре, тільки не дозволяй тому гуру до тебе чіплятися, бо як повернуся - морду йому натовчу. Так і передай! – жарти мого єдиного гріють серце та вкотре чутно близький приліт у нього там і я молю:
– Бережи себе для нас!
– Я почув і буду виконувати наказ, моя ненаглядна... – на цьому зв'язок обривається, а я стою посеред нашого лісу, відчуваю перші пахощі весни, що оточували все життя та вкотре проклинаю окупантів, які відібрали звичайне щастя і мирний пташиний спів у наших гаях.
