Спочатку:
На сторінку книги
Сьогодні я назнімала вдосталь! Як на фізкультурі Власта звалилася з каната й мало не вбила своїм чималим організмом шустрого керівника дисципліни. Або як однокласники списували з телефонів на контрольній з хімії, а ще спіймала дуже вдалий промінь сонця на язику Ейнштейна. Маю на увазі його відомий портрет на стіні.
– Пішли до парку, там така краса! Доповнимо твій репортаж співом птахів, – після занять заскочив до класу Захар, тримаючи одним пальцем свій не перенасичений вмістом наплічник.
– Не можу, вибач! Мені до лабораторії треба. Натхнення - нуль. Може хлопці щось підкинуть, до повної версії. Скажи краще: ти хоч не порожні сторінки літераторці здав? – цікавлюся його успіхами та бачу, як згасають яскраві вогники хлоп’ячих очей.
– Проїхали. Література - то не моє. Значить не підемо? – ще сподівається він, хоч знає, що вибір між прогулянкою й репортажем буде на користь останнього.
– У-у-у! – негативно киваю й Сторожук, понуривши голову, йде з класу.
Та краще було б піти з ним до золотавого гаю. Я не знала, що колеги-оператори зайняті халтурою й монтують чиєсь весілля, але Сторожуку не телефоную. Геть немає настрою для прогулянки. Просто чвалаю в бік дому, аби тихо попрацювати в батьковому гаражі.
Тільки біля двору розумію, що вранішній серіал має гучне продовження. Сідаю за зручний татків стіл, чіпляю навушники та відкриваю планшет. Роботи в мене там ціла купа! А про репет в домі я навіть знати не хочу. Ясно без слів, що наша дурепа знову вляпалась до якоїсь біди.
Пам’ятаєте я говорила, що Захар сприймає мою родичку, наче гнійну муху. І не тому, що його не цікавлять старші дівчата, а ось чому... Я ж обіцяла, що забуду й нікому не казатиму та все одно розповім!
Тоді нам було по чотирнадцять. Хіба що Захар відзначає свій день народження на три місяці раніше за мене й виходить, що він доволі старий. Поїхали ми якось зграєю на Гідропарк, засмагати. Шлях не близький, з пів міста треба подолати, але точка доволі знатна й там готують смачні шашлики.
Плавали, грали у пляжний волейбол, нових знайомих завели. Аж раптом почувся гучний «шансон» і якісь мужики витягли на берег човна з моторчиком. Та коли звідти вибралася Катька, мені ледве мову не відібрало. Начепила на себе якусь сітку, темні окуляри й весело спілкувалася з вульгарними дядьками, під шафе.
Щоб опинитися на Гідропарку в той самий вихідний, треба або постійно гріти вуха біля моєї стіни, або вірити у фатальний збіг. Особисто я у збіги не вірю! І от позитивна атмосфера на березі вже геть зіпсована нецензурною лайкою та зухвалою поведінкою татуйованих биків. А Катерина заливається безглуздим сміхом і кличе мене пальцем підійти до них. Мені не хочеться, але ж я не дикунка.
– Привіт, мала циндря! Бачу, ти відірвалася від своїх книжечок та вишиваєш голою серед незнайомих дядьків, – так привіталася зі мною рідна людина.
– Кет, а ти не казала, що маєш дорослу доньку... Га-га-га! – публічно принизив її підкачаний кавалер, в гидких татушках.
– Ой, як смішно! Це моя молодша сестра, – продемонструвала йому зморщену мордочку й висунула язика Катька.
– Так-так! Попрацюй язичком ще, – не образився на гримасу її знайомий і спробував мене обійняти за талію: – То сідай, молодша, до нашого човника. Ми тобі дорослі розваги подаруємо, не те що ці шмаркачі...
Десь у той момент, з добрим дрючком у руці до нас підскочив Сторожук. Він відкинув липкі руки нахаби від мене та суворо попрохав:
– Слухай, пігмею, ану пішов від неї геть!
Захар в тому віці вже вимахав дай Боже, але на фоні бурмил звісно мав вигляд тонкої гілки. Крім того, чудовисько навряд чи розуміло значення слова «пігмей». З п'єдесталу своєї освіти воно визначило, що то лайка й загрозливо метнуло клешнею в бік Захара. Та він відскочив й не довго думаючи, огрів нападника дрючком по пузі.
Тепер з обох боків додалася братія й планувався конкретний заміс. Добре, що нагодилися місцеві рятувальники й засвистіли так, що ті бики відступили до води.
– Ану припинили! Брейк! Будете поводитися по хамськи, викличу наряд. Вам що місця між кущами замало? – вигукнув засмаглий, до кольору шкіри африканського пігмея, рятувальник-моряк. Чому моряк? Може тому, що мав на голові моряцького кашкета, а на шиї - строкату хусточку.
– Відвалюємо, командире, не гони. Тут у вас незатишно. Дикі всі й безкультурні. Залазь до човна, русалко! – скомандував він Катерині, а та зловісно глянула в мій бік і стрімко забралася до посудини.
– Я тебе запам’ятав, малий! Можливо ще здибаємося, – оцінив чужий криваву мітку, що залишила на тілі гілка.
– Так, у твоєму страшному сні! – кивнув йому Сторожук і повів мене за руку до нашої ватаги.
Човен з Катькою та її п'яними дружками відплив і на березі знову запанували мир та спокій. До вечора ми вдосталь напхалися шашликів, отримали легкі сонячні опіки молодої шкіри й роз'їхалися по домівках. Захар взяв з мене обіцянку, що я не буду розповідати батькам про інцидент і спробую його забути. А наостанок додав:
– Вікі, не переймайся! Я поруч з тобою завжди. І хто тільки підігнав до вашого берега ту зловісну русалку? Може переплутали в пологовому чи випадково підкинули до дверей Цимбалів?
Ось така давня історія пригадалася мені.
