Раді Вас бачити!

Життя людини складається з різних моментів: щасливих і страшних. Хтось чи щось малює шлях такими візерунками, що нам геть невтямки - на який саме випадок чекати далі?

Після поновленого зв’язку з моїм єдиним я літала на крильцях і почувалася дуже щасливою. Заїхала до Дарини Захарівни й передала їй новий номер сина та захлинаючись розповідала, як Він усіх любить. Потім набрала тата й подякувала йому за впевненість у позитивному перебігу подій. А сама на ніч слухала голос Коханого й солодко відсипалася за попередні дні.

Захарові дзвінками я не набридала. Якщо вже йшла друга доба мовчання, тоді натискала виклик. А поки Береза діставав мене щоденною працею, яку я попрохала. Чесно, коли справа стосується репортажів, він перетворюється на монстра.

Так було й того дня. Ми працювали на виїзді біля частково зруйнованого будинку в Голосієві. Цей район також славиться зеленими просторами. Він межує з Дніпром, має каскад озер та етномузей Пирогів. Тобто на території живе й працює купа людей, де можуть легко розчинитися незначні паскудні ДРГ.

В чужому краї вони не хизуються триколором, навпаки намагаються бути простенькими й непомітними. Ну, хіба що втуплені в землю очиці бігають з-під лоба й акцентують ворожість.

Орест завжди залишає авто на відстані від завалів, аби не заважати рятувальникам у їх тяжкій роботі. Наразі все, що було необхідно, ми відзняли. Береза начіпляв на себе обладнання, а мені доручив нести камеру та планшет.

Вуличка, де ми поставили транспорт була майже порожня. На узбіччі стояв якийсь старий бус і жінка пройшла з песиком до двору. Горянин вже закривав багажник, як невідомо звідки виросли двоє чоловіків. Один стукнув Ореста по голові, а інший підхопив мене в оберемок і міцно затис рота прокуреною рукою.

Та я смикалася, мов шалена й тоді він мене придавив. До тями прийшла в якійсь занедбаній квартирі. Подерті шпалери звисали на діряву підлогу. Де ми й хто ці бугаї? Крутилися думки, аж раптом з’явився той, що бив Ореста.

– Ну привіт, хохляндська шалаво. Як, ремінці не тиснуть? – гидко посміхається він і я чую невиправний рашистський діалект та відповідаю:

– А ти розмовляєш тільки зі зв’язаними жінками?

– Ну, почему же только со связанными? Я умею играть з девченками в такие игры, что тебе бы понравились. Да мне приказано доставить невредимой. Вот беда! Я профессионал и приказы выполняю, – чесно зізнається тварюка, а мій мозок просто розривається від ненависті й він це бачить.

– Ты глазеночками-то не сверкай. Я ведь могу не выдержать да выколоть один. А заказчику скажу, что так и было, – обережно проводить він долонею навколо мого обличчя й це гидко.

– Де мій колега? І навіщо ви його хапали та били по голові, якщо вам потрібна лише я? – намагаюся тамувати лють і на диво спокійно спілкуюся з лайном, що топче мою землю.

– Для безопасности операции. Он нам вообще никаким боком. Просто не повезло чувачку! – продовжує бридко посміхатися цей непотріб і мені за Березу стає страшно.

– То відпустіть його, коли тільки мене замовляли, – пропоную йому.

– Тут неувязочка вышла. Резвый больно оказался, может уже и сдох. Лепила! Иди сюда, дамочка желает с тобой познакомиться.

На порозі кімнати з’являється інше мурло й протирає ганчіркою скривавлені руки.

– Що, пані полюбляє груповушку? – мовить він гарною українською...

– Ах, ти ж лайно собаче! Ти що перекинувся до них? Де вас таких роблять? Тьху! – невиховано плююся в його бік та це потвору не обходить.

– У Жмеринці, шановна пані Цимбал. Я там народився й виріс та навіть встиг закінчити Вінницький медінститут. Мати спилася, а грошей у чесного лікаря-початківця не було. Ось добрі люди й допомогли мені до життя пристосуватися. Замочити когось я легко берусь, професія надихає, – нахабно вихваляється зрадник.

– Що з Березою? Де він? – від отриманої інформації шиплю, наче отруйна змія.

– Береза? Скоро буде серед берез. Я з нього нарізочку зробив. Та здається ще живий, – оглядається тварюка до іншої кімнати.

– Яка ж ти наволоч! З оцих що взяти, а тебе країна ростила, навчала та ти не на передовій, а серед них...

– Дивись яка патріоточка знайшлася! Саво, підріжемо їй язика? Щоб паскудство не молола про вашого брата.

– Тебе лишь бы резать! Хозяин за целую заплатил. Вот и соответствуй. Иди поиграй с трупиком, доктор зло прибацаный! – наказує старший і я розумію, що необхідно щось робити.

– Мужики! Та не треба, я вас прошу. Ну, ми ж все-таки слов’яни, десь родичі... А те, що працюємо на різних господарів - так це все за гроші. Дайте йому спокій, а мене розв’яжіть та до тубзика відведіть. Дуже треба! – не знаю, як вичавила таке з себе, але Оресту потрібна негайна допомога й своє життя мені не байдуже.

Поки ми «спілкувалися» з гадами, я зметикувала де ми. Пам’ятала, що у провулку бачила покинуті триповерхівки. Скоріше за все ми в одній з них. А там вікна з отакенними кватирками (можливо в туалетах). Ясно, що це тільки моє припущення та краще перевірити. Якщо зможу вистрибнути й не зламаю голови, покличу на допомогу. За рогом купа рятувальників і поліціянти також є.

– Ладно, веди её. На фиг нам вонючая? Еще черт знает сколько везти, – розмірковує наволоч і розв’язує за моєю спиною цупкий ремінь.

– Дякую! Туди? – продовжую грати дурепу. Але якщо я правильно зрозуміла, то вікна цих раритетів виходять якраз у бік понівеченої будівлі. Отже, коли випаду вниз, бігти недалеко.

Можете вважати мене брехухою та в екстремальних ситуаціях я буваю корисною. Погань провела мене до старезних міцних дверей туалету і я зачинилася на традиційний засув. Там почала гучно кректати й лаятись, а сама тихесенько відчинила кватирку й чуйка мене не підвела.

Ми були на першому поверсі, а внизу запашні, давно не кошені бур'яни. В отвір я пролізла легко й заплющивши очі, звалилася вниз. Здається нічого не зламала та рвонула в бік рятувальників.

Не пам'ятаю, що казала, але чоловіки захопили ноші та кирки, а поліціянти приготували зброю. Заслані рашисти не встигли зорієнтуватись, як двері вилетіли, а вони опинилися в міцних руках правоохоронців. Орест лежав на підлозі, в калюжі крові та його вже оглядали свої.

– Ах, какая прыгучая сучка попалась! Ну, ничего, за тобой все-равно придут и здохнешь ты в страшных муках! Так нам обещали... – захрипів зігнутий вдвоє ворожий елемент, але його штовхнули й повели.

Тільки тепер я відчула, що нога на яку я приземлялася, страшенно болить.

– Перепрошую, здається я ногу потягнула. Будь ласка, допоможіть, – прошу міцного рятувальника.

– Звісно, чіпляйтеся за мене. Ви просто якась жінка-кішка. Це ж треба отак ризикувати! А якби там було щось гостре? І де тільки ці виродки взялись? – розмірковує чоловік, а я шкутильгаю та молюся, щоб Орест жив. Дуже вже велика під ним була калюжа крові.

– Скажіть, постраждалий живий? – запитую в лікарки, що накладає мені пов'язку.

– Коли забирали був живий, але до тями не приходив. То Ваш чоловік? – припускає медикиня.

– Ні, що Ви? Мій чоловік на фронті, а це колега. Дуже гарна людина. У нього вся родина загинула та він продовжує працювати, – щиро пояснюю їй.

– Нічого, ми народ живучий. Дасть Бог виживе колега. Ану вставайте, йти зможете? – пов’язка була тугенька й незручна та я не мала жодного права бути слабкою й додала:

– Дякую, до метро дошкандибаю. Обов’язково виживе! Цим тварюкам взагалі невтямки: з ким зв’язалися. Наші люди неймовірно стійкі й хоробрі. Знаєте, я впевнена, що спротив українців нікому не перемогти. Прощавайте, легкої Вам роботи!