Спочатку:
На сторінку книги
Наче сон, у навчанні й тісному спілкуванні з моїм воїном, промайнули вісімнадцять місяців. І коли у звичайний вихідний день змужнілий хлопець зайшов до нашого двору, перше що він зробив - це попрохав у батьків моєї руки.
Тато з мамою люди розумні, а тому без будь-яких дебатів віддали дочку, вірному й надійному. Так, серед Цимбалів і Сторожуків, народилася ще одна молода й дуже щаслива родина.
Ніхто й оком зморгнути не встиг, як я почала гладшати та змушена була перейти на заочне відділення. Тато взяв Захара до себе на виробництво і всі ми весело чекали на появу первістка. А моя свекруха, хоч я ніколи вголос її так не називаю, ще задовго до ультразвукового обстеження впевнено сказала, що то буде дівчинка й не помилилася.
Трішки раніше очікуваного терміну, за допомогою кесаревого розтину, я народила Єву. Неймовірно красиву донечку, що схожа на свого татка один в один. Для повного відновлення мені знадобився час та від теплого піклування родини я скоро вичухалася й почувалася блаженною мамою.
Треба сказати, що зі строкової служби мій Захар повернувся сержантом і мав досвід та сподівання поповнити лави захисників Вітчизни на Сході. Але цивільне життя й мої непереливки з вагітністю та пологами, внесли в його плани деякі корективи.
Знаєте, коли ввечері він бавився з Євою, то здавалося літав десь у височині, не пам’ятаючи себе від задоволення. Та як вмикав телевізор, його добрий погляд робився гнівним і сумним. Всі ми намагалися вірити в краще, але розуміли, що виродки серед своїх кіптявих снів марять відібрати якомога більше нашої землі.
Саме це й зробили вони 24 лютого сподіваючись, що Україна питиме оковиту та святкуватиме давно забутий у Незалежній їх «совєцький празник». Вирішили, бачите, зненацька захопити столицю за три дні...
Та з перших годин спротиву зрозуміла, ганебна й недороблена, геть не друга армія світу, що ми не підемо до ярма з покорою! Ми будемо битися до останнього подиху, аби захлиналися у власній крові десятки тисяч їх безмозких «вояків».
А зациклена пропагандистська машина ще довго молотиме про наш внутрішній конфлікт та звільнення російськомовного населення. От тільки нічого у них не вийшло, хоч горя та біди українській землі ця нечисть дійсно принесла неміряно!
Ось і зараз я загортаю Єву в теплий плед і ми з мамою прямуємо до підвалу. Він у нас не дуже крутий, але надійний та має запасний вихід. Вже внизу чуємо, як довбонуло зовсім поруч і авто, що стоять вздовж вулиці, повмикали сигналізацію.
Ми інстинктивно здригнулися та сіли перечекати. Дарини Захарівни з нами немає. Вона лікар і як тільки Захар пішов до тероборони, жінка поклала головлікарю на стіл заяву й вирушила за сином. А нам наказала берегти її онучку й пообіцяла приглядати за чоловіками, адже мій тато зачепив колись Афганістану й також не залишився осторонь бойових дій.
Раптом нагорі вибухнуло ще гучніше й перервало мої спогади. Я притиснула до себе доньку обома руками, бо вона почала хлипати. Геть невідомо: як маленькі діточки відрізняють погані звуки від хороших? Ось, наприклад, коли у нас грала музика або точилися гамірні розмови - їй було байдуже. Мов пташеня, вона зацікавлено поглядала з колиски й усе. А на вибухи реагує дуже негативно.
Тривожна сирена стихла та ненадовго. За нею здригнулася земля й у відповідь запрацювала протиповітряна оборона.
– Доню, здається багатоповерхівка горить... Там же люди... Господи, врятуй їх і збережи! – дивиться мама через віконце підвалу, як до неба на масиві здіймається чорний дим.
Я забираю її від вікна й гнівно кажу:
– Горіти їм у пеклі, мамо! Ця війна була неминучою. Падлюки ніколи б не змирилися з нашою вільною долею. Не сестри вони нам і не брати!
– Підсвідомо продовжую пестити свою теплу краплиночку та вкотре кажу:
– Треба вам їхати до діда Панаса! Не можна, аби малеча зазнавала цілодобового катування. Вона ще не готова, мамо.
– Що значить: вам? Поїдемо разом, сама я не справлюся. Та й чим годуватиму, без тебе нашу кралечку? – хитрує бабуся.
– Сумішами, мамо! І твоє нагадування, що я нездатна харчувати власну дитину, геть не надихає, – їдко відгукуюся на її заяву.
Скажу, що поки орки не напали, молоко з мене просто лилося. А потім за кілька днів я перегоріла, наче зсохлася і їжі у Єви не стало. Не через страх перед ганебною навалою. Просто Захар з татом в один день пішли на околиці міста, а з нами поки залишалася Дарина Захарівна. Добре, що вона не з істеричок й швиденько зателефонувала комусь та привезла перші суміші. Я не геть дурна, але коли в супермаркетах розгребли навіть туалетний папір, де вже зорієнтуватися з їжею дитинці, що кричить від голоду?
Чому я мрію відправити їх до діда Панаса і хто він такий? Мій дідусь (мамин тато), він живе в Тернівцях, на Закарпатті. Тримає кілька кіз, майструє сопілки та розповідає дітям казки. Давно кликав у гості, але ж ми вічно зайняті. А тепер Єві з мамою безумовно шлях лежить саме туди, тільки без мене. Ну, не можу я кинути тут Захара з татом! Мені дуже страшно, коли літає над головою й гримить. Але я сприймаю власну долю, як всі нормальні люди, що ненавидять рашизм і моляться за нашу Перемогу.
Родичам я поки нічого не скажу та є в мене думка, що допоможе не здуріти серед війни. Звісно я можу плести маскувальні сітки чи готувати з жінками передачі продуктів на передову, але мені вкрай хочеться повернутися до улюбленої справи.
Правда через народження малечі я забила й на заочне навчання та взяла академвідпустку. Тільки це не означає, що я геть випала з поля зору свого вишу й сподіваюся, з урахуванням подій, моєму бажанню посприяють.
Ясно, що без диплома я ще не журналіст і не претендую на репортажі для марафону «Єдині новини», але боротися з гидотою словом мені ніхто не може заборонить.
Наразі гамір у небі стиг, так почала діставати мама... Як вона не розуміє, що відряджаючи їх я й так розриваюся на шматки? Та я мовчки складаю до валізи все необхідне. Якщо чесно, сперечатися з нею у мене просто немає сил.
Другу добу мовчать телефони наших захисників. На щастя тато з Захаром несуть варту на одному блокпості і я заїду до них. Тільки спочатку посаджу до потяга Єву з мамою. Їй я збрехала, що вчора розмовляла з Коханим, а сама товчу в голові: «Все нормально! Вони живі...» Я це відчуваю.
