Раді Вас бачити!

Як відомо, вечір я провела в гаражі, монтуючи до купи новий репортаж. А коли опам’яталася, батьки вже пішли спати. Вони спокійно сприймають моє зависання серед автозапчастин, бо знають чим я займаюся та навіть пишаються тим захопленням.

Тільки зранку, за сніданком, я почула в чому справа.

– Василю, не ухиляйся від розмови! Я розумію, що вона схожа на Цимбалів, але ж не можна аж так потурати! – нарікає мама.

Тато мене любить, та ні для кого не секрет, що Катька дійсно пішла в рід Цимбалів. Тому батько прощає їй лінощі й байдужість і всі найдурніші витівки.

– Матусю, припини! Знову дістанеш нервовий зрив. Міро, ну що такого в тому листуванні? Це ж лише дитячі викрутаси в мережі, – спокійно допиває каву тато, бере з рук дружини домашній обід та цілує нас обох в маківку.

– Викрутаси? Та вона ж написала тому москалю, що нічого особливого на Сході не відбувається! А наша Федорівна вже пів року сина оплакує. Нелюди катували і вбили єдину дитину нашої виховательки. Тільки твоя доця «нічого особливого» в тому не бачить. Василю, ти обіцяв, що серйозно поговориш з нею, але й досі не виконав! – кричить, проводжаючи чоловіка до гаража, мама.

То ось де наша гнійна муха полазила! Невже ця безмозка таки зліпила собі сторінку в мережі? А я думала, чого вона до мене чіплялась аби я підказала надійний пароль. І що там підказувати? Будь-яке слово, написане Катькою, має як мінімум три помилки. Хіба нормальний користувач вигадає подібну абракадабру?

І чому відразу її занесло до спілкування з ворогом? Хоча ясно! Мої сторінки хитрозроблених не цікавлять, бо там скрізь наші стяги та колючі герби. А падлюки шукають й миттю знаходять слабкодухих «граждан».

– Ти поїла? – з розбігу накидається на мене мама.

– Дякую! Я - все. То що там з Катькою? – замість спинити, роздмухую я полум’я її очей.

– А ти глуха? Я дві доби кричу, що ця дурепа ганьбить родину на пів світу, та бачу всім по барабану! – допиває мама зі склянки свої серцеві краплі.

– Ма! Ну, чого ти? Хочеш, я з нею поговорю? Чи спотворю шлях до її сторінки так, що хрін хто знайде. Виходить вона собі друзів серед москалів відшукала?

– Та це вони її знайшли! Ти ж знаєш, що моя безхребетна доня рада аби хоч хтось її зачепив. Навіть не вірю, що кажу таке про власну дитину... Все! Йди собі до школи, а я - в садок. У нас там ще знедолених діточок додали, – продовжує бідкатися ненька, а я вже бачу біля воріт Захара, чмокаю її в щічку й зникаю.

– Привіт, синьоока! Ти чого зранку така загадкова? І мамка твоя знову кричить, – намагається зняти з моїх плечей товстенького ранця провожатий. Я віддаю, бо з ним марно сперечатися й пояснюю:

– Катьку шпетить вже кілька днів. А та підкинула матусі головного болю та й змилася до когось зі своїх пришелепкуватих дружків. Уявляєш, зорганізувала собі спілкування з ворожими сайтами. Треба буде залізти до неї та почитати ту крамолу.

Дивно, але після цих моїх слів Захар щиро розсміявся:

– Жартуєш! Ця нікчема юзиться в мережі, а бумери не згодні?

– Прикинь? Захаре, мамка на межі. Хвилююся, щоб не злягла. Теж мені значуща подія! Ця довбня й раніше не дуже переймалася оточенням. Ну, не тобі розповідати, – кажу й відчуваю, як він стискає мою руку.

– Це ти про той її заплив на Гідропарку? Хіба батькам відомо?

– Та ні! Ти ж заборонив, а я дитя слухняне, – відчуваю всередині приємну теплу хвилю, бо він завжди знає мої думки.

– Цимбал, то може якийсь москаль її вподобає й залишить собі? – бовкнув Захар, але таке припущення мене злякало.

– Бро, про що ти верзеш? Нам тільки цього сорому не вистачало! Досить того, що про нашу родину, після її невдалого аборту, баби пліткували. Ми ж не знали: куди очі на вулиці подіти. Гріх звичайно таке казати та виходить дарма її тоді врятували? – пригадала я ще одну гучну справу, за участі нашої чуми.

– Так! Поталанило вам, наче потопельникам з тим кошмаром. То кажеш вештається в мережі? Де ж вона інтелекту напозичала? Колись решту в супермаркеті на касі забувала, а тут прорвало... Ну все, біжи скоріше до Трохимовича, бо на урок запізнишся. Це я потримаю, йди.

Не квапиться до свого класу Сторожук і залишає в руках мої важкі книжки. Знаєте, поруч з Ним я почуваюся надійніше, ніж вдома з батьками. Може таке й негарно казати, але це чистісінька правда.

А ще виявилося, що наші з Захаром сумні припущення до добра не довели. Ввечері мамі зателефонувала подруга Катьки й повідомила, що та біда в неї побувала, позичила кількасот баксів і попхалася... до москви.

На жарт це скидалося мало і в мами від новин стався серцевий напад. А як медики їй трохи допомогли й швидка зникла від двору, ми з татом мовчки навели лад на кухні та пішли відпочивати, не розуміючи, за що грім розбив нашу мирну хату?

Я не витримала й набрала Захара.

– Віко, що сталося? У тебе голос тремтить, – знову безпомилково визначив мій стан Сторожук. – Це через ту напасть?

– Краще б нам її взагалі не знати, Захаре! Так, шалава помандрувала до москалів, а мама тепер лежить, – схлипувала я в трубку.

– Звідки цей хайп? І нащо так перейматися? Може мені прийти? – розхвилювався він.

– Але ж надворі ніч. Завтра вихідний, я прийду на доріжку, як ти свій крос побіжиш. Тоді й поговоримо, хоча ми до ладу нічого не знаємо. Мабуть, якби знайома їй грошей не позичала, то й не зателефонувала. Ти пробач, що я сон відібрала, – промовляю та відчуваю, як світліє на душі.

– Вікі, взаємне безсоння навіть бадьорить. А хочеш я тобі казку розповім?

– Ні, дякую. Тепер у мене вийде поспати, бо ти мій оберіг! – перевертаюся на улюблений бік і тихо посміхаюся.