Спочатку:
На сторінку книги
До самої домівки я сиділа на задньому сидінні Олегового «горбоконика» й тихо раділа, що зі мною їдуть нові друзі, а рідний дім не зустріне мене німою тишею.
Доки лаштувала кімнату для гостей, Алла відігрівала Зою у ванній. Сергійко, в чужих стінах, став тихим і сором’язливим. З серйозністю справжнього дизайнера він підказував мені, що прибрати з їх нового житла.
Тепер мені здавалося, що це якась трансформація моєї власної родини. Знаєте, як захотілося, щоб у нас з Захаром також з’явився син і щоб не було війни, тривог та розлуки! Щоб не гинули мирні люди та не соромилися чужих стін, а мали свої щиросердні мрії й легко втілювали їх.
– Зайченя, стій кажу! – почули ми з Сергійком гучний вереск дитини й побачили, як вона вискочила з ванної у довгій кофтинці (скоріше за все з одягу Алли) та намагалася весело втікати від названої мами. – Вибачте, будь ласка, але це дитя невиправне...
Навіщось знову перепрошує Алла. Вона розчервонілася в процесі купання малечі й стала ще красивішою. Її довга коса розплелася, а очі сяяли завзяттям.
– Серьожо, тепер ти приведи себе до ладу. А я поки розчешу коси цієї стрекози. Зоє, йди до мене негайно! Ось бачите, Віко, про що я казала. Ми перетворили Ваш дім на вулик диких бджіл.
– Але ж саме на це я й сподівалася... Ну от! Беріть отой плед, кутайте малечу й пішли, – тяжко зітхаю, почувши застряглу до дірок в голові, сирену повітряної тривоги.
Жінка покірно загортає дівчинку, що пахне медовим шампунем у річ, якою раніше я сповивала до підвалу Єву. У нас там тепло, але дитину щойно скупали. Ми неквапливо спускаємося сходами і я бачу в очах цих людей сум та страх, що став звичною частиною життя на війні.
Цього разу ППО працює доволі далеко та не дуже лякає моїх гостей. Після відбою була скромна домашня вечеря з вареною картопелькою, приправленою кільцями смаженої цибулі. А ще я відкривала помідорки, з маминих запасів, і душу розірвало гнівом! Це ж ми всі разом їх влітку консервували, а тепер родина розкидана в різні боки, як ті овочі по тарілках.
Далі зігріті й нагодовані дітки вляглися спати. А ми з Аллою прибралися й також пішли відпочивати. Правда вночі ще був наліт, та я звикла відчиняти вікно й прислухатися: де шумить вбивче залізяччя? Звісно це дурість, але малі так солодко спали, шкода було підіймати. А високо в небі, як і тисячі років тому, мерехтіли зірки та не відали про нашу біду.
Зранку я вирішила їхати до універу. Ну, а гостей залишала обживатися в затишному домі Цимбалів. Тільки коли давала Аллі ключі, вона не хотіла брати, аж доки я не сфотографувала її паспортні дані. Це вкотре доводило, що українці в будь-якій халепі шляхетні й відповідальні.
В дорозі телефонувала на кафедру кілька разів та секретарка відповідала, що з керівництва нікого немає. Але я не збиралася відмовлятися від свого задуму. Може поки доїду хтось та з’явиться? Тільки моя впертість результату не дала. Я почекала трохи й пішла ні з чим.
Вже прямувала вулицею Іллєнка, як на територію завернув службовий автомобіль. Активна студентка інституту журналістики КНУ авто керівника добре знала, та професор мене пам'ятати був геть не зобов’язаний. Я представилась і попрохала кілька хвилин. Невідомий дядько попрямував до білого корпусу, а директор ввічливо запитав:
– У Вас якісь проблеми?
– Власне, ні. Хіба що дуже хочеться попрацювати. Важко сидіти вдома, коли батько й чоловік у теробороні, а мама з донечкою евакуювались. Іване Тарасовичу, я не для заробітку. Це тому, що русня біснується підлою пропагандою. Дозвольте допомагати комусь складати репортажі, – пояснюю йому суть.
– Ні й ще раз, ні! Ви розумієте, шановна пані, що звалюєте на мої плечі відповідальність за маму маленької доньки. Вікторіє, я в житті не дозволю аби моя студентка працювала у прифронтовій зоні. Ваш чоловік першим мене розіпне, – чую прогнозовану відмову й розумію, що мій задум приречений.
– Іване Тарасовичу, я ж не прошуся на передову. Та попрактикуватися трохи не завадить? В декреті я дуже відстала від навчання, – викручуюся з усіх сил, а він посміхається й каже:
– Настирлива й завзята. Щось таке я вже чув про Вас в деканаті. Це ж Ви були головою студентської ради?
– Цікаві бували справи! Особливо той конкурс «КонцепТорія», що ми виграли у двадцять першому, – перехоплює мій подих від нагадування про мирні студентські часи.
– Да... Спаскудили вони нам життя, тут Ви праві. Добре, спробую допомогти не сумувати. Зателефонуйте мені завтра о десятій. Є в мене один фанатик своєї справи, схожий на Вас. Перепрошую, на мене чекають. Сподіваюся у Вас все вийде, Вікторіє Цимбал.
– Щиро дякую, Іване Тарасовичу! Не пошкодуєте, я за кожне сказане словечко відповідатиму, – розквітаю як та маківка на сонячному полі, а досвідчений фахівець тільки киває сивою головою й відповідає:
– Саме цього я й боюсь.
В дорозі додому я поговорила з Захаром та розповіла, що вже виконала обіцянку й наш дім тепер повен добрих людей. Тільки про розмову з директором свого навчального закладу я коханому нічого не сказала.
А вдома на мене чекав сюрприз. Як виявилося Алла не лише красива й смілива жінка, а вміє дуже смачно готувати. Ще з двору я відчула неймовірний аромат свіжоспеченого хліба та коли зайшла, не впізнала власну хату.
Маленька дівчинка захоплено гралася на ліжку іграшками, що накопичилися з дня народження Єви. Родичі й друзі купляли нашій малечі все підряд: від ляльок Барбі до конструктора «Лего» та гігантських зайців. Наша крихітка на цьому добрі ще геть не зналася, а Зоя просто шаліла від неочікуваного щастя.
Інші нові члени родини так прибрали дім, наче я наймала їх за рабів. Мені навіть соромно стало. Ну, куди це годиться? Змарнілі люди, що втекли від смерті та кровожерливих хижаків, зробили мою домівку невпізнанною.
– Людоньки, а що відбувається? Я потрапила у виставковий центр зразкової чистоти? Зайти хоч дозволите? – щиро жартую з порога.
– Вікторіє, не знущайтеся! Просимо додому. Ми з Сергійком хотіли якось подякувати Вам за прихисток і доброту.
Я обережно роззулася в коридорчику, де колись вперше поцілувалася зі своїм Захаром, а тепер від смачних ароматів відчула страшенний голод. Життя, вже яке воно є, продовжувалося серед нових людей та справ.
