Спочатку:
На сторінку книги
Наш старенький Мерс з причепом, тато забрав з собою. Сказав, що його вірний друг ще послужить Батьківщині. Водити я вмію, але посвідчення водія також отримати не встигла. Хочу охопити все відразу та деякі моменти вислизають.
Міського транспорту мало та й функціонує він між повітряних тривог. Думаю, що треба добиратися на метро. Воно тепер найнадійніше, а для багатьох людей стало житлом.
Поглядаю на малечу, яка мирно лежить посеред ліжка й посміхається. Єва не здогадується, що ми з нею сьогодні надовго розлучаємося. А в мене сльози капають собі та я на них не зважаю. Головне вчасно допхатися на вокзал і не запізнитися на вечірній ужгородський потяг.
– Все! Сіли, мамо. А дід точно нічого не переплутає й зустрічатиме? – зараз я дуже схожа на неї, адже переймаюся через те, чого ще не сталося.
Далі беру на руки донечку та йду з дому, а всередині коїться щось жахливе. Так, наче в мене знову почалися ті болючі перейми. Що тут дивного? Ось же вона, моя прекрасна крихітка, котру я не так давно привела на світ, а тепер через русню ми повинні розстатися. Добре, що малеча не вміє запитати, бо я у пристойній формі не змогла б відповісти: чому все це з нами відбувається?
– Тільки нехай побуде тихо! Мамо, тут зажди. Зараз спробую щось знайти в бік метро, – бігаю очима навколо, а вона мовчить і вже не плаче. Знає, що наш характер не перемогти. Якщо одна вирішила, іншій краще підкорятися. Та й маленькій онучці не завадять безпечніші краї.
Не вірю власним очам та в полі зору наш сусід, на роздовбаній «деушці». З першого дня навали він невтомно перевозить людей на вокзал. Я йому телефонувала, тільки тоді Олег сказав, що дуже зайнятий. А наразі помахав мені рукою й закричав:
– Давайте сюди! Якщо вже вибралися, помістимось.
– Дякую, Олеже! Скільки з мене? – знаю, що він працює не безкоштовно й подаю пів сотні зелених. – До самого вокзалу довезеш?
– Авжеж, як сусідці відмовиш? – запалав його підприємливий погляд.
Здається Бог мене почув і ми домчали між повітряних тривог. Ще й перевізник-віртуоз проклав собі такий маршрут, що не кожен столичний таксист знає. Тому доволі швидко та безперешкодно ми опинилися на місці.
Я не любитель подорожувати залізницею, але все ж була тут сто разів та таким Київського вокзалу зроду не бачила. Традиційний людський вир наразі геть не схожий не мурашник мандрівників. Змучені й розгублені пасажири снують навкруги. Вони сидять де завгодно, навіть на підлозі й погляд у багатьох вбитий горем. Ця картина дуже гнітить!
Протискаємося на платформу. Єва у мами на руках вже спить. Яскраве освітлення наразі приглушене, але потяг прибуває на перон вчасно. Провідники також виснажені й змарнілі та вони мужньо тримають свій фронт, аби люди могли евакуюватись.
Ось біля дверей вагона здіймається штовханина.
– Гей, невгамовний! Провожатий чи пасажир? – гримає господарка вагона на здоровила, що розмахує біцепсами й безсоромно відштовхує жінок та дітей. Він реагує прогнозовано:
– Мамаша, заткнись! Мне по барабану че ты там трындиш. Вот засуну свою милашку да пойду прочь. В глазах от вас рябит.
– Та ні, шановний! Це ти заткнись, якщо не хочеш отримати моїм прапорцем між очей. Я працюю без сну чорт знає скільки годин, тому зір тобі вмить підрихтую. Люди, ніхто не залишиться, поїдемо всі! Не кваплячись проходимо до вагона, сідаємо тісненько й дружно. Першими заходять ті, хто з маленькими дітьми...
Пасажири пхалися у вагон, наче до казкової рукавички. А мама з Євою вже опинилися біля віконця й поклала сонну малечу собі на плече так, щоб я могла довше дивитися на неї. Тут нам не треба домовлятися, адже ми матері!
Потім не соромлячись нікого, я хрестила потяг, доки він не зник з очей. Думаю кожна людина, хоч раз у житті відчувала ту порожнечу, що з'являється всередині, як залишаєшся на пероні один. А рідні й дорогі навіщось прямують з затишного дому до далеких країв...
Я вибралася з евакуаційного кошмару на вулицю й пішла в метро, а рука сама натиснула виклик Захара.
– Привіт, кохана! – чую як нагороду за пережите.
– Захарчику, привіт! Любий, що ж ти зі мною робиш? Чому так довго не відповідав? – плачу й сміюся одночасно, адже чую Його живого.
– Вибач, не міг. Ми тут трішки попрацювали. Посіпаки розгулялися не на жарт. Та не діждуться! Ось тепер телефони заряджаємо...
– Тато живий? – розумію про що він.
– Дурненька, звісно живий. Пан Василь досвідчений вояк. А чому ти плачеш? Що теща розклеїлася? – відчуваю себе набагато краще, бо коли мій Захар такий, вже нічого не страшно.
– Та ні. Але ти будеш лаятися... Я маму з малечею щойно до ужгородського потяга запхала. Гучно на нашому масиві стало, а з тобою не порадитись. Ось я й прийняла одноосібне рішення: нехай посидять у діда Панаса, – чесно зізнаюся й видихаю, наче гора падає з плечей.
– За що ж мені тебе сварити, ненаглядна? За те, що вчинила правильно? Так за це я тебе одну на світі кохаю! Тільки як ти тепер одна в хаті? Може приймеш когось? Людей тварюки без дому залишили багато. І тобі веселіше і їм дах над головою хоч якийсь, – завжди допомагає мені вірною порадою найдорожчий чоловік.
– Котику, якщо вже ти такий м’якенький, можна ще дещо запитати? Дозволь мені попрацювати за фахом, поки ти зайнятий, – кажу чесно, адже секретів у нас одне від одного немає.
– Віко, от цього робити не смій! Я забороняю! Просто візьми пожильців і сиди з ними вдома! – чую не властивий Сторожуку крик з телефона.
– Коханий, але ж ти не сидів? Чому я повинна? До речі, як там Дарина Захарівна? Привіт їй від мене й татові, – стою в куточку станції метро та дивлюся на силу людей, що туляться на валізах.
– Не сповзай з теми! Передам я татові привіт, а мамка супроводить сьогодні поранених до міського шпиталю... Упс! Я не хотів.
– Що проколовся, козаче? Ви прийняли черговий бій, а ти наказуєш мені покоївкою працювати? Та віддам я людям наш дім, тільки точно у підвалі не ховатимусь. Не можу, Захаре, зрозумій!
– Ясно. То навіщо ж ти питаєш, коли все вирішила? – чую хвилювання Коханого й пекучий біль, що не може нічим зарадити.
– Прости, рідненький! І пообіцяй мені, що берегтимеш себе і тата, а ще бійців... І не зникай, будь ласка. З тобою я сильна, а без тебе і життя не потрібне, – підсвідомо притискаю телефон до щоки так, наче від цього мій воїн стане ближчим.
