Спочатку:
На сторінку книги
Ніч видалася, на диво, тихою. Чи просто після смачної вечері й дружньої розмови всі ми спали надто міцним сном.
А наступний день приніс мені неймовірне щастя! Він подзвонив від хвіртки, як колись. Я ще не вірила очам і думала, що марю. Там стояв мій Захар! У військовій формі, як у Вінниці, тільки цього разу без відзнак та зі зброєю.
– Віко, здається там військові прийшли... – занепокоєно глянула в шибку Алла, та я вже не пам’ятала себе й кинулася на вулицю прямо в піжамі.
– Слава Богу, діждалася!
Ноги затрусилися й понесли мене за хвіртку, туди де ми зустрічалися кожного ранку, як ходили до школи. Я заглянула в найдорожчі очі, а вони порівну випромінювали смуток і рішучість та головне - насолоду від нашої зустрічі.
Я встигла побачити все це, долаючи з десяток метрів, аж доки не впала в Його жадані обійми. Світ навколо виховано завмер, серця розмовляли, сльози текли, а душеньки співали...
– Привіт, Коханий! Звідки ти тут? – щасливо шепочу та Захар на дурниці не відповідає. Він просто стискає мене обома руками й дихає волоссям та пестить теплими вустами. Ми стоїмо, мов заворожені, забувши все і всіх. Далі я підіймаю очі й тихо прошу:
– Пішли, я познайомлю тебе з добрими людьми, а потім поговоримо...
– Я в кущах навіть призабув: яка ти в мене гарна! Пишаюся тобою. Пообіцяла й відкрила, тим хто потребує двері й душу, – він звично бере мою руку і всередині здіймається біль через незабутні спогади.
– Друзі мої, увага! Прошу познайомитися з найголовнішим чоловіком у моєму житті. Це Захар Сторожук - моя рідненька половинка! – в щасті забуваю про стриманість, адже жінці, що не сподівається побачити свого чоловіка живим, слухати таке дуже важко.
Зате мій Коханий виховано посміхається та впивається поглядом у хлопчика за столом. А зворушений присутністю військового Сергійко забув, що годував сестричку й манна каша капає з ложки на підлогу.
Першою до тями приходить Алла. В очах молодої вдови пролітають важкі спогади, але жінка мужньо долає біль і простягає Захару руку:
– Вітаємо, господарю! Дякуємо, що захищаєте й прихистили...
Захар піймав її пекучу хвилю і все зрозумів. Щоб не добивати жінку він якомога рівніше промовляє:
– Та що там? Я такий, як усі.
– Ну, якщо хазяйка не проти, запрошуємо до столу, – ввічливо відступає вона вбік і звертається до мене: – Вибачайте, мої вже накапостили. Я зараз приберу...
– Алло, забудь! Потім приберемо, давайте всі за стіл, – керую на правах щасливої господині й ми обсипаємо кухонний стіл, як колись родина Цимбалів.
Я розповідаю про знайомство в метро, жартую про сусіда-перевізника, а наша гостя швиденько закінчує з годуванням дітей і наказує їм:
– Все, наїлася? Сергійку, одягайся. Я помітила тут поруч великий парк, підемо погуляємо. А як пролунає тривога, сховаємося до кущів.
– Оцього якраз робити не можна! – миттю реагує на щире бажання жінки не заважати нашій зустрічі Захар. – Хто знає, що виродки позакладали між дерев. Це лише здається, що тут мир міцніший, але ж гади нічим не гребують. Їм і маленьких життів не шкода. Нагодували смачно, дякую! А тепер нам з Вікою треба йти. Справ дуже багато. Радий був знайомству!
Захар рішуче підводиться і я здогадуюся, про які справи йдеться. Миттю вдягаю перше-ліпше й покірно прямую з ним до квартири Сторожуків. У свекрухи на підвіконнях раніше квітли фіалки, а тепер від них залишилися тільки горщики й сухі листочки, що припали до землі.
– Вибач, коханий! Я про квіти Дарини Захарівни геть забула, – беруся виправдовуватися, а Він розвертає до себе, пестить блаженним поглядом й гаряче каже:
– Але ж ми живі. Наша крихітка у безпеці, а в мене для тебе стільки новин, що не знаю з чого й почати...
І ми взялися розповідати одне одному неймовірні історії нашого Кохання, намагаючись запам’ятати кожну мить зустрічі, адже вона без перебільшення могла бути останньою.
– Ну, і як тобі наші гості? – після тихого й солодкого поцілунку вмощуюся на рідних грудях та раптом чую:
– Хочу сина... Як побачив за столом хлопчика тієї жінки відчув, що шалено бажаю нашого синочка.
– Що, прямо зараз? – посміхаюся й розумію наскільки наші бажання збігаються.
– А чом би й ні? – цілує мене в лоба Сторожук та пояснює: – Жартую! Відразу після перемоги це навіть не обговорюватиметься.
– Добре, домовилися! Любий, зараз я тобі покажу: як зустрічали нашу малечу в діда Панаса. Прадід для Єви зібрав у селі ціле віче. Ось дивись, мама купу фоток скинула, – гортаю галерею, а пальці ще тремтять від недавніх гарячих «розмов» між закоханими.
Тепер очі Захара сяють батьківським щастям і він радісно каже:
– То в мене ще й теща репортер! Інша хіба два слова написала, а Міра Панасівна он скільки назнімала. Тепер ясно: звідки в тобі ця напасть живе.
Після його компліменту мамі, мене наче вогнем обсипало... Я ж повинна була зранку зателефонувати Івану Тарасовичу! Сама напросилася, а тепер тану в обіймах коханого й забула про все на світі. І чому події, навіть такі прекрасні, накладаються одна на іншу? Але Захару я ні за що не скажу правди й телефонувати з ліжка не стану. Та голова в мене не для зачіски, а тому вислизаю з його обіймів і зриваюся на ноги.
– Що сталося? Ти куди? – не встигає втримати мене він.
– Але ж ти сам сказав: після перемоги. Тому необхідно створити бар’єрчик. Бо ми з тобою, наче дві весняні кицьки чіпляємо діточок. Відпочинь, а я швиденько до аптеки зганяю, – припадаю до його губ і Захар не сперечається.
На вулиці миттю хапаюся за телефон, набираю Івана Тарасовича, збурено перепрошую й отримую обіцяний контакт якогось Ореста Берези. Вже біля аптеки глибоко вдихаю й готуюся познайомитися з людиною, що поведе мене до реалій професії або до вірної смерті.
– Горянин на дроті! – чую завзятий тон та уявляю такого собі кучерявого мачо. Але мені байдуже до його вигляду. Головне, аби взяв з собою попрацювати.
– Вітаю... Ви мене не знаєте. Я - Вікторія Цимбал, майбутня журналістка, що марить створювати актуальні репортажі.
– А, це про тебе мені казав Боровий? Добре, я Орест, – тепер мені доходить: чому «горянин». Є в мене пунктик - читати про значення імен та їх походження.
– Дуже приємно познайомитися, а як щодо зустрічі й домовленості про спільні рейди? – нахабно сідаю незнайомій людині на голову.
– Це ти про гроші? Тоді помилочка! Я працюю за переконання, на користь суспільству. Моєю ціллю є необхідність показати агресора у всій його гидкій подобі. А ще ненавиджу, коли скиглять чи нарікають. Це відразу затям, – його тон схожий на муштру, але зараз я в такому піднесеному стані, що лякати марно.
– Я готова й скиглити не збираюсь, – погоджуюся на його умови й чую:
– І ніяких викрутасів щодо «ви» чи «пане». Ми всі однакові бійці інформаційного фронту, а реверанси - то для іноземних гостей. До завтра я зайнятий, потім кину локацію, де зустрінемося. Все, бувай! – зв'язок перервався й мені здалося, що я вже на передовій.
З аптеки щодуху мчу до Захара, адже лік його вільних хвилин безжально тане, а нам ще так багато треба одне одному розповісти.
