Спочатку:
На сторінку книги
З моїм коханим ми розпрощалися ближче до вечора й сержант Сторожук повернувся на блокпост, де з іншими добровольцями охороняв рідне місто від непрошених посіпак.
Широка траса перекрита протитанковими їжаками й залишалася лише вузька смуга для проїзду перевірених авто.
Дарина Захарівна повернулася зі шпиталю та як тільки побачила сина, покликала його до саморобного підземного бункера на околиці лісосмуги.
– Як Віка сприйняла новину? Синку, ти що не сказав їй? Але ж дружина повинна знати! – обурюється жінка.
– Навіщо? Трохи пізніше сама скажеш. Не хочу бідолашну заздалегідь хвилювати, – весело обіймає матір Захар та ще й досі випромінює пережите щастя.
– Пізніше це коли? Як ти міг не повідомити коханій жінці, що тебе переводять на передній край боротьби? Ти ж їй навіть шансу змиритися не залишив...
– Ма! Не нагнітай, будь ласка. Вікуся пообіцяла після перемоги народити мені сина. І чому ти взагалі така наелектризована? – не може спинити радісного настрою від отриманої втіхи Захар.
– Авжеж, після перемоги... Синку, так до неї ще дожити треба. Я розумію, що під час зустрічі щастя затьмарило вам розум та легковажити не варто. Просто зараз зателефонуй і скажи, потім буде ніколи, – чіпляється не схожа на себе лікарка Сторожук.
– Як на місце прибуду, тоді й зателефоную. А тепер колись, що з тобою відбувається? – перекидає увагу на мамин настрій спостережливий син.
– Він ще й питає! А твого призначення хіба мало? Та ще й мені відмовили прямувати з тобою до частини. Бачите, сімейні лікарі там ні до чого... Перевага надається молодим хірургам, особливо тим, хто вже працював на нулі. Коли це я встигла так постарішати? Хіба скаржилася на втому в Бучі чи Катюжанці? Буквоїди хрінові! – не на жарт завелася пані Сторожук.
– Тепер зрозуміло звідки в буркотіння ноги ростуть. Мамо, забий! Тут твої знання й руки також кожен день потрібні. І Віка повинна відчувати, що ти поруч. Моя неймовірна дружина взяла до себе знедолених людей: жінку та двох діток. От за ними й будеш приглядати. А зі мною нічого не станеться. Наше Кохання захистить від будь-якого пекла. І плакати не смій! – дає настанови син, що через ротацію бійців скоро відбуває на дуже відповідальний та небезпечний напрямок.
– Добре, синочку, я обіцяю їх берегти. Але прошу тебе: залишайся живим! – плаче завжди стримана медикиня, адже її не пустили з ним. А думка, що може втратити єдиного сина - для жінки нестерпна.
Тим часом я, ні про що не здогадуючись, гнула свою життєву лінію та вже зустрілася з репортером Орестом Березою. Це був доволі цікавий суб'єкт. На голові в нього не було козацьких кучерів, навпаки досконало вибрита лисина ховалася під бейсболкою. А прискіпливі очі нагадували об'єктив камери. Він все ловив нальоту й був страшенно прудкий.
Знаєте, куди він повіз практикантку, аби зрозуміти чи готова я до тяжкої праці? В наш військовий шпиталь, де я побачила таке, що через кілька хвилин рвонула до туалету й видала каналізації сніданок і вчорашню вечерю заразом.
Та цей Береза не звернув на мене жодної уваги й відзняв заплановані інтерв'ю зі скаліченими вояками, а вже на вулиці підсумував:
– Здається я трохи перегнув, для початку. Але ж це лише поранені воїни, а ти казала, що готова до репортажів на передку. Тільки там ще й стріляють!
– Я спробую звикнути, Оресте. Просто не люблю лікарень, – зізнаюся як на духу.
– І скільки тобі потрібно часу для «звикання»? А як потрапимо в м'ясорубку, де будуть лише поранені та ніяких ненависних тобі лікарів? – жорстко пояснює професіонал: куди я лізу зі своїми манерами панночки.
– От як це станеться, тоді й побачимо, – сердито відрізала йому й десь у глибині темних очей наставника побачила усмішку та додала: – Варіантів же небагато: здохну або виживу.
– Вреднюча напарниця мені згодиться. Ось візьми ці записи й до завтра відредагуй кожне інтерв'ю окремо. Тоді й подивимося на що ти здатна, відміннице. Тільки мова повинна бути літературною та доступною, осягаєш?
– Так. Спасибі за довіру, – беру в нього з рук флешку й ми сідаємо до авто.
– Поки немає за що. Як на студії роботу оцінять, тоді відзнімемо картинку. Я хочу бачити репортера, котрий думає не про помаду на губах, а роботягу що створює чіткий інформативний матеріал. А донька не засумує, коли попхаємось у відрядження? – запитує Береза.
– Іван Тарасович і про мою доньку розповів? Не засумує, бо її зі мною немає. З мамою відрядила на Закарпаття. Крихітна ще аби помирати. А я через пекельний сум до роботи напросилася, – чітко пояснюю, щоб більше цю тему не чіпав.
– Ясно, не дурний. В особисте більше не лізтиму. До завтра, вільна птахо! Чекатиму о десятій на цьому ж місці. Метро тобі по дорозі? – тепер ввічливіше запитує цей інформаційний кліщ та я не збираюся окреслювати свій шлях. Просто киваю і йду.
На випробувальний термін обов'язки Береза мені змалював і хоч все здається чужим та непривітним, працювати я буду. Виклики часу в професії ніхто не скасовував, то й не треба шукати розуміння чи співчуття.
