Раді Вас бачити!

Я вже розповідала, що відразу за нашими дворами в’юнкі стежинки манять поринути до чар зеленої краси. Місцеві жителі й випадкові гості нестримно прямують помилуватися розмаїттям трав і послухати пташиний спів.

Певно що наші аборигени давно вподобали окремі галявини, щоб за бажання, накрити стіл під високим небом. Покуштувати нехитрих страв, адже вони на свіжому повітрі вдесятеро смачніші. Ось такий він наш край та іншого не треба.

– Привіт! Вибач, що перериваю твій забіг, – зупиняю високого спортивного хлопця, котрий традиційно огортає мене блаженним поглядом, з голови до ніг.

– Вітаю! Скажи, ти поспала? – дбайливо запитує Сторожук.

– А що в мене такий потворний вигляд зранку чи це прояв твого виховання? – цинічно приборкую його ніжність та глибоко вдихаю цілющі аромати сосни.

– Вікі, не спокушай долю. Знаєш, що ти гарна будь-коли. Просто турбуюся про вчорашнє, – лагідно промовляє Захар, а далі я повторюю йому все, що накипіло. Та збагнути поведінку неадекватної Катерини, нам нормальним, важко. Чи неможливо взагалі?

Ця особа роками вперто сиділа на шиї у батьків. Двічі, з маминої легкої руки, спробувала влаштуватися на роботу та працелюбності не проявляла й поверталася на канапу, до телевізора. Там вона жерла чипси й переглядала шоу: як вийти заміж на мільйонера. Оце й усі життєві досягнення моєї старшої сестри.

Сьогодні вранішнє сонце десь забарилося і з-за кущів тягнуло прохолодою. Мій уважний кавалер зірвав з себе худі й оповив мій стан тканиною, яка ще тримала його тепло.

– Дякую, а ти не замерзнеш? – питаю дурницю й ловлю його грайливий погляд.

– Твоя присутність завжди несе мені тепло. Навіщо запитуєш, коли знаєш напевно? – зненацька опускає голову Сторожук і я відчуваю, що зараз він порушить наші правила, але чую: – Дивися, білочка поміж дерев літає...

Я повертаю голову туди, куди показують Його очі й дійсно бачу, як руденьке створіння вправно перестрибує з дерева на дерево. Далі уважно слідкую за рухом пухнастої тваринки й раптом чую на своїй щоці миттєвий дотик його губ. Хапаюся долонею за обличчя й зиркаю на порушника суворим поглядом:

– Що це було? Захаре, не нагнітай. Я й так через родинну драму на межі. А ти...

– Так я ж хотів допомогти. Вибач! – винувато опускає голову він і додає: – Пішли проведу додому. Мама вже точно шукає тебе, а їй зараз хвилювання ні до чого.

Біля хати я намагаюся віддати йому кофту, але спантеличений чимось своїм Захар, вперто відмовляється:

– Залиш, мені й так жарко. В школі віддаси.

– Добре. Дякую, що вислухав і допоміг. Тільки, будь ласка, не повторюй більше сьогоднішньої витівки...

– Ніколи? – блискавично реагує він та з лукавою посмішкою здіймає вгору чорняву брівку.

– Ніколи. Доки не дозволю, – зітхаю й розумію, що його дотик мені дуже сподобався. Ні, він поздоровляв мене з днем народження багато разів і торкався тоді вустами до моєї щоки. Але то було привселюдно й мотивовано урочистістю. А отак, серед золотавих кущів, ще не бувало.

І знову Захар виявився правим. Мама дещо очуняла й з притаманною їй енергією взялася керувати домом. Спочатку присіпалася до тата: куди зранку попхалася їх молодша донька? А вже як глянула в шибку надвір, наче з ланцюга зірвалася.

– Ти коли до нього пішла? Чи ви під кущами ночували? Як тільки не набридає? Навіть вихідного дня злазитеся докупи. Бачиш, Василю, донечки вирішили мене в могилу загнати! – знову кричить вона та батько мовчить.

– Мамо, перестань! Ти вранішні ліки приймала? Не лякай нас з татом. Я сьогодні більше нікуди не піду, в своєму кутку буду працювати. Тату, ну чого вона? – зачіпаю з відра холодної води й намагаюся не здуріти від чергової напасті.

До вечора ми всі просиділи вдома так, наче боялися, що обтяжливе тавро вилізе за паркан і розповзеться чужими язиками. Адже наша спільна ганьба, на ім’я Катерина, вже не вперше робить з Цимбалів посміховисько й винуватців.

Як обіцяла, я застрягла у своїй кімнаті, аби не заважати таткові розслабитися з залізом в гаражі. А мама притихла та щось смачненьке готувала на кухні.

Без перешкод я змайструвала черговий репортаж і хотіла скинути на улюблену флешку. Ось тільки де вона? Це був подарунок Захара на минулий день народження. Надзвичайно зручний та надійний носій з високоякісної сталі: кругленький, вологостійкий, прикрашений дивовижним малюнком.

Я перевернула догори дриґом всю свою кімнату. Лазила за шафу та до коробок зі взуттям. Але ж такого зі мною зроду не бувало, а флешечка, мов сама з дому пішла! Так до вечора її й не знайшла.

Коли ми обідали, то старанно оминали увагою халепу, що прийшла в дім. Тато казав, що треба «перевзути» автомобіль. А мама переймалася, що пральна дуже стугонить й потрібно купувати нову.

Вже перед сном, як завжди, я зателефонувала Захару. Хоч він сьогодні й перетнув дозволену межу, але не побажати одне одному хороших снів, ми не можемо.

– Знаєш, я твою флешку посіяла... Цілий день шукала та її ніде нема, – жаліюся, наче брату.

– Цимбал, а на ній щось путнє було? Хоча забудь, я іншу дістану. Вона рідкісна та не парся. І щось мені підказує, що ваша «біда» її винесла аби тобі насолити. Тільки ж безмозка сама штучку з секретом не відкриє. Тому заспокойся й дивися найкращі сни! – тихо промовляє Захар звичайні слова та я точно відчуваю, що він хоче сказати більше.