Спочатку:
На сторінку книги
Весняні ранки такі чарівні. Особливо коли світ ще спить, а сонечко вже починає дарувати перші яскраві промені.
Та ось земля здригнулася й купи піску з камінням піднялися в повітря. А далі ще і ще. Затріщало залізо й автоматні черги щедро всипали гільзами зелену траву.
Це в запеклому бою наші захисники відвойовували у підлої нечисті кожен метр української землі. На одному з найгарячіших напрямків мужні підрозділи спецпризначенців відкинули ворога на кілька кілометрів й дали змогу піти гумвантажам, а ще з'явилася можливість забрати вбитих і поранених.
Та він був живий! Сержант Захар Сторожук, зі співзвучним позивним «Сторож», вправними діями спромігся дотепер зберегти життя кільком бійцям зі свого підрозділу. Згуртувавшись спиною до спини вони домовилися, що в полон не підуть, а прощатися з рідними не було ні часу, ні можливості.
Воїни перебували у щільному ворожому кільці, коли вибуховою хвилею їх розкидало в різні боки. Захара підійняло й жбурнуло об землю так, що тепер він чув у вухах безперервний дзвін. Сторожук сповз у вирву, конфіскував у мертвих тварюк кілька боєкомплектів і пошукав очима побратимів.
Двоє ще були боєздатні й один - тяжкопоранений. Захар нашвидкуруч наклав йому жгут, сподіваючись що товариш виживе. Та бійці розуміли, що часу аби гоїти рани у них залишилося небагато, адже вороже м’ясо підповзало з усіх боків. Та й артилерія ворога по точці спротиву працювала як скажена, намагаючись викликати в мужніх українських чоловіків бажання скоритися. Але марно!
В такій ситуації одних сковує смертельний страх, в інших з’являється бажання повзати в ногах у ворога, а є такі в кого проявляється та риса, що називають незламністю. І в ці миті перед Захаром стояли очі коханої жінки й крихітної доньки, яких він вже ніколи не побачить. Та разом з тим всередині горіла палка ненависть до гадів, котрі відбирають шанс жити й кохати. І залишається єдине: бити нечисть, аж доки не спорожніє останній магазин. А потім рвати зубами, наскільки стане сил.
Сторож був готовий та перед тим, як скомандувати «до бою» йому примарилося, наче тіні за кущами якісь не такі.
– Відставити! Готуватись! Невже свої? – прохрипів ротом повним піску й тепер ясно бачив бійців у спецкамуфляжі. Таких не сплутаєш ні з ким! Ці величні хлопці виглядають і діють так, наче дивишся фантастичний фільм. От тільки в бою не до фантазій. Навколо кров і дим, але міцна рука в цупкій рукавиці тягнеться ближче й Захар насилу розрізняє звуки:
– Слава Україні! Живі? Давай допоможу, бо ти я бачу на всю голову прибий, – жартує спецпризначенець і вправним рухом висмикує Захара з канави.
– Героям слава! Ми вам неймовірно вдячні, адже збиралися залишитися тут та по ходу закопати ще трохи русні, – відповідає Сторожук.
– Не кричи. Я тебе добре чую. Хоча наразі тобі байдуже. Перебіжками прямуй он туди. Бачиш броню? А ми за вас тут дещо прикопаємо, – він вказує на бронетранспортер за кущами. Захар бачить, як тяжкопораненого вже тягнуть на ношах до машини, а командир рятівників жестами дає напрямок БТРу йти на базу.
Далі мужні оборонці відтягують ворога на себе й бій точиться вже по той бік дороги. А четверо покоцаних бійців опиняються серед своїх. Вони голодні й напівмертві, та все-таки живі їдуть туди, де їм нададуть медичну й моральну допомогу.
Натомість мені від рашистських «доброзичливців» дзвінки більше не надходили. Мабуть, той шпигунський кіберканал перекрили й у мене відпала потреба змінювати сімкарту, адже на ній купа необхідних для роботи контактів. Та й навіщо? Хіба так просто відчепишся від нечисті, що знає про больові точки? А в мене їх хоч завались: мама з донькою в іншій області, татко на блокпості, а про Захара краще не питати, бо дуже болить...
Але ж за темною ніччю завжди настає ясний ранок. Ось і до моєї душевної пітьми прийшов довгоочікуваний світанок. Він зателефонував мені!
Ми з Березою прямували до Броварів, щоб відзняти репортаж про черговий жорстокий приліт, коли я побачила невідомий виклик. Зморщила лоба й запитала у наставника:
– Що робити, Оресте, брати? А що як знову ті нахаби? Я більше не зможу бути вихованою.
– Бери! Що як важливі новини або по роботі? – спокійно відповідає Береза, а далі різко натискає на гальма, бо я кричу мов навіжена:
– Негайно зупини!
У слухавці Його голос... Мій Коханий чоловік, вісточки від якого я змучено чекала, сто разів бачила себе вдовою або малювала в голові: як поїду до русні й буду шукати, доки не вб’ють. А Він просто сказав з трубки оте своє:
– Привіт, моя ненаглядна! Я тебе дуже кохаю. Так сильно, як ніхто й нікого на землі...
Мене всю затрусило й почалася істерика. Я мовчки відкривала рота, а слів не було. Навіть досвідчений Береза перелякався, бо я задихалася й обличчя побіліло, мов у небіжчиці. Цей психічний напад Оресту набрид і він ляснув мене кілька разів по щоках. Тоді я прийшла до тями, видихнула й прошепотіла в слухавку:
– Привіт, Коханий! Дякувати Богу ти живий...
Після цієї фрази водій звів очі до неба й вийшов з авто геть, аби дати нам можливість наговорити одне одному маячні, що притаманна закоханим після страшної розлуки.
– Богу й славним ЗСУ. Так, я живий і страшенно радий тебе чути. Бачити поки не можу, мій телефон загинув у бою, а цей трішки старенький. Та все виправимо. Як ви, мої кошенята? – ніжно промовляє Захар, а в мене сльози щастя течуть струмками. Я намагаюся опанувати себе й говорю:
– У нас все добре... Тепер, коли чую найріднішого... Ти поранений?
– Ні, моя хороша. Подзьобаний - так, але все потрібне на місці. Розповідай, я хочу тебе слухати. Кажи, що я пропустив, – вимагає мій єдиний, а я посміхаюся дурнуватою посмішкою й шепочу:
– Котику мій, я думала збожеволію від тиші, але жінкам нічого не сказала. У татка поплакалася та він запевняв мене, що ти живий. А твоя мама про мовчання в ефірі нічого не знає. Вона знову повернулася в поліклініку до своїх хворих. Теща твоя вчора неймовірне повідомила: наша малеча перше слово сказала. Вона щохвилинки росте й стала у діда Панаса рум’яна, як стигле яблучко.
– І що ж сказала Єва Сторожук? – гордо запитує Захар і я страшенно хочу збрехати, але не вмію й кажу правду:
– Мама! Я запис чула. Даруй, що не «тато» та бабця її навчить. Думаю, як зустрінемося, вона вже буде лепетати, як я колись. Мама каже, що з року мені ніхто рота закрити не міг. Любий, а тобі відпустку дадуть?
Він тяжко зітхає й відповідає також правдиво:
– Вибач, сонечко, НІ. Ситуація наразі не найкраща та й за які такі заслуги? Я ж нічого героїчного не зробив, хіба що вижив для родинного блага. Так за це відзнак не дають. Трішки йодом помажуть, перепочину і знову в бій. Ти знаєш, я обманювати не вмію.
– Знаю, ціную з дитинства й дуже пишаюся тобою. Тоді скажи щось таке, що хочеш, бо мій супержурналіст вже косо поглядає з-за авто. Він тут мене до тями приводив, як ти зателефонував, а потім ввічливо пішов надвір.
– Молодець, подякуй йому, що крутиться поруч і допомагає. Як колись побачу, сам йому про вдячність розповім. А поки тобі сказати хочу, що ти моє найрідніше і найпрекрасніше створіння серед світів. Я кохаю тебе як дурне хлопчисько й одночасно як дикий звір. У мене на життя з тобою стільки планів і мрій, що не розказати. Краще повернуся і втілю. Пам'ятаєш, ти обіцяла мені сина? Так він у нас буде не один. Я кохатиму тебе єдину до самої смерті, цілих сто років.
Я сиділа з заплющеними очима, слухала Його рідний голос і звісно писала на диктофон, аби кожного вечора перед сном слухати наче пісню, та в снах мріяти про світле майбутнє родини Сторожуків.
