Спочатку:
На сторінку книги
Скромні проводи в квартирі Сторожуків пройшли від гаслом: «Не сумуйте, я скоро повернусь!» А потім ми з друзями та мамою мого нареченого, Дариною Захарівною, їхали з пункту збору на Зрошувальній тихі й сумні.
Знаєте, всю дорогу до ДВРЗ Захар дотепно жартував і тримав мою руку так міцно, наче боявся, що я випаруюся кудись. А вдома я, мов неприкаяна, тинялася по кімнаті й шукала слід свого вірного друга та не знаходила... Захар не часто бував у мене, але кожна річ і куток нагадували про ті щасливі короткі хвилинки разом.
Мій неприборканий сум за Ним миттю перегукнувся з успішністю. Перший місяць я ніяк не могла змиритися з міркуванням, що Сторожука немає в місті. На лекціях донедавна сумлінна студентка була неуважною й розгубленою. А проникливі викладачі, наче ясновидці, бачили той розпач і постійно робили мені зауваження.
Звісно новобранець вже телефонував мені кілька разів. Захар сповістив, що місце служби в нього неподалік Вінницького аеропорту. Я втішалася, що Він доволі близько й ми зможемо якось зустрітися, але поки на душі хлюпався гострий біль і невиліковний смуток.
Кожну ніч Він приходив до мене в снах. Лагідний і веселий Сторож моїх думок щиро допомагав боротися з журбою. Та коли я прокидалася й розуміла, що то лише сон, відчувала себе божевільною. Я навіть налаштувалася піти за порадою до місцевої знахарки, хоч раніше насміхалася з жінок, котрі ходили туди.
До ворожки я не пішла, навпаки життя нагадало приказку: «Клин клином вибивають!» Саме цей фразеологізм добре характеризував наразі життя родини Цимбалів.
Спочатку до нас навіщось приходив дільничий та мама мені не сказала. Потім до тата на фірму приїздив якийсь чиновник з органів. Та й про це я дізналася пізніше. І врешті мене саму викликали до деканату. Заступник декана представив мене майору Голіку, зі служби безпеки, а потім ввічливо зник кудись.
Скромний міцний чолов’яга пройшовся по мені уважним поглядом і запитав щось про навчання, а сам вже порпався всередині. Принаймні так я себе почувала. Перша думка в моїй голові була про Захара. Й оскільки прикидатися я не вмію, запитала просто:
– Пробачте, Ваш візит стосується військовослужбовця Сторожука?
Серйозний дядько лукаво посміхнувся й відповів:
– Ні, рядового Захара Сторожука у нас підстав чіпати немає. Наскільки відомо, з ним усе добре, служить собі. Я хотів запитати Вас про Катерину Цимбал...
– Даруйте, а Ви знаєте все й про всіх? – примружила я очі й розуміла, що погляд мій тепер випромінює непримиренну злість.
– Намагаємося. Та Ви присядьте, бо зблідли, – показав мені на стілець майор державної безпеки.
– Ясно, що зблідла. Та гидота для нашої родини наче чума, що косить все навкруги. Ми жили як нормальні люди, доки ця дурепа не почала соромити на всі боки. А тепер взагалі хоч не показуйся на світ Божий. Вибачте, та до реверансів я не готова й кажу все, як воно є, – випалила я на одному диханні й дядько знову посміхнувся.
– Да... З такою чесністю Вам, мабуть, тяжко прийдеться у дорослому житті. Чи ні?
– Не знаю, поки я справляюся, – гордо відповідаю йому й запитую так, наче це я маю в кишені посвідчення їх установи: – То що там про гидку вівцю з нашого нечисельного стада? Вже відзначилася десь?
– Так, висновки доволі невтішні. Власне я прийшов дізнатися: чи спілкуєтеся Ви з сестрою? Але зі слів розумію, що ні. І погляди Ваші стійкі та розважливі. Саме такі, як необхідні для нашого часу. Наразі це все, успіхів у навчанні, – натякав мені держслужбовець аби я йшла геть. Та мій язик чесався неймовірно і я ляпнула:
– Дякую, щодо навчання! А про ту, якщо Ваша ласка, більше не кажіть ким мені доводилася. Батьків звісно шкода та мені вона вже ніхто. Я не прикидаюся, це правда!
– Хм, вірю! Знаєте, я спроможний відрізнити правду від вигадки. А ще здається Ви обрали правильну професію. Журналіст повинен бути кришталево чистим. Хоча так буває, на жаль, не завжди. Думаю, ми з Вами ще зустрінемося, Вікторіє Цимбал! – знову посміхнувся серйозний чоловік і я попхалася до аудиторії, де залишила книжки.
А далі хочу розповісти про хороше. Уявляєте, я домовилася з Захаром про зустріч! Першу, з часу розлуки. Звісно це ще вилами по воді писане, але надихає неймовірно. Він зможе у вихідний приділити мені трохи часу. Я забула про навчання та готувалася так, наче ми в неділю збираємося побратись.
Дівчинка я вже доросла, адже впевнено рухаюся своїм дев’ятнадцятим роком життя на землі, але мама все одно була незадоволена поїздкою. Зате татко сказав, що для воїна то велика розрада у житті й нехай собі дитина прогуляється рідним краєм.
Може й соромно, але до цього я ще ніколи не бувала в обласному центрі, який знаходиться від столиці десь за двісті п’ятдесят кілометрів. Родичів у нас там немає, а їхати на екскурсію до єзуїтського монастиря чи садиби Пирогова - охоти не виникало. Та наразі всі мої бажання сконцентрувалися на зустрічі з Захаром.
В дорозі я намагалася уявляти: який він у військовій формі? І лише опівдні випурхнула на платформу, де Захар на правах місцевого жителя, прийшов мене зустрічати. А вже як побачила, мову відібрало через те, що воїн Сторожук неймовірно гарний!
Не пам'ятаю, щоб колись була настільки збуджена! Там, на пероні було багато усміхнених і тих, що обіймаються. Але ми зліпилися, наче не бачилися з Ним сто років і мовчки слухали, як розмовляють між собою закохані серденька.
До цього я й плакати на вокзалі не вміла. А тепер вони котилися такі щасливі й гарячі та я геть не приховувала сліз. Ми стояли притискаючись, як тоді вперше в нашому парку і не бачили нікого навкруги. Тільки МИ існували зараз на землі! Я не знала, що можу таке відчувати. Це наче маєш крила й летиш, не сприймаючи фізично власного тіла, а простір огортає та співає лише тобі відому пісню...
– Привіт, красуне! Ти якось виросла й розквітла, – промовив Сторожук, а я вдихала аромат від цигарок на Ньому й він здавався мені як мед солодкий.
– Ти також змінився. Якийсь на диво досконалий та недоторканий. Але ж я доторкнулась! Захаре, можна ми вже підемо кудись? – знову пригадала я свій домінантний характер.
– Так, звісно. О двадцять першій я повинен перебувати в казармі. А значить маємо для себе десь чверть доби. Куди ти хочеш аби ми пішли? – заглянув в очі мій солдат і я побачила в тому погляді доволі дивні й точно не дитячі бажання.
