Спочатку:
На сторінку книги
Орест Береза був саме таким, яким змалювала я собі його в перший день знайомства. Цей жорстокий і свавільний в роботі індивідуум не купився на мою відразу до крові й попередив:
– Або будеш працювати в повну силу там де необхідно, або просто йди геть! Зрозуміла?
– Не переймайся! У мене чоловік на передку, в самому пеклі. Тому, куди скажеш, туди й піду, – відповіла тоді йому й ми попрямували до знищених катами сіл.
Дивно, але мене наче перемкнуло. Більше не тягнуло стругнути, навпаки всередині накопичувалась тваринна лють до наволочі, котра чинить все це з моїми земляками. Але саме така поведінка стажистки здається подобалася бувалому репортеру.
Він перестав діставати мене сарказмом, а в Бузовій наказав взяти інтерв’ю у жінки, над якою познущалися й на очах вбили доньку. Нещасна дивилася крізь мене без емоцій і слова струменіли байдуже так, наче вона переповідала страшне кіно. Я записувала на диктофон, а сама не могла відкараскатися від думки: де світ схибив настільки аби розплодилися ці бісові личини? І яка потрібна міць, щоб навіки звести кляту нечисть!
А як вранці показала Березі оброблені репортажі, він здивувався:
– То ось яка ти насправді - студентка Вікторія Цимбал? Звідки в тобі стільки ненависті? Знаю, що баби стають отруйними після пологів, але все це перероби, чуєш? Бідолашний твій чоловік!
– Гей! Не чіпай мого єдиного, бо камерою скалічу. Він найдобріша людина на землі. Оберігав мене з дитинства, зеленими гаями водив солов’я слухати і я радію, що наша донечка схожа на нього, не на мене. Але гидоту він нищить завзято, тому не гріши!
Орест вислухав мою промову й натиснув якийсь контакт:
– Горянин на проводі. Привіт! Беру я цю схиблену домогосподарку собі в напарниці. Вона ще сира, але має природний хист та ненавидить русню не менше за мене.
– Кому це ти звітував? – не стрималась, адже говорили про мене.
– Професор Боровий - мій рідний дядько і керівник твого вишу.
– Оце я вляпалась! Але про схиблену мені сподобалося. То куди їдемо тепер?
– Тобто додому ти ще не хочеш? – здивовано запитав Береза.
– А навіщо? Плакати в подушку чи слухати, як граються за стіною чужі діти? Ні, я їх звісно люблю, але ж за своєю малечею неймовірно сумую. От і хочу бувати вдома якомога менше. Лише тоді, коли ноги не носять і відключається мозок.
– Ясно, тоді на Ірпінь. Там наразі дуже насичена атмосфера. Одне ламають, інше будують, а ще повертаються ті, хто не хоче відриватися від дому. Навіть якщо його зрівняли з землею - він все одно рідний дім. Тільки тримай, будь ласка, емоції при собі. Ти ж професіонал, Цимбал, – дає настанови вчитель.
– Спробую, – рішуче застібаю ремінь безпеки та впиваюся поглядом у дорогу.
Те, що я сьогодні побачила й почула вже ніколи не вивітриться з голови. Розповіді накопичувалися й викликали сльози та лють, але я обіцяла терпіти. Записувала, знімала й думала лише про те, що людині не властиво, заради унітазів чи килимів, ганебно знущатися з собі подібних... Тому й називаємо ми їх - нелюдами.
Коли повернулися у двір студії, щоб залишити апаратуру й матеріали, був пізній вечір. Та раптом мене гукнув знайомий голос. Я оглянулася й побачила майора Голіка.
– Доброго вечора чи краще сказати ночі? Довго працюєте, Вікторіє. Поговоримо? – відкрив передні двері свого авто він.
– Повинна сказати, що в мене дежавю, – зморено констатую, а майор сідає за кермо й відповідає:
– Здається в мене також. Тільки тоді у Вас була мрія, а тепер бачу її здійснення. Звісно не такі репортажі Ви уявляли собі та хіба ми всі щось подібне уявляли? Добре, до діла! Передумовою наших з Вами зустрічей є одна особа...
– Знову вона? – неввічливо перебиваю його. – Що цього разу вчинила? Перепрошую, я дещо стомлена.
– Розумію, це в мене графік цілодобовий. Так от, колишня громадянка України, а тепер офіційна дружина нашого ворога, такого собі агента ФСБ Нєхлюдова, веде в мережі доволі активну підривну діяльність і я зобов'язаний прохати Вас, якщо зв'яжеться, повідомити мені.
Далі я не стримуюся й сміюсь істеричним сміхом:
– Вибачте, я ж кажу - стомилася. Але мені ця погань напише в останню чергу. До речі, втікаючи вона захопила з собою флешку, що подарував мені майбутній чоловік. Так, нічого особливого. Деякі нариси та старі паролі, хоч то було дуже давно і всі дані змінені або недійсні. Щодо родичів: мама з донькою на Закарпатті, тато в теробороні, а я тут намагаюся не здуріти від думок про чоловіка. Тому дякую за турботу, пане майоре, але мені те лайно ніяк не зашкодить. Якщо це все - я додому. Наставник у мене дуже суворий. Не встигну підготувати матеріал, без хліба зранку зжере, – знову сумно жартую, а майор дивиться кудись за вікно й каже:
– Орест Береза не завжди був таким. Раніше цей талановитий чоловік писав про акторів та гумористичні шоу. А потім в один день він втратив дружину й шестирічного сина. Всі думали, що зламається, але НІ. Навпаки, його теперішні репортажі тварюкам, мов лезом по горлу. Думаю, зі своїми поглядами, Ви будете йому доброю підмогою. Давайте я Вас додому підкину, пізно вже, – завів авто держслужбовець та звідкись знав, куди мене везти.
