Спочатку:
На сторінку книги
Доки я допхалася на масив, скалічена невдалим приземленням, нога неабияк набрякла. І коли з’явилася у дверях власного помешкання, то перелякала Аллу й дітей.
Ясно, що вигляд у мене був не дуже й вони кинулися лікувати всією родиною.
Майже силоміць вклали на диван та почали готувати якісь компреси. Я дивилася, як Сергійко й Зоя, мов пташенята, заглядають до очей мами та виконують її розпорядження і мене давили сльози.
Звісно нога боліла, але я пам'ятала слова ворога і в голові поставали деякі підозри. Я не провидиця та коли вклалася у своїй кімнаті відпочивати, отримала прогнозований дзвінок.
– Слухаю Вас, пане майоре, – відповідаю працівникові держбезпеки. Ясно, що тих козлів повезли не до поліційного відділку.
– Як почуваєтеся, Вікторіє? – ввічливо запитує Голік.
– Дякую, нормально. Здогадуюся, що Ви в курсі подій на Василенка, – зітхаю та не приховую того, що каменем повисло на душі.
– Правильно, таких випадків по місту чимало. Ворожий елемент тиняється зі своїми хижими намірами й боротися з ними спільна справа всіх служб. Та, кажуть, Ви сьогодні теж були на висоті?
– Ага! Тільки приземлилася невдало. Медики надали мені необхідну допомогу, але почуваюся калікою, – жаліюся людині, якій воно геть ні до чого.
– Співчуваю й сподіваюся на швидке одужання. Хотів запросити Вас до управління та вже не треба. Обидва злочинці пішли на співуче щиросердне й тих свідчень аж занадто. А ще з їх слів виходить, що Ви залишаєтеся в небезпеці. Спочатку я думав, що то ваші з Березою влучні репортажі були причиною нападу, але підтвердився особистий мотив, – наганяє мені ще більше суму він.
– Пане майоре, це Ви мені ввічливо натякаєте, щоб зникла з медіапростору й не додавала Вам головного болю? Тільки я не леді Гага й навіть не бухгалтер мафії, тому на охорону не зазіхаю. А що значить той особистий мотив, самі скажете чи мені здогадатись? – питаю дещо роздратовано.
– Я пам’ятаю, що Ви здогадлива. На жаль, Ваше викрадення було сплановане й замовник передбачуваний. І хоч сам громадянин Нєхлюдов в очі Вас не бачив, він вирішив зробити дружині подарунок. Знаєте, за багато років служби ніяк не звикну до дикунської ментальності горе-сусідів. Але ж затримані клянуться, що повинні були доставити Вас в Балашиху цілою й неушкодженою, як сувенір на день народження сестри...
– Я Вам сто разів казала: не рідня вона мені! – кричу нестримано. – Та наразі хоч зрозуміло, чому покидьки обіцяли, наче я помру в страшних муках. Отака в нас, пане майоре, сімейна драма.
– І все одно операція абсолютно нелогічна. Тягти Вас в таку далечінь, через кілька кордонів? Нічого не розумію! – шукає здорового глузду там, де його нема досвідчений фахівець.
– Даруйте, але мені якраз зрозуміло все. Я на Батьківщині, займаюся улюбленою справою, щаслива дружина й мама, мене підтримують і пишаються батьки. А вона ганебна втікачка й ніхто, що там що тут. Невже аби мститися цього замало? Власне вона завжди заздрила мені, – пояснюю очевидне.
– Так, Вікторіє, з Вами важко сперечатися. Будемо разом думати над ситуацією. А поки вам з Березою одужанням перейматися треба. Наразі це головне, – туманно відповідає Голік.
– До речі, як він там? Вам же точно доповіли, – поводжуся так, наче працівнику його галузі більше нічим зайнятися. Але знаю, що ця людина намагається бути в курсі різних подій.
– Все нормально. Дякуючи Вам, житиме. Наразі бувайте здорові! – прощається майор, а я хапаюся за телефон і набираю медичну довідку, щоб перенаправили куди треба.
– Скажіть, будь ласка, як почувається Орест Береза? – цікавлюся вже у чергової центральної лікарні.
– Зараз подивлюся. Ви його дружина? – чомусь медики повторюють саме це запитання.
– Ні. Його дружина і син загинули від вражої бомби. Я - колега, що була поруч під час інциденту. Тому мені необхідно знати, – вимагаю так, наче у мене з’явився ще один родич на землі й чую:
– Орест Береза успішно переніс операцію й наразі знаходиться в палаті інтенсивної терапії. Йому надали всю необхідну допомогу, але відвідування поки під забороною.
– Дякую! Я зрозуміла й рада цьому, – полегшено зітхаю та набираю свого рідного. Тут мені щастить.
– Привіт, коханий! Є хвилинка? – з надією муркочу в трубку, адже це найприємніша за сьогодні розмова.
– Доброї ночі, моя люба! У тебе голос змучений якийсь... Усе нормально? – от як він на такій відстані, серед ворогів, що не дають перепочити, серцем відчуває мою втому та біль?
– Нормально, втомилася трохи. А як ти? Хоча навіщо я запитую. Ти ж відповіси так, щоб не хвилювалася, – заплющую очі й хочу аби ми були сусідніми гілочками на одному дереві й не розуміли людських бід.
– Чому ж, скажу всю правду! У мене є кохана жінка, якою я живу й дихаю. Вона подарувала мені чарівну донечку та обіцяла двох чи трьох синів. Я бачу її в снах та з такими ж забіяками борюся за майбутній мирний світ. Але ти не хвилюйся, бо з нашим щастям я невразливий. Ось так... А тепер ти, – він замовкає, а я плачу.
Та не встигаю відповісти моєму легіню красивими словами, як чую клятий звук сирени. Як же ці виродки дістали всіх!
– Іди, моя чарівна. Я почекаю на відповідь, нікуди не подінуся, – зітхає Захар та я не збираюся навіть рухатися з місця. По-перше, мені не дійти сходами вниз, а ще нахаби хочуть позбавити мене дорогої розмови та не діждуться.
– Віко, ходімо! Малі вже внизу, – забігає до кімнати Алла й палить мене перед Захаром. Та я настирливо махаю їй руками, аби пішла геть і жінка розуміє: – Ну, дивись...
– Кицюню, чому ти така неслухняна? Ану миттю йди до льоху, – наказує мій воїн.
– Захарчику, набридло. Я сьогодні вже наслухалася, аж голова болить. Це ж їх літуни кудись не злетіли. Чого боятися? Адже в мене також є броня твого Кохання, – у нас сирена стихла, так почулася канонада з телефона.
– Зіронько моя, треба йти. Слухайся сусідки, не зволікай з обережністю. Кохаю! Необхідно працювати, а ти тримайся й цим допомагай мені, – чую з трубки ближній приліт та думаю, як завжди:
«Допоможи, Боже, згубити ворогів! Щоб нам прокинутися від цього жахіття й знати, що немає більше війни, а ми всі цілі та щасливі...»
