Спочатку:
На сторінку книги
У підсумку біля медичного закладу ми протовклися вже два дні. Червневі ночі короткі й теплі, а тому дві вперті жінки залишилися ночувати в парку, під зорями. Вранці Дарина Захарівна вмилася з фонтанчика, попила води й пішла дізнатися про сина. Та лікарі нічого нового не додали, хіба сказали, що стан тяжкопораненого стабільний і це також позитив.
Ми навіть намагалися дати хабаря з грошей, що встигла зібрати свекруха, та нам суворо відмовили. Сказали, що їх пацієнти знаходяться на повному утриманні держави й Міноборони, тому вони виконують всі необхідні процедури й ліків достатньо. А ми зі своїми столичними звичками, купувати все і всіх, можемо йти... куди подалі!
Також порадили не розкидатися коштами й продовжувати збирати на реабілітаційні заходи, яких попереду можуть бути роки. Це звучало жахливо, але разом з тим обнадійливо. Тобто професіонали підказували нам, що Захар житиме, а вже овочем чи нормальною людиною, поки незрозуміло. І ще наполегливо рекомендували не втрачати розуму під деревами у Дніпрі, а їхати додому й працювати. Звісно можна телефонувати й дізнаватися про стан воїна. Та лише за необхідності з’являтися сюди.
Як не хотілося нам залишати Захара на самоті, але розумну думку ми почули й повернулися до Києва ні з чим. Бідолашні Довжики взагалі не знали, як зі мною поводитися? Алла не плакала й жалощами не діставала. Вона просто сказала, що більше не буде сидіти вдома і вже знайшла місце в пекарні неподалік. А її мужній десятирічний син, взагалі якось підійшов до мене й промовив:
– Тьотю Віко, я дуже сумую за татом, але ж ясно, що мені його більше ніколи не побачити. А Ви не втрачайте надії, що дядьо Захар одужає. Головне - він живий і хоче бити ворогів. Я це бачив, коли він приходив з Вами...
Далі я не слухала. Пригорнула дитину, наче рідну й знову ридала. Хлопчик усвідомив, що насипав солі на мої рани й зніяковів:
– Вибачте, будь ласка, я не хотів робити боляче. Просто я ще дуже дурний!
– Ні, Сергійку, ти добра й правильна дитина. З тебе виросте саме такий козак, як мій сміливий чоловік. І ти правий: Він обов’язково одужає, – відповіла малому та розуміла, що моє життя тепер скрізь буде наповнене співчутливими словами й обличчями. А я не хочу і моя жорстока ненависть до ворогів, що закарбувалася всередині, повинна реалізуватися в роботі.
Орест Береза більше не діставав мене муштрою. Він перекинув дані карти, й відкривши, я просто очманіла. Знаєте, на рахунку вже зібралося понад тридцять тисяч гривень. Це викликало не подив, а гордість за наших неймовірних людей. Ніхто з них не знав доброзичливого хлопця з київських околиць, не бачив його чарівного погляду, не відчував гарячого серця, що любить свою землю та вони донатили такі потрібні самим копійки й накопичували для мого Захарчика необхідну допомогу.
Але найбільше мене надихали власні батьки. Я знала їх усе своє життя й разом ми пережили зраду та втечу тієї, що колись вважалася рідною кров’ю. Тоді мама гамірно сперечалася з татом, шукала вихід і чекала на повернення доньки, ковтаючи сором і сльози.
Та наразі предки доводили, що вони моя надійна опора. Від мами не прилітали збурені нічні дзвінки, зі стинаннями й молитвами. А тато коли телефонував або приїздив, говорив спокійно та впевнено. Вони підтримували мене краще за будь-якого професійного психолога. Ясно, що трималися з останніх сил, та розуму й вірності моїм родичам не позичати.
Найважче бувало, коли наша крихітка дивилася на мене з телефона. Її таткові очі сяяли добром і ніжністю. Ось тоді всередині мене все переверталося й горіло. Лють до русні сповзала кудись і я ставала м’яка й податлива, наче морозиво на сонці. А ще вирувала безжальна мука, що наша блаженна казка, так само як у сотень тисяч українців, розірвалася на: ДО і ПІД ЧАС війни.
Якось серед білого дня, коли ми в підвалі готували з Березою новенький репортаж, я отримала дзвінок з Дніпра. Кинулася назовні й не могла поводитися врівноважено. Просто скрикнула на весь двір:
– Будь ласка, що з Ним? Кажіть!
Телефонував медик, котрий супроводжував лікування Захара. Він сповістив, що пацієнт приходить до тями й ми повинні про це знати. Я подякувала, миттю набрала свекруху й кинулася вниз. Там почала збирати до сумки все підряд зі столу й Орест змушений був зупинити неадекватну:
– Гей, що сталося? Віко, не дурій!
– Вибач, Горянине, я їду до Дніпра. Лікарі кажуть, що Захар виходить з коми. Бачиш, яка в тебе клопітлива помічниця. Та інакше я не можу!
– Все нормально, Цимбал. Я давно звик до твоїх маніакальних вибриків. Та коли б мені сказали, що можна побачити своїх хоча б на мить, я й з даху стрибнув би. Бачиш, воїн повертається до тебе.
– Дякую! Ти надійний друг і я ніколи не зможу віддячити за твою допомогу. Мені треба йти... – на це Береза тільки сумно кивнув і нічого не відповів.
Не знаю, що гадали про мене люди навколо, бо я більше не слідкувала за своєю зовнішністю й думала лише про Нього. Волосся зібране в цупкий хвіст, майка, джинси та трішки готівки на дорогу - ось і вся амуніція жінки пораненого воїна.
Зі свекрухою їхати було морально легше, але традиційні для нашого часу пригоди не давали спокою. В дорозі нас застукав серйозний наліт шахедів. Начальник потяга повідомив по радіо, що заради безпеки необхідно залишити вагони та перечекати за насипом, у високих травах рідної землі.
Купа людей, котрі їхали у своїх невідкладних справах, змушені були ховатися від вражої нечисті серед поля й це викликало ще нестерпніший гнів. Навколо квітли ромашки, а вдалині гріло погляд безкрає поле соняшників, що повертали свої голівки до сонця на синьому небі й разом уособлювали наш прапор, той якого так бояться кляті вороги.
