Раді Вас бачити!

ХЕПІЕНД

Ми прокинулися, а на вулиці все біле. Наші зелені галявини вкрив перший сніг! Температура ще в плюсі й сніжинки падають на поверхню озера, зникаючи у воді. Чесно кажучи, цим чарівним світом я милуюся кожної пори року.

Наприклад, коли дерева у маєтку почали жовтіти й червоніти, ми з Ростиком днями гуляли майже до пітьми. В дім поверталися лише, коли сувора тьотя Паша кликала погодувати хлопчика.

Він зростає неймовірним красунчиком! Я навіть не уявляла, що дитинка може бути такою гарною й вихованою. У будь-який момент: чи голенький, коли купаємо; чи як бавиться з татом у ліжку. Тоді вони дуріють, мов рівні за віком. Лев перетворюється на малу дитину і Його чарівні очі сяють блаженним вогнем. А я влягаюся на килимі й заворожено спостерігаю за ними.

Ну, а ще ми влаштовуємо Ростику Шувалову дні народження кожного місяця. І не тому, що нікуди розкидати гроші. Просто крихітка заслуговує на це.

До речі, свекруха як дізналася про події в день весілля й про те, що ми стали Ростику батьками, підтримала й сказала, що пишається нами. Ми з нею почали говорити без участі «посередника» й пані Марта виявилася веселою та сучасною жінкою.

Лев тішиться нашим щирим спілкуванням. А коли ми показали названого братика Віолі, вона згадала українську й почала частіше заглядати до ноута та вітатися з малечею ще і ще.

Виходить наша крихітка розтопила серця всім без виключення і точно згуртувала. Малесенький блакитноокий хлопчик-сирітка став для родини міцним стрижнем. Ні, звучить якось неправильно! Він серце нашої родини й без нього життя ніхто просто не уявляє.

Нещодавно прийшла ще більш зворушлива новина! Під час чергового «мосту» пані Марта сама напросилася до нас на Різдво... Уявляєте? Сказала, що разом з Віолою мають бажання відвідати Україну. Побачитися з усіма нами та познайомитися ближче.

Раніше я вважала, що маю блискавичну реакцію і стійкий характер, а тепер навіть не встигаю переварювати бурхливих подій. Та що це я все про себе? Он же приїхав Він - найголовніший у житті! Чоловік, що заново створив мене, переродив, зробив щасливою і ніжною. Здається, такою я подобаюся всім набагато більше, ніж те колюче й замкнуте в собі стерво.

Ось родина вже вклалася й у маєтку запала приємна тиша. І знову повинна зізнатися, що ми (у складних дебатах) все-таки відпустили наше чарівне дитятко до власної кімнати. Вона поруч і всі ми, по кілька разів за ніч ходимо подивитися, як він спить. Це дитяча лікарка задовбала колектив отим особистим простором для дитини, і ми більше не змогли чинити спротиву.

Традиційно піднесений і чарівний, Льова вийшов з ванної кімнати й безшумно, мов чаклун, кинувся в мої обійми. Кілька хвилин ми не могли відірватися одне від одного, відчуваючи таке блаженство, мов не бачилися роки. На жаль, у пана Шувалова вдень купа справ і Він повертається додому ближче до ночі. Але зараз Коханий лише мій...

До речі, заради Ростика ми навчилися спілкуватися між собою тихо, як тіні. Ні, наш хтивий вогонь нікуди не зник. Навпаки у цьому є щось божевільне й лише додає жаги! Ризик бути застуканим п'янить набагато більше, ніж той гамір, який ми чинили спочатку. Кожна мить перетворюється на яскраве й потаємне дійство, що зриває дах і розбурхує силу почуттів.

Ось ми трішки наситилися одне одним і розпласталися на ліжку в позі хреста. Я лежу у нього на животі, дивлячись у стелю й точно знаю, що Лев хоче в чомусь зізнатися та поки мовчить.

– Готова почути дещо вражаюче? – не витримує Він.

– Що? Віола передумала до нас летіти? – ще відчуваю його в собі та готова до будь-якого покаяння.

– Ні! – сміється Шувалов і легенько пестить моє волосся. – Мама каже, що вона весь час збирає речі та міняє свій гардероб по десять разів на день. З нашими новинами у дівчинки зникли нервові напади, а натомість з'явився сенс у житті. Сонечко, ти навіть не уявляєш: скільки щастя принесла мені!

– І стільки ж біди... – щиро зітхаю. – То що, кажи вже, інтриган мій коханий.

– Добре, скажу як ти любиш, без прикрас. Фелікса Тугая більше немає серед живих, – каже Лев, а в мені щось хлюпає й розривається. Не те щоб радість, просто вмить згасає оте непотрібне, важке, аномальне.

– Тобто? Ти впевнений? Звідки знаєш? – тепер наростає цікавість і я хочу доказів, що так воно і є.

– Впевнений безумовно. Я знаю про це вже кілька днів, та якось не виходило піймати момент. У нас кожен вечір купа справ і всі вони добрі, а тут таке... – пояснює Лев.

– Але ж ця також добра! Вибач... – опускаю очі й розумію, що поводжуся, як колишнє стерво. Адже радію, що до живої істоти прийшла смерть.

– Я взагалі не розумію, як з його ментальністю навіть стільки на зоні прожив. На волі вмів лише знущатися зі слабших та демонструвати свою зверхність. А в тих місцях за такі манери геть не поважають. Чув, що дикун потрапляв то до ізолятора, то до медзакладу. Але так нічому й не навчився. Три дні тому він отримав перо в бік і відкачати вже не змогли. А повідомив мені вірний чоловік. Йому новини надходять достеменні, – голос Льови тепер дещо суворіший.

– Той, що викликав тебе відразу після наших заручин? – не дуже багато, але знаю про Куратора.

– Так, він. Та й це ще не все про Тугаїв. Те, що дякуючи тобі, Бахтіяра майже позбавили статків і контрольний пакет Заправника перейшов до його конкурента - знають усі. А от інсульт, з повним паралічем, це новина для бізнесового світу. Хоча, після смерті сина та при його здоров’ї, то майже закономірність. Вибач, я також сьогодні не дуже толерантний, – так закінчує стрічку вечірніх новин мій коханий Чоловік.

– Не вибачайся, мій любий. Кращої новини для чудових снів марно й бажати. Звісно, ми не повинні радіти та особисто мені до Тугаїв тепер байдуже. Ходімо краще поглянемо як спить наш синочок... Ой! – здається від останніх повідомлень у мене дах таки поїхав. Може просто стрімко підвелася?

Я всілася на ліжку, а мій Шувалов якось загадково посміхнувся й запитав:

– А ти нічого не забула мені розповісти? Може нам треба якось знизити градус стосунків, на деякий час?

– Ти про що? – зараз не розумію Його натяків.

А Льова бере мене за руку й додає:

– Поки не знаю, але думаю, що про сестричку чи братика для наших малят...

– Льовчику, звідки ти знаєш? Я ще сама не впевнена і боялася сказати, – ховаю очі, бо вони так сяють, що в напівтемній кімнаті стає сонячно.

– Ну, по-перше, я дуже старий дядько. Мені сорок років, пам’ятаєш? А по-друге, я бачив тест у шафці. Далі розповідати? Ти погано їси за столом і обираєш щось більш контрастне й різке. І на додачу тебе дивно хитає... Ще потрібні докази? Чи може все-таки зранку відвідаємо лікаря? – чую божевілля в його чарівному голосі й здаюся:

– Обов’язково відвідаємо, Коханий! Я хочу почути підтвердження фахівця, а ще марю побачити твою краплиночку в собі. Нашу з тобою дитинку, поки на екрані... Я мріяла про неї усе своє життя. Та й прямували ми до заповітної мрії доволі довго. Ось Бог і зглянувся та подарував нам її здійснення, – тепер пригортаюся до Нього всім, що є в мені.

– Ти будеш найпрекраснішою мамою на землі. Я тебе безмежно кохаю! Пішли, проведу до ванної та будемо відпочивати.

Ну от - почалося! Тепер Він не дасть мені геть нічого робити, цей свавільний до Щастя ресторатор.

– Я спробую бути гідною вас усіх. Особливо нашого мужнього захисника Ростислава і його коханої Гані. Вони пішли жахливо рано. Гріх так думати, але Бог повелів їм піднестися до раю й звідти спостерігати за нами. Тому любити й оберігати малечу наша місія тут, на землі, – з цією високою філософією ми побували біля ліжечка Ростислава Шувалова та пішли до себе спати.

І на цій життєдайній ноті прийшов час закінчити дещо гірку, але романтичну історію Кохання і втрат. Життя складне та необхідно вірити у краще і тоді воно обов’язково прийде.