Раді Вас бачити!

ЗАМАХ

Довго чекати на реакцію Тугаїв не довелося. Моя принциповість, а точніше нечувана впертість, скоро вдарила по найболючішому. Взагалі цей добровільний домашній арешт і так викликав розлади психіки, а тут ще й мама ніяк не бажала відповісти на дзвінок. Мабуть, забула поставити звечора телефон на зарядку й автовідповідач тупо завис.

Та ось бачу на екрані виклик її подруги-окулістки. Натискаю й чую таке, від чого в голову наче вдарила блискавка, а серце застугоніло й вискакує з грудей.

– Сашко, будь ласка, не дурій та на твою мамку тільки-но було скоєно замах. Ми прямуємо до лікарні у швидкій...

– Вона жива? Де ви? Я їду! – кричу в слухавку й забуваю про все на світі. Адже єдиній рідній людині на землі, через моє безвідповідальне спілкування з бандитами, зробили боляче. Тут до бабці не ходи! Я на сто процентів знаю, звідки у лиха ноги ростуть. Перебити б їх усім Тугаям разом!

Як доїхала, не пам'ятаю. Зупинилася лише в палаті звичайної районної лікарні, коли побачила, що мама лежить під крапельницею. Вона неприродно бліда, але мені посміхається. А на сусідньому ліжку якась тітка, з оповитою бинтами головою, здивовано розглядає мене.

– Мамо, хто посмів? Як це було? Ти вже спілкувалася зі слідчими?

– Нащо мені ті слідчі, доцю? Що я їм розповім? Як вийшла з поліклініки та вже бачила на зупинці свою маршрутку, а повз пробіг звичайний хлопчина й зачепив рукою за бік. Я навіть не відразу зрозуміла, чому по спідниці кров струменить, а нападника вже ніде не було видно, – грамотно доповідає мені про замах досвідчена лікарка.

– Але ж треба знайти й покарати негідника. У вас на вході є відеокамери й по вулиці також. А що кажуть лікарі? – тарабаню, як скажена, змішуючи все до купи, а в колінах грають дрижаки.

– Маленька, заспокойся! Все в нормі. Нічого особливого не сталося. Хірург обробив поріз та скріпив кількома дужечками. Сказав, що життєво важливі органи не постраждали. Наче я сама цього не знаю. На зовнішній частині стегна у жінки лише жир, які там органи? Краще скажи: навіщо ти вибралася з дому сама, забувши про небезпеку? – тепер схвильовано запитує мама.

– Ой, не нагадуй! Я сиджу, наче та пташка в клітці й не знаю чого чекати? Доки Тугаї природною смертю, від старості, помруть? Натомість дочекалася замаху на тебе... – кривлюся й збираюся заплакати, бо неймовірно шкода нас обох.

– То може все-таки забудеш про свій гонор і приймеш пропозицію пана Шувалова? Побудеш під охороною, доки я вичухаюся. Сидіти вдома на самоті я тобі забороняю. Від одних думок тут розум втрачу. Бери й зараз же телефонуй йому! – чую її наказ і радію, що не все так погано.

– І що я йому скажу? Прийміть мене під своє міцне крило, добрий дядечку... Мамо, перестань! Кажи: чого тобі хочеться, а я вибіжу й принесу.

– Я тобі вибіжу! Думаєш, нам це сниться? Щось же та хотів сказати той хлопчина лезом і точно не мені. Набирай свого захисника! Якщо вже поліз до нашого болота, нехай терпить. Ні, стій. Я сама поговорю... – хапає вона з моїх рук телефон і знаходить слова, яких у моїй розбурханій голові взагалі немає.

Лев примчав без квітів, але з двома термосами. В одному був гарячий ароматний бульйон, а в іншому - прохолодний фреш. Його збуджений вигляд демонстрував, що ми йому геть небайдужі. А ще дивився на мене так, наче то я лежала порізана, в лікарняному ліжку.

Сусідка по палаті покректала й вийшла. Мабуть, не витримала перегляду нашої мильної опери. Та ресторатор часу не гаяв. Він встиг поговорити з лікарем про наслідки для здоров'я постраждалої й необхідні препарати... А як повернувся, сказав, що йому дозволили транспортувати поранену до приватної клініки та вже взявся за свій супергаджет, щоб викликати карету.

– Леве, стривайте! Я нікуди не хочу звідси їхати. Все нормально. Ну, не люблю я тих білосніжних стін та яскравих посмішок персоналу. Мені тут, серед своїх, зручніше. А от за мою маленьку дуже переживаю. Допоможіть, будь ласка! – почув Шувалов слова мудрої жінки й відклав айфон.

– Добре, я зрозумів. Але охорону все-таки викличу. Даруйте, та це не обговорюється, – якомога лагідніше відповів пан Шувалов і пішов з палати. А Мама дивилася йому вслід утаємниченим поглядом і промовила:

– Бачиш, доцю, є таки Бог на світі й рятує свою земну мошкару дивно й непередбачувано. З ним я тебе куди завгодно відпущу. І чому ти відразу не потрапила на роботу до ресторану?

– Хм! Та тому, рідненька, що я не вмію куховарити. Правда, чекаючи на тебе, свіжий салатик нарізати спромоглася. Навіть підігріла твої смачні картопляники. Це все. Нетямуща в тебе дитина, мамо! – трохи відлягло і я почала жартувати.

Ясно, що у Лева була купа своїх важливих справ, але відповідальний чоловік дочекався двох кремезних бодигардів, що взялися цілодобово чатувати біля палати. Лише тоді Шувалов побажав мамі швидкого одужання й глянув на мене очима вихователя дитсадка:

– Можемо їхати, Сашо. Мама дозволяє!

Ми сіли до його блискучого BMW і тільки тепер я побачила, що припхалася сюди в домашньому вбранні Попелюшки з горища... Ну, це я перебільшила, але обірвані шортики з джинси й коротенька майка на голе тіло, без ліфчика, не дуже пасували до салону такого авто.

– Господи! Леве, перепрошую за свій непристойний вигляд. Але коли тьотя Таня сказала про маму, я взагалі ні про що не думала. Полетіла, як була, – смиренно опускаю очі, а Шувалов дивиться на мене ніжним поглядом і каже:

– Як на мене - все ОК! Сашо, я повторюю, що ти у всьому чарівна. Так навіть природніше й дуже звабливо... Зараз поїдемо до тебе й одягнеш, що захочеш та візьмеш собі кілька необхідних речей. А головне: захопи носії з компроматом, за який твоя мама вже постраждала. Не треба було їм цього робити, – почулася в його баритоні сувора сталь і лагідний погляд став трішечки жахливим.

– Дякую! Саме так і зробимо. А Ларс - битий життям підлий щур, що тупо служить господарям. Навіть три дні не почекав, – залюбки підтримую войовничий настрій Лева.

– Тут ти права. Напад на Варвару Григорівну - це попередження від Тугаїв. Підказка, щоб їх боялися, – вправно забрався Шувалов між авто посеред мого старого двору.

– І мама так вважає. Знаєте, вперше як Ви пропонували провести мене до квартири, я відмовилась. А тепер прошу...

– Сашо, з радістю проведу тебе куди завгодно! А вже до рідного гніздечка й поготів, – перебиває він мою непотрібну балаканину й знову впевнено бере за руку.

Ми сьогодні не чекали на гостей та безладу в квартирі не спостерігалося. Я ввічливо запросила гостя почекати в кріслі й похапцем зібрала до спортивної сумки деякі речі. А потім дістала з іграшок гумового зайця та іншу флешку з комори й віддала Йому.

– Дякую за довіру, Сашо, – блиснули карі очі Шувалова й він поклав носії до внутрішньої кишені піджака та пішов до дверей.

– Але ж треба комусь довіряти в цьому страшному житті. Вам я довірилася, без сумнівів, – замикаю двері й зі спини не бачу шалених іскор, що сипалися при цих словах з Його очей.

За місто ми вибралися без проблем. Оминули невеличке село та лісопаркову зону й тепер я побачила обриси елітних забудов, якими кишать околиці столиці. Ще кілька хвилин і ми біля високих воріт, які особисто відчинив для господаря ще один неслабкий чоловік. Я вже встигла помітити купу рухомих камер і знала, що тепер зафільмована на відео.

Лев традиційно допоміг вийти з авто, яке миттю підхопив веселий хлопчина та повів до одного з підземних гаражів. Я нарахувала три. Ось тільки де взяти очей, щоб відразу роздивитися дивовижний зелений світ навколо?

Та головною особливістю побаченого є будинок, що не просто стоїть посеред неосяжного двору, а віддзеркалюється у воді... озера. Саме так! Я не вигадую. Звісно це не ті озера, що огортають наше місто, але навіть зараз ясно, як прикольно вечірнє світло з вікон заглядає до води. Середина водойми темна й чиста, а біля берегів росте запашне латаття й квітне рожевими та білими лілеями...

І серед цього неповторного світу Йому сумно жити на самоті? Так говорив мені Лев. А я думаю, що коли в сутінках сяють оті казкові ліхтарі, хочеться читати вірші...

– Подобається? – піймав Шувалов мій зачарований погляд.

– Так, дуже! Знаєте, я не зовсім дика, але подібний дизайн міг створити лише справжній чарівник. Правда, – я дивлюся йому в очі й бачу там не задоволення, а зорі які ще не вийшли на небосхил.

Раптом на високому ґанку з'являється сива жінка й нищить романтичний вайб словами:

– Вітаю! Леве Севериновичу, де мені накривати на стіл? В їдальні чи на галявині?

– Познайомся, Сашо. Це тьотя Паша - моя неперевершена годувальниця. Раніше працювала в місті та довгі зміни в ресторані для неї дещо заважкі. А тут ми з нею частенько вигадуємо нові страви, куштуємо та вводимо до меню. Ось хто справжня чарівниця! Кажи, де будемо тебе сьогодні годувати? – відразу все пояснює Шувалов, бо я вже подумала, що то повернулася з-за океану його матір, а далі прийдеться гратися з донькою... Так, я неймовірне стерво, але поки Йому про це знати не варто!

– Приємно познайомитися, я Саша. Дякую за запрошення, але апетиту геть немає. Леве, можна мені піти десь поспати? – знаю, що поводжуся невиховано, але від сьогоднішніх подій дійсно валюся з ніг.

– Ну-ну! Апетит приходить під час їжі, дитино, і все поступово владнається! Льово, я правильно кажу? – доброзичливо посміхається бабуня й звертається до господаря, наче до сина.

– Дякую Вам на добрім слові! Та мені соромно, що через свої труднощі вриваюся до Вашого житла й додаю турбот. Я посиджу, де скажете, – щиро відповідаю жінці й чую:

– Яка дивовижна дівчинка, як для наших часів! Леве Севериновичу, я накрию в їдальні.

– Добре, а я покажу Саші кімнату нагорі й потім приєднаємося.

Господар величного маєтку та власник мережі ресторанів «Grand Salute» наразі ввічливо тримає в руці сумку з моїм нечисленним скарбом і ми прямуємо за доброю бабунею в дім.