Раді Вас бачити!

ПОСТРІЛ

Темпами та якістю роботи меблярів Льова був задоволений. А день і час, коли нас офіційно оголосять чоловіком і дружиною, Шувалов з працівницею РАЦСу шукали недовго. Пишатися звісно нічим та люди бізнесу не мають вільного часу на черги чи довготривале очікування. Тому симпатична дамочка заглянула до свого планшета й запропонувала пройти цю бентежливу формальність наступної неділі о 15.30. А вже о 16.00 - право реєстрації акту цивільного стану належало геть іншій парі.

– Про що задумалась моя крихітка? – посміхається Льова і я відчуваю, як йому добре на душі.

– Думаю, що можна встигнути за пів години? Це ж лише зайти-вийти. А як же ота довга промова про вірність і кохання? Чи достатньо буде поставити підписи і все? – знову незадоволено бурмочу собі під носа.

– Сашко, ти в мене шалено романтична! Мабуть, з самого дитинства мріяла про білосніжний кортеж та довгий шлейф, котрий нестимуть за тобою маленькі ельфійки. Так? Я б міг організувати щось подібне, але краще ми полетимо в шлюбну подорож до екзотичної країни і будемо плавати голенькими у теплих хвилях, під місячним сяйвом. А ця процедура в сірих стінах, з нещирими словами тітки, які вона повторює кожній парі, наче робот, особисто у мене викликає сум. Як гадаєш? – грамотно пояснює мені суть справи наречений.

– Ну якщо так, я згодна на теплі хвилі й місячне сяйво. Вибач, я не хотіла діставати. Ти ж знаєш, що для мене головне наше Кохання, а все інше не має значення, – відповідаю так, як думаю та бачу, що з кожним почутим словом Його очі розквітають блаженним полум'ям.

– Як добре, що ми однодумці! Сашуню, підеш зі мною чи посидиш тут? Навіщо тобі нюхати той пил? Я поверхнево гляну й відразу поїдемо додому. Варвара Григорівна вже точно повернулася з роботи, але ж без тебе за стіл не сяде. Навіщо змушувати дорогу тещу голодувати! – весело пропонує мій ресторатор і йде всередину оновленого «Grand Salute».

Я погоджуюся, адже й сама не проти кинути всередину щось смачненьке від тьоті Паші. Та й Льова зранку, через купу справ, нічогісінько не їв.

Тиждень пролетів, наче один день. По хорошому, наречена повинна була страшенно хвилюватися та завмирати від однієї згадки про неперевершену подію. Але здається відхилювалась я ще під час заручин і тепер просто чекала на пів години офіціозу. У нас вже були готові путівки на Балі, а Льова так яскраво розповідав мені про ті краї, що я просто не могла дочекатися.

Певно, що ніякої фати й віночка не передбачалося. Я ж не повна ідіотка й лицемірка, щоб після річних екзекуцій Фелікса й відвертого базування у спальні Льови, чіпляти на грішну голову уособлення цноти й чистоти.

Щодо нареченого, то як публічна особа, пан Шувалов мав у гардеробній цілу панель костюмів, смокінгів та фраків, на будь-який випадок. Ми обрали темно-синій вишуканий смокінг, з білосніжною сорочкою.

А мене Льова познайомив з одним швидким та загадковим дідусем, що шив на замовлення елітної публіки просто дивовижні речі. Разом ми розробили ескіз моєї ніжно-білої шовкової сукні, з чарівними пелюстками лілей на плечі й таким же оздобленням у волосся.

Ось тепер я категорично забороняла Льові дивитися на примірки тієї краси. Не знаю чому, але з кожним поглядом у дзеркало я відчувала незрозумілий страх? Може через те, що сукня фантастично зливалася з фігурою й неймовірно пасувала? А може я все-таки підсвідомо побоювалася переходу бешкетниці Данилюк до статусу дружини відомого ресторатора? Бог знає! Та я відганяла безпідставні жахи і в обіймах Коханого забувала про все на світі.

Талановита годувальниця тьотя Паша весь тиждень чаклувала над підготовкою страв до святкового столу. Ні, цього разу ми не планували запрошувати телевізійників чи збирати пів міста еліти, аби ті напихаючи животи, пліткували про переваги й недоліки вечірки. Я вже казала, що Льова дуже не любить, коли до Його особистого простору вдираються чужі. То для наших заручин він зробив поодиноке виключення.

Отож у другій половині ясного недільного дня процесія, у складі кількох авто, вирушила до середмістя. Сьогодні територію маєтку залишилася охороняти звичайна група, а всі інші працівники охоронної фірми Ростислава Швеця були залучені до захисту молодят.

Попереду йшов невеличкий, але важкий Фольксваген-броньовик. Далі Коля вів улюбленого стального коня нареченого. На передньому сидінні, для прикриття рідненької доньки, сиділа моя мама. Жартую! А на задньому, пристрасно вчепившись за руки, вмостилися наречені. Завершував кортеж знайомий тонований мінівен, напханий хлопцями зі зброєю. Це були традиційні заходи безпеки, але особисто мені дуже хотілося, аби вся та катавасія якомога швидше скінчилася.

Неділя для центрального РАЦСу - є насиченим і багатостраждальним днем. Як правило, навіть у призначений час, авто з нареченими й родичами ніяк не вміщаються в межах центральної вулиці. Вони туляться в провулках навкруги й точно заважають одне одному. Кожна родина боїться запізнитися видати дочку заміж чи повісити на хлопця пута сімейних обов'язків. І тому все навколо хаотично рухається й частенько всюди чуються святкові матюки.

Кажуть, коли побудували «Бермудський трикутник» (я маю на увазі центральний РАЦС), місця там було - хоч завались. Але поступово землю, що без перебільшення йшла за ціною золота, купляли грошовиті мішки та все ближче підкрадалися до невинної шлюбної установи.

Отож на сьогодні, майже впритул до урочистої галявини, приліпився жахливий будівельний паркан та нахабно заважав робити весільні селфі. А за ним і взагалі наїжачилося щось схоже на кадри з фільму «Останній день землі». Призупинена недобудова викликала найгірші враження, які тільки могли виникнути у гостей цієї місцини.

Ми також приїхали трішки раніше й залишалися сидіти в BMW. А от «веселі хлоп'ята» вже висадилися й пройшлися навколишніми просторами, з розвідкою та нічого надзвичайного не знайшли. Передбачливий Ростислав навіть наказав парочці охоронців прогулятися невеличким сквером, що розділяв територію Бермудського з вулицею, якою курсував швидкісний трамвай.

В зону недобудови їх не пустив охоронець і сказав, що без «санкції» нічого не буде. Звісно можна було порушити заборону й перелізти через паркан або знайти в ньому діру та обдивитися нетрі. Але страхітлива споруда більше викликала жалощі до власника, ніж віщувала небезпеку.

Коротше кажучи, готувалися ми до процедури набагато довше й старанніше, ніж пройшла та швидкоплинна мить. Щось сказали, щось підписали й наше зібрання випхали геть на вихід, з іншої сторони трикутної будови.

Я лише встигла, традиційно для леді, підхопити довгі поли сукні руками, аби не забруднити краси на сходах та не осоромитися на очах публіки. А далі почула щось схоже на звук, коли біля тебе пролітає шершень.

Невдалий поштовх і от я вже лежу на бруківці, але не забилася. Лише німіє все тіло від переляку, що могутнє тіло Ростислава неквапливо сповзає поруч. А на його святковій сорочці розпливається жахлива червона пляма...

Одна мить тиші, а потім гучні крики з усіх боків:

– Обережно! Зброя! Всі на землю...

Люди пронизливо верещать та біжать невідомо куди. Хтось послухався і впав на галявину, а мій законний чоловік вже притискав обидві долоні до грудей Ростислава й доволі незвично наказував мені:

– Швидку! Саню, миттю викликай швидку. Хлопці, до оборони!!!

Кілька охоронців стали колом навколо нас і дістали з-під одягу дозволену для захисту сталь. Більше пострілів не було. Я погано розуміла, що відбувається. Тупо дивилася на Ростислава, що кашляв кров'ю, але волю свого чоловіка виконала й проверещала в слухавку доволі чітко:

– Будь ласка! Площа біля центрального РАЦСу! Людина поранена й помирає! Всі хто може - допоможіть!!!

Поранений намагався щось сказати, але Льова прохав:

– Росте, мовчи! Я знаю, що боляче... Бережи сили, тримайся. Он уже поруч сирена швидкої.

Такого я ніколи не могла уявити навіть у страшному сні. А побачити насправді й поготів. Та втрачати свідомості не збиралася. Навпаки, всі органи всередині зліпилися до купи й стали, мов кам'яні.

– Що робити мені? – пошепки запитую у Шувалова.

– Будь поруч і не вставай. Небезпека ще залишається. Зараз хлопці перемістять тебе до Фольксвагена. Не думаю, що у нападників є важка зброя, – знову різким тоном наказує Він.

Та я й не збираюся вставати. Ноги повністю німі. А клята сукня, вся в крові бідолашного мужнього охоронця.

Ось я бачу, як санітари тягнуть по траві свої ноші, а жінка-лікар схиляється над Ростиславом і грізно кричить усім:

– Відійдіть! Не заважайте працювати... Вогнепальне! Він на межі.

Дістає величезний шприц, я відвертаюся, бо не можу далі спостерігати. А зеленою галявиною повзе наш броньований Фольксваген, залишаючи на траві чорні борозни. Водій грубо нахиляє маму й нас з Льовою та фактично закидає всередину. Тепер ми у відносній безпеці. Мовчки обіймаємося, не зважаючи на те, що вимазані кров'ю Ростислава.

Ми не бачили, як хлопці з мінівена кинулися в бік недобудови й не відчули перепони паркану. Тоді вони були схожі на вовчу зграю, що йде на смерть за втрату лідера. Власне їх саме цьому й навчали.

Пізніше вони доповідатимуть Шувалову та писатимуть звіти в органах. Як зайшли до недобудови з кількох боків та не дали кілеру жодного шансу. Він отримав кілька смертельних поранень і вже не міг ні підтвердити, ні спростувати своїх дій та видати ім'я замовника. А навіщо? Хіба й так незрозуміло?

Власне зараз ми мчимо бульваром Шевченка, в бік Олександрівської лікарні. Наш водій наче зрісся зі швидкою й не давав жодному авто пірнути між нами. Моя мама поводилась адекватно. Вона мовчки пестила в руці хрестик, що висів до того на шиї. А ми з Льовою пригорнулися одне до одного й мовчки телепатично думали лише про одне: Рост повинен вижити!!!

І знову сірі стіни лікарні! Чому останнім часом я так часто бачу їх? Невже це і є прокляття Тугаїв, а може Божа кара за те, що через дурощі й самовпевненість довгий час вільно почувалася в путах спрута? А тепер стільки людей уже постраждало через моє тупе й поверхневе ставлення до вибору коханого.

Сидимо всі, як є. Повз бігають медики та не звертають жодної уваги на наш скривавлений одяг. Хіба що одна, зовсім юна медсестричка, схвильовано глянула та зникла з очей. А ми втрьох, наче зомбі, оніміло чекаємо на Божий вирок з рук професіоналів.

І раптом у кишені Льови щось зателенькало. Виявляється Шувалов дістав з костюма пораненого телефон і залишив при собі, на випадок повідомити Ганнусі про все, що станеться чи не станеться з її чоловіком.

– Господи! Тільки не це, – пригнічено шепоче Лев і зіниці його чарівних очей розширюються.

– Що? – підводжуся слідом за Ним.

– Прийшло повідомлення від Ростикової дружини. Вона народжує, раніше терміну. За нею вже приїхала швидка, але Ганя хоче, щоб чоловік був поруч і допомагав їй народити їх первістка... Боже, навіщо аж так ускладнювати? – тепер одночасно гнівно й збентежено запитує Лев у Господа.

– Що робити, Льово? – чіпляється з запитанням до коханої людини та, що фактично заварила весь цей кривавий кошмар.

– Чекати й молитися, щоб вони обоє залишилися живі. А ще десь там прямує до цього світу нова людина, що не знає його жахіть, – відповідає мені Він.