Раді Вас бачити!

РОСТИСЛАВ

Нічний клуб «ВавілонХ», що має дурну славу й кишить наркотою, сьогодні традиційно не вміщає охочих потусити. Але є постійні грошовиті відвідувачі, для яких завжди знайдеться місце на м'якому дивані, в оточенні працьовитих повій.

З часу, як адвокати витягнули Фелікса Тугая під заставу, він за розвагами світу білого не бачив. Статтю за організацію нападу на шанованого містянина та проникнення до чужої оселі з нього ніхто не знімав. І тому, серед міцних напоїв, негідник підсвідомо відчував наближення неприємного аромату колонії.

– Набридла! Піди потруси задом, паскудне стерво... – ляснув він дівчину по пружних сідницях і на останньому слові до болю примружив очі. Невже пригадав іншу? Ту, з якою відвідував більш пристойні заклади?

Серце мерзотника враз занурилося в темряву й він чиркнув запальничкою. Тут завше можна придбати дуже екзотичне куриво. Фелікс і не помітив, як почав вживати. Ось і тепер погляд його скаламутився, а світ став одноманітно яскравим.

– Я принесла нам випити, Чінгісхане! – радісно пританцьовувала його ескортниця, але Тугаю вона заважала кайфувати й він грубо відкинув дівчину вбік.

Прикраси з коктейлів, разом з наповненням, полетіли на підлогу та в процесі потрапили на дорогу сорочку такого ж паразита, з сусіднього диванчика. Той підвівся й невідкладно навис над Тугаєм, висловлюючи своє невдоволення довгою багатозначною фразою. Фелікс відповів у тому ж стилі та думав, що переміг, але розмова тривала.

– Що ти сказав, кольоровий дегенерате? Заціни! – заїхав у пику Тугаю ображений молодик.

Між сп'янілих поганців зав'язався бій, але тривав недовго. До порушників цього очманілого спокою нагодилися викидайли й скоро обидва бульдоги валялися на вулиці. Там вони продовжили з'ясовувати стосунки і в самому розпалі змагання до клубу підкотило патрульне авто.

Самовпевнені, накурені й п'яні, вони намагалися відбиватися та хлопці в формі професійно скрутили обом руки за спиною й запхали на заднє сидіння службового Хюндая. Так у Фелікса виникла перспектива переночувати на незатишній полиці за ґратами. Через це він спочатку гамселив руками по старому міцному залізу й люто кричав, що всіх порве та закопає...

Черговому відділення до чортиків набридли гучні гасла мажора й він підійшов ближче та показав на свою палицю:

– Чуєш ти, халамиднику! Якщо миттю не закриєш рота, Богом клянуся, я тобі допоможу.

Фелікс був трішки обкурений, але шкірою відчував некомфортну ситуацію. Він замовк і пошукав у своїй пихатій голові щось більш ввічливе та сказав:

– Даруй, служивий! Дай зателефонувати батькові. Старий він у мене. Буде хвилюватися. Ну, в тебе ж є батьки?

В душі поліціянта скипів гнів, бо його батьки пів життя горбатилися на ось такого фраєра, а в результаті отримували мінімалку й не могли купити нормальних ліків у своєму селі. Та Закони хлопець знав і шанував. Він приніс Тугаю стареньку мобілку й простягнув між решіток:

– На, телефонуй!

– Що це таке? Як ним користуватися? – поїхали з орбіт здивовані очі Фелікса.

– От же ж втрачене покоління! Давай, кажи номер, пустоголовий. Я сам, – тяжко зітхнув сержант.

Фелікс не сперечався й не принижував застарілі засоби зв'язку чи чергового. Він розбірливо продиктував контакт Бахтіяра й обережно взяв до рук рятівний апарат:

– Привіт, тату. Виручай! Мене тут знову пов'язали... У Вавілоні, де ж іще? Чуєш, служивий, а зараз я де?

– У відділку на Куренівській, – підказав черговий.

– Вони тебе що у підвалі тримають? Чому такі перешкоди зі звуком? – схопився за хворе серце, у своєму улюбленому кріслі, старий Тугай.

– Та ні! Все Ок. Просто у них тут все допотопне. Коротше, телефонуй Бірману, нехай когось швиденько пришле. Я спати хочу і їсти.

– Бісова ти дитина! А нічого, що Бірман разом з податковою скоро залишать нас без дому й без штанів? Ти ж продовжуєш тягатися божевільними шалманами й згадуєш про мене лише, коли хочеш поїсти чи виспатися, – невчасно почав виховну роботу дід.

– Ти, ану зав'язуй з перемовинами! Заспокоїв батька, лягай і поспи, – нагадав сержант, що він тут головний.

– Так-так! Лягай поспи, синку. Нікого я не пришлю. Тобі буде корисно відпочити у відділку, на полиці. Вони ж тебе не били й не знущалися. Дали можливість поспілкуватися з батьком. Подякуй людям. А вранці я щось вирішу...

Зв'язок перервався й оскаженілий мажор кинув стареньким телефоном об стіну. Раритетна річ миттю розсипалася на шматки, а черговий лише посміхнувся й спокійно сказав:

– Отак і давай вам, дегенератам, щось до рук. Ви ж усе на світі роздовбете. Я так розумію, що то було «дякую»! Вирахуємо все, як годиться. А тепер падай на полицю і щоб я тебе до ранку не чув.

Та Фелікс також не чув сержанта. Він бив кулаками по розмальованій затриманими стіні й матюкався та хрипів прокляття на адресу рідного тата. З його скаженого рота піною бризкала слина й він не знав, як ще випустити пару щодо «несправедливості» світу.

Тим часом на іншому кінці міста, у звичайному пологовому відділенні терпіла природні муки Ганнуся Швець. Вона народжувала первістка й слухалася наказів акушерки та весь час водила оченятами по кімнаті, в пошуках Коханого... Тільки чомусь він затримувався й не бажав взяти її за руку та допомогти, як завжди робив це раніше.

Ростислав Швець зустрів свою долю не у нічному клубі. Вони були знайомі з дитинства, бо росли в одному притулку. Спочатку він приносив дівчинці смачні цукерки, які вигравав у запеклих боях з однолітками.

Далі були квіти й зізнання. А як вийшли з дитбудинку - відразу побралися. Та світ не дуже сприятливий до сиріт і Ростислав пішов служити, а потім потрапив на війну. Був поранений та видужав і згодом записався вже до контрактного війська.

Могутній організм і сміливе серце дозволили йому впасти до ока одному заможному роботодавцю. А коли Лев Шувалов організував охоронну структуру - Ростислав став керівником його бійців. Він був не лише міцним, а й розумним та служив вірою й правдою. Ресторатор Шувалов добре платив і тоді пара вирішила, що може дозволити собі нащадка.

Ніколи раніше Ганна на здоров'я не скаржилась, але вагітність проходила дуже складно. Молодиця кілька разів лягала на зберігання та вперто йшла до поставленої мети. І ось тепер, коли їй так потрібна Його вірна рука, коханого поруч немає. Ясно, що служба відволікає, але хоча б подзвонив...

– Послухайте, так діла не буде! Ви виснажені, а дитина ще навіть не показалася. Зробімо кесарів розтин. Ну, що вам з того? Всі будуть цілі й задоволені. А там і чоловік підійде, – вмовляла мокру від поту породіллю досвідчена акушерка.

– Ні-і!!! О, Боже, ні. Я дружина воїна й повинна народити нашого хлопчика як годиться, без будь-якого штучного сприяння! Господи, як болить...

– Тоді тужся, войовнича Ксено! – поправила підстилку медикиня й сама вже трішечки зморилася, виконуючи звичну роботу.

– Мене звати Ганна! А-а-а-а... – волала бідолашна й світ крутився перед очима, але вона боролася так, як завжди робив це її чоловік.

– Та знаю я. Давай, працюй! Спирайся ногами, – протерла серветкою піт з чола дівчини лікарка, а потім взяла іншу й промокнула свій лоб та вирівняла на своєму обличчі маску.

І поки у відділку поліції вкладався спати обурений Фелікс Тугай, а Ганна Швець народжувала сина, ми сиділи за межами хірургічного відділення та очікували на диво.

Ось рухомі двері знову прочинилися й змарнілий хірург вийшов до нас з відповіддю. Вигляд у медика був дуже суворий. Ясно, що всі вони інколи промовляють це, але кожного разу не хочуть.

– На жаль, я не вмію робити чудес. Куля понівечила серцевий клапан так, що взагалі незрозуміло, як він стільки прожив. Тримався до останнього. Співчуваю та він помер. Їдьте по домівках і сповістіть рідних. Пробачте...

І пішов геть. А ми стояли самі не свої й ще не вірили, що більше нічого не можна змінити. Я поступово відчула, що світ кудись повзе й відключилася. Мабуть, врешті розслабилася, чи нервова напруга далася взнаки?

Лев встиг підхопити й посадити на один зі стільців, а мама помчала до медсестер за нашатирем. Підсунула ту гидоту мені під ніс і я прийшла до тями.

Страшна дійсність гуділа в голові, стугоніла у скронях. Я дивилася крізь стіну та вкотре проклинала саму себе. Навіщо було робити добрим людям навколо стільки біди? А тепер в той день, коли вийшла заміж за Коханого, мене прикрив собою інший світлий і добрий Чоловік. Та замість шлюбного банкету на нас чекають похорон і поминки.

Як мені розвернути час у зворотному напрямку й піти іншим шляхом: без Тугаїв, без сорому й горя? Але ж у тій, іншій площині, я б не зустріла Льови Шувалова. Невже за щастя існує аж така висока ціна?

За цими думками я не відчувала, що сльози течуть з очей у два струмки. У жінок взагалі дуже багатий запас води для сліз. Я бачила, що мама також мовчки сидить поруч зі мною й скидає ту воду зі своїх щік. А вони все котяться й котяться.

Лев довго мовчав, а потім почав схиляти нас до поїздки додому. Та багато сказати не встиг, бо з кишені покликав телефон. Не його. Льова взяв у пораненого Ростислава (про всяк випадок) його гаджет.

Наразі Шувалов відповів:

– Слухаю! Хто це?

– Лікар пологового відділення, Заманська. З ким я говорю? Цей контакт у медкарті породіллі Швець записаний, як «чоловік».

– Це дійсно телефон Ростислава Швеця. Його дружина вже народила? – сухо поцікавився Лев.

– А де він сам? Невже квасить на радощах і не зміг бути присутнім на пологах, як обіцяв дружині? – в голосі жінки відчувався гнів.

– Ні. Я його роботодавець, Лев Шувалов. Він... Я навіть не знаю, як сказати Галі? Кількома годинами раніше, на роботі, Ростислав був смертельно поранений. Він довго боровся та медики сказали, що не змогли врятувати. Ви їй поки не говоріть, – запропонував Лев.

– Не скажу. Народжуючи дитя Ганна Швець померла. Пологи були важкі. Ми пропонували кесарів, а вона відмовлялася. Серце не витримало навантажень. Почула голос сина і все. Її також не стало, – сумно звітувала медикиня, що світ геть здурів.

– А дитина? Що з дитиною? – скрикнув у слухавку завжди розважливий Шувалов.

– Хлопчик народився здоровим. П'ятдесят п'ять сантиметрів, вагою чотири триста. Я працюю акушеркою більше десятка років, але так - в один день залишитися без обох батьків? Це просто армагедон якийсь чи прокляття? Що ж, шукайте родичів, хто буде опікуватися дитиною. Адресу пологового я скину, – і ця відзвітувала та зникла.

Здавалося, що сьогодні дійсно не щасливий день нашого законного шлюбу, а такий, коли смерть косить все на шляху своєю страшною косою.

– Ви все чули... – підійшов ближче Лев. Він протер обличчя долонями й тихо додав: – Тепер вони разом, а ми повинні жити далі. Хоча такого страхіття я собі не уявляв.

Якась надприродна сила дозволила мені підвестися на ноги. Я вчепилася в Його руку, щоб не впасти і сказала те, до чого не готувалася:

– Але ж у них нікого немає. Льовочко, нехай він буде наш. Ми назвемо хлопчика Ростиславом.