Раді Вас бачити!

ЗІЗНАННЯ

Розбиту довбню Феліксу перев'язали та, в кайданках, запхали до поліційного авто. Він сидів на задньому сидінні Пріуса й зиркав з віконця хижими очима та нагадував скаженого хом'яка, що всього страшенно боїться.

А чого тут боятися? Адже все найгірше з ним уже трапилося. Єдиний син заможного й відомого старця міг дозволити собі навчання в будь-якому виші чи прямувати кар'єрними сходами на підприємстві батька. Але Фелікс не визнавав і навіть соромився таких поворотів долі. Йому достатньо було вештатися нічними клубами й знімати дівчат, яких ранком він навіть не пам'ятав. Наркотиків не вживав, але пив усе, що ллється.

І мене вподобав лише для впевненості, що може скорити будь-яку дівчину. Спочатку я опиралася та Фелікс був щедрим і переконливим. Геть недосвідчена я вирішила, що то кохання. А він як тільки зрозумів, що купилася на порожні обіцянки, став грубим і байдужим.

Я ж все глибше занурювалася до злодійського болота й виконувала вказівки старого Тугая, порушуючи Закон. Хитрий господар цінував мій професіоналізм і навіть мріяв пов'язати родинними путами. Тільки моє внутрішнє «Я» поступово вчилося боротися. Так і прийшла думка збирати дані про незаконну діяльність Тугаїв. А коли вчергове посварилася з «нареченим» - випадково зустріла доброго захисника.

Все це промайнуло в голові, як сиділа на лавці під будинком і чекала доки слідчий закінчить оформляти папери. Ось він дав мені підписати протокол і поцікавився:

– Заяву на нападника писати будете? Чи Вам достатньо того, що неслабо приголубили цю погань?

– Однозначно буду. А мене за грубощі Ви хіба не заарештуєте?

– За самооборону? Ні. До Вас проникли без згоди, пошкодили майно, намагалися вчинити насилля. Ви постраждала, що захищалася на власний розсуд. Він живий, а шишка на голові розійдеться. Будемо вважати, що то початкова виховна робота. Ну, а вже скільки років триватиме перевиховання - визначить суд. Тоді завтра прошу до відділка на Лиманній, 20. Наразі тримайтеся! – закриває теку слідчий і прямує до авто.

Я наостанок милуюся приниженим Тугаєм і зловісно посміхаюся. Він бачить мій тріумф, підіймає руки в кайданках і проводить великим пальцем собі по шиї, так демонструючи, що мені не жити. Та я зухвало махаю йому долонею, наче відправляю в далеку путь.

Тільки насправді розумію, що це лише початок боротьби. Адже як тільки Бахтіяру донесуть про арешт сина, він миттю підійме на ноги всю адвокатську рать і Фелікса (максимум через сорок вісім годин) випустять на підписку. Ось тоді дихати мені на цьому світі залишатимуться години...

Раптом чую виклик і сіпаюся так, наче дикуна вже випустили. Нерви просто на межі!

– Слухаю, пане Ростиславе. Кажіть, будь ласка, все як є. Він живий?

– Доповідаю: все гаразд. Парочка недолугих гастролерів з нами не сперечалася. А з паном Шуваловим наразі ми прямуємо до клініки, аби визначити ступінь травми та обробити її. Власне він сам Вам все розповість. Ось у мене слухавку вириває... – сміється охоронець і я поринаю до чарівної мелодії Його голосу:

– Привіт, сміливице? Як ти там? Чув, самостійно прийняла бій? Прости, що так облажався й дозволив покидьку вкотре знущатися з тебе. Я винен, але обіцяю виправитися, – утаємничено натякає Лев і геть не соромиться посипати голову попелом у присутності підлеглих.

– Нічого, мені не звикати. А звідки ти знаєш про «бій»? – вельми дивуюся черговому ясновидству Шувалова.

– Це трішки незаконно та ми інколи (за необхідності) слухаємо поліційні частоти. Був виклик на твою адресу, а далі - розумієш? Пишатися звісно нічим та мені так спокійніше. Хочу бачити тебе негайно! Правда мої супостати силою тягнуть на обстеження до Добробуту, але спочатку ми підхопимо тебе. Колю, повертай тут! – грізно наказує комусь Шувалов. – Чекай, маленька! Будемо хвилин через десять.

Я така піднесена, що навіть не помічаю змін у нашому спілкуванні. Те, що Лев звертається до мене з особливою ніжністю вже не дивує, але я сама почала кликати Його на «ти». Може спереляку, а може настав час стати ближчими? Та куди вже більше, адже ми з першої зустрічі відчули силу спорідненості, тільки чомусь весь час боролися з нею. Але тепер я не шукаю виправдання своїм думкам і хочу єдиного: опинитися в Його обіймах до кінця життя. Яким би воно не було - довгим чи коротким!

І ось я вже бачу знайомий тонований мінівен. Дверцята роз'їжджаються й Лев, з пов'язкою на голові, стрибає на землю. А я зриваюся з лавки, забуваючи про сумочку, сусідські вікна, його охоронців і вперше блаженно притискаюся до серця, що по-справжньому кохає мене.

Яке неймовірно приємне відчуття, коли Його руки огортають тіло! Так, наче омили святою водою або повернули в дитинство, де немає злочинців і зрадників. Лев приємно занурюється в моє волосся й дихає всім, що в мені є. А я заплющила очі й назавжди перейшла до Його неземного виміру. Нам ніхто не сміє заважати й ще кілька хвилин ми стоїмо мовчки, без нахабних цілунків та клятв. Просто з'єдналися радістю й бідою, ось і все...

– Привіт, моя доросла дитинко! Яка ж ти солодка на дотик, – перше, що чую від Нього та щиро плачу, бо розслабилася й не вмію ховати від цього чоловіка жодних емоцій і почуттів.

Я силуюся трішки відхилитися від рідної душі та оглядаю Його щасливе лице. Нічого, що битий, але такий осяяний Він вперше! Далі скидаю сльози й обережно, не торкаючись, намагаюся пожаліти його рану.

– Вибач, це все через мене... Навіщо воно тобі? – проникаю благоговійним поглядом Йому в очі й чую таке, чого ніколи в житті ще не чула:

– Тому, що кохаю Тебе, як нікого в світі!

Ні, я не обдурюю себе, заради нового коханця. Так, я вже чула десь схожі букви чи словосполучення? Але то було шахрайство й насилля над моїм слабким духом. Що завгодно, тільки не ці святі слова, що сказав мені найдорожчий на землі, отут посеред мало доглянутого старого двору, в присутності десятка сторонніх осіб.

Я дивуюся й зачаровано слухаю, як всередині обривається щось вогняне і б'ється у всі боки, з голови до ніг. Не знаю як пояснити, але дуже хочу, щоб воно залишалося й спалювало доки не згорю, а потім знову й знову буду відроджуватися у цих обіймах і знати, що справді потрібна комусь.

– Льово... Я навіть не знаю, як тобі відповісти! Ти дарунок неба, на який я не заслуговую. Та я спробую бути гідною... Прошу, пішли звідси, – шепочу щось дурне, а Він всміхається тією своєю чарівною посмішкою й веде за руку до авто з хлопцями.

Після побаченого здорові мужики, що скоріше за все також мають своє слабке, але дуже дороге місце у житті, тихо кивають і не чіпляються з саркастичними жартами, як робили це дикуни зі стада мого колишнього.

У відділенні клініки Льові швидко роблять МРТ, адже не лише в мене, а в нього тим більше є зв'язки в медицині. Висновок спеціаліста виявився не дуже веселим, але й не сумним. Середній ступінь струсу мозку вимагає якщо не госпіталізації, то відпочинку точно. Але ж хіба працелюбний ресторатор Шувалов послухається лікарів?

От і сьогодні він мав зустрітися з будівельниками в ресторані. Та через пригоду в лісі запізнився й точно карається цим. І моя мама давно чекає на нас у лікарні. Звісно я зателефонувала їй та перепросила за затримку в «Grand Salute» і вона повірила. Мені ж не вперше брехати, заради блага. А взагалі я страшенно хочу більше ніколи не обманювати рідних людей! Тільки поки не можу. Ось сиджу в Тойоті, за компанію з професійними тілоохоронцями, й намагаюся не відчувати вини.

Льова вийшов з медичним файлом у руці та впевнено затьмарював очима сонце. Здавалося, що сьогоднішня травма голови йому не нашкодила, а навпаки дала поштовх до важливих і доленосних змін. І тепер Він поводиться, мов хлопчисько, що вперше зізнався у коханні своїй ровесниці. Бо якби не злочинний вибрик Тугая, ми ще довго кружляли б навколо високих манер. А так, наче постріл у скроню прозвучали слова, на які ми заслуговуємо.

– Колю, додому! – радісно наказує Шувалов і огортає долонями мої руки. – Сьогодні я на лікарняному. Завтра буде новий день і все почнемо спочатку. Правда, Сашуню?

– Так, мій пане! – безсоромно кладу голову його на плече.

– Знову? Це для них я роботодавець, а для тебе - найслухняніший з підлеглих. Он Ростислав знає як воно це, – продовжує тримати жартівливий тон Шувалов.

– Ой як знаю, Леве Севериновичу! Ще трохи й Гандзя з мене всі соки вичавить, доки не народить, – жаліється головний охоронець. Виходить у нього є дуже слабке місце - вагітна дружина. Але цей стальний чоловік щодобово чесно працює там, де потрібен. І робить це завзято та віддано.

– А скільки ще залишилося? – потайки зиркає на мене Лев і думає про щось своє.

– Та тижнів зо три, не більше. Як вийде, – тяжко зітхає Ростислав.

– Ну, нічого витримаєш! Це ж тобі не пустеля. І навіть не сьогоднішня Катеринівка. Кумедні ці викрадачі. Знайшли куди мене заникати. У місце, де вам знайомий кожен сантиметр. За що й поплатилися, – знову нагадав про сьогоднішні непереливки Лев і я мимоволі стиснула його пальці.

– Все-все, забули! Ще трішки й усі відпочинемо. Росте, ти до завтра вільний. Виклич групу Іллі. Нічого, що не їх зміна. Скажи, я турботи покрию, – слухаю свого ресторатора й чомусь думаю, що така внутрішня організація може бути лише в людини, що пройшла військовий вишкіл.

Ось нарешті й наш зелений двір. Тьотя Паша вибігає назустріч з перекошеним обличчям і я так розумію, що тут непотрібні поліційні частоти. Околиці цих садиб справляються з новинами своїм безвідмовним радіо.

– Льовушко, що сталося? Як вони могли? – крутиться навколо роботодавця старенька та поводиться, мов рідна. Власне за цими воротами всі якісь дивні: чужі люди, що згуртовані й щирі, більше за деяких близьких.

– Тьотю Пашо, не нагнітай! Все в нормі. Накривай на стіл все, що в тебе є. Ми жахливо голодні! Після натурального бойовичка чомусь дуже хочеться їстоньки, – притискає бабуню за плече Шувалов і дає зрозуміти, що всі сили при ньому.

– Зараз-зараз! Багато чого є. І майже готове. Не встигнете перевдягтися, як відразу за стіл! – повеселішала годувальниця й помчала з усіх ніг у дім, а Лев зупинив на мені свій божевільний погляд і каже:

– Пані Олександро, а Ви готові відповісти взаємністю одному дуже неврівноваженому дідусеві? Чи як він там казав?

– Забудьте про невиліковного блазня, пане Шувалов! Я готова віддати Вам все, що в мені є, до останньої краплі, – подаю йому руку й почуваюся неймовірно щасливою.