Раді Вас бачити!

КУРАТОР

Про все, що відбувалося того ранку за межами маєтку, я дізнаюся від Льови набагато пізніше. А поки ми з тьотею Пашею пліткували на кухні про земне, ресторатор Шувалов виконував «прохання» посланця.

Це мені Коханий сказав, що той дядько адвокат, а насправді він був гінцем мафії... Не секрет, що кримінальні структури існують не лише в Штатах чи Італії, вони є скрізь. На жаль, в нашій країні також не обходиться без злочинної діяльності.

Чи ж мені цього не знати? Просто як щоденно працюєш на заправників, або спілкуєшся з ресторатором, здається, що вони звичайні трударі. Ну, не зовсім звичайні, а заможні. Можуть вишукано вдягатися та знають одне про одного не з чуток, але до чого тут мафія? Добре! Нехай буде - системний злочинний світ. Так здається звучить краще!

Отже, блискучий чорний автомобіль мчить наразі старою доброю дорогою в напрямку Пущі Водиці й скоро зупиняється на перехресті вуличок. Лев Шувалов бачить знайоме бежеве Вольво та кілька громіздких кросоверів навколо нього. То пильні охоронці нікому не дозволять наблизитися та скривдити їх господаря.

На ввічливій відстані Шувалов гальмує BMW і пішки прямує у бік зібрання. Він дозволяє одному з бугаїв пройтися по тілу металошукачем, а потім ще й ручищами.

– Чисто! Можеш іти, – випускає зі свого рота щось схоже на глухий гуркіт охоронець. Але Льові не терпиться пожартувати:

– Та вже ж мився зранку. Не те, що ти...

– Пішов кажу! – легенько штовхає Шувалова в спину бурмило, але закоханий ресторатор лише поблажливо киває головою й підходить до гордості швецького автопрому.

Задні двері відчиняються й там сидить старий знайомий, котрого столиця й околиці кличуть Куратором. Власне, він тут і є головний.

– Гляньте, який яскравий парубок! Здоров, давно не бачилися. Здається з часу, як ти поховав дружину... Сідай, перекинемося парою слів, – говорить скромно вдягнений, але доглянутий чоловік, віком десь за сімдесят років.

– Вітаю, пане Кураторе! Радий бачити при доброму здоров’ї, – спокійно вмощується поруч з ним на сидінні Лев.

– Та невже? А інші кажуть, що бачити мене - поганий знак. Про бізнес не питатиму, їсти людям хочеться завжди. І туберкульозники тобі вдячні за жирний шмат, на потреби клініки. Той жест доброї волі я оцінив. Тільки що ж ти, голубе, баламутиш воду серед людей?

– Даруйте, не зрозумів? Це хто люди? – веде бровою Шувалов і чекає на реакцію законника.

– Все ти зрозумів! Знаєш, що кажу про Тугаїв. Ти у малого бабу відбив, так то хлоп'ячі витребеньки. А те, що на старого органам доніс, оце негарно. Хіба ті нишпорки самі вже ні на що здатні? – незадоволено хрипить Куратор.

– Ось у чому справа. Поскаржилися нечестивці. Допомоги шукають. А хто їх так безбожно красти вчив? Жадоба до добра не доводить. І над дівчиною вони знущалися, і мене замовили приголубити по голові. Та що я Вам переповідаю? Ви ж і так усе чисто знаєте...

– Знаю. Така у мене роль у житті. То що будемо робити, Леве? Миритися чи воювати? – відверто запитує старий.

– Воювати мені геть не на часі, пане, оженитися збираюся. Але й після всього скоєного - руки їм не подам. Виходить, що прийдеться воювати, – щиро відповідає на запитання бізнесмен.

– Але ж війна посеред міста - то зайвий клопіт! Погодься на поганий мир та співіснуйте собі далі. Тоді я посприяю, щоб на їх витівки (де треба) очі закрили. А Тугаї забудуть про тебе й кралю. Ти ж не хочеш вдруге стати вдівцем? – шокує цими словами Шувалова дід.

– Думаю, мені зараз краще вдати, що Вас не почув. Як закрити очі на те, що я бачив? Там стільки всього... І на малому негідникові стаття висить. Хоча тепер зрозуміло, чому мою наречену свідчити не викликають. Хіба вже переклали справу на поличку до висяків та років сто не згадають? Я правильно зрозумів? – починає скипати чесний підприємець.

– Ні, тобі краще вдати, що почув і зайнятися своїми ресторанами, весіллям, нащадками... Ти ж не виправна колонія, щоб злодіїв перевиховувати. Хоча там лише паскудять людей, а не виправляють. Повір мені! – стоїть на своєму законник.

– Умієте Ви аргументувати! Я подумаю, але якщо ці дикуни знову полізуть, я не ховатиму голову до піску. Ось моя відповідь, пане Кураторе, – спокійно каже Лев.

– Тоді не затримую. І до речі, вітаю з заручинами! Гарна у тебе галявина, зелена. Сам по телевізору бачив, – посміхнувся старий і відпустив Шувалова на всі боки.

Тільки за кермом BMW Лев розслабився й витискав занадто високу швидкість. Та як заїхав до міста, скинув гази. Наразі його очі, що зранку світилися щастям, палали хижим вогнем.

Шувалов розумів, що в такому стані йому не можна з'являтися вдома. Тому зупинився на набережній Дніпра й опустився на зігрітий сонцем парапет. Сидів і дивився на воду та шукав у голові прийнятні варіанти розв'язання проблем. Ось тільки там вирували такі шалені й незлагоджені думки, що годі було знайти путяще.

Льова обіцяв мені зникнути ненадовго, а самого не було вже години дві! Я набирала його кілька разів, але телефон був поза зоною... Що відбувається? Невже Тугаї знову поневолили моє Щастя? Такими темпами я скоро рештки розуму втрачу. А він мені каже, що то дія критичних днів. Де вже тут мріяти про нащадків!

Та ось побачила Його в мережі й натиснула виклик.

– Льовочко, що ж ти робиш? Я вже готова була до психушки збиратися. Де ти був? – накидала звичайних жіночих дурниць йому до вух і почула:

– Прости! Зона була несприятлива для розмов.

– Це ж де у нас така зона, щоб твій телефон не ловив? Хочу знати, – чіпляється до бідолашного дурне стерво.

– Вважай, що я дуже завинив і через кілька днів буду перепрошувати цілу ніч. Згодна? Ти краще скажи: зібралася до майстрів? Вони також мене набирали кілька разів. Мабуть, чогось не доганяють, треба швиденько пояснити. Не можна гальмувати процес відкриття ресторану, – плавно переводить розмову Шувалов геть до іншого річища.

– Згодна на все, що скажеш! А зібралась я вже десять разів. Тьотя Паша їй помагати не дозволяє, а втикати до мережі якось нудно, – жаліюся на своє «тяжке» життя та чую його чарівний сміх.

– Нудно їй! А що ти скажеш через десять років перебування за моїм парканом? – чи то жартує, чи прогнозує, або пригадує складну розмову з Куратором він.

– Думаю, що до того часу в мене з'явиться купа невідкладних справ... – блаженно натякаю на велику родину та відчуваю бажання перенестись у ті далекі й щасливі дні.

Льова розуміє про що я й тяжко зітхає. А мені ж до всього треба докопатися:

– Ти не згоден? Чи чому такий сумний?

– Скучив, адже давно не бачив! – миттю викручується Він, хоча це чистісінька правда, а потім додає: – Краще скажи, як ти почуваєшся?

– З того часу як тебе знову почула - найщасливішою на землі!

– Це добре. Тоді на зворотному від цеховиків шляху заїдемо до РАЦСу, щоб визначити день і час для урочистості. Не проти? – якось буденно запитує у мене про найголовніше дійство у житті коханий чоловік.

– Отак телефоном і відповісти? – ображено видавлюю з себе.

– Ну, вибач! А чого ти хотіла від затурканого ремісника? Тільки твоя відповідь уже на пальчику, а знайти гарне віконце серед інших щасливців, то пара хвилин роботи. Потім поїдемо перевірити, що на об'єкті робиться. А вже після - обідати додому. Такий графік тебе влаштовує? – грається своїм прекрасним голосом Лев.

– Мене влаштовує будь-який, тільки б поруч з тобою! – дуже хочу бачити Його оксамитові очі та навіть не уявляю: скільки витримки й сил вартує тепер Шувалову цей образ безтурботно закоханого ресторатора.