Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Надія — це пернате створіння, що оселяється в душі й співає мелодію без слів…
Емілі Дікінсон
— — — — — — — — — — — — —
15 травня 2016. Неділя.
(нова реальність)
Ми тричі прослухали те дивне повідомлення. Після останнього разу я мовчки відчинила дверцята й вийшла з авто. Коли вони клацнули за моєю спиною, світ навколо вибухнув звуками — кожен подих вітру, кожен шурхіт здавалися нестерпно гучними. Повітря раптом стало важким, мов розплавлений метал, легені запекло, і мене зненацька охопила нудота. Світ пішов обертом, і я зігнулася, намагаючись втриматися. Дихати було геть важко, однак я змушувала себе вдихати глибше, глибше…
Це не може бути він. Не може.
— Шелл! — покликав Біллі. Він уже вийшов з авто, чимшвидше обійшов його й поспішив до мене. — Ти в порядку?
Ні!
Я стрімко випросталася, мовби невидима сила підняла мене зсередини.
— Якщо це справді був він… т-тоді чому він поводився так, ніби я — чужа? — вирвалося з мене, голос тремтів, наповнений болем і розгубленістю.
Біллі завмер поруч, лише його очі сновигали туди-сюди. Ймовірно, він, як і я, намагався відшукати логіку там, де її не було.
— Може… той чувак просто образився, що ти його не впізнала? — несміливо припустив він, з тією обережністю, з якою дитина боїться зіпсувати щойно намальовану картину.
— Образився, бо я його не впізнала… — повторила я, гублячись у власних думках, ніби смакуючи ці слова, не вірячи їм.
Біллі кивнув, а потім, ще менш впевнено, додав:
— Або… може, це він тебе не впізнав.
— Не впізнав... — я втупилася в нього, стараючись осмислити почуте. Глибокий вдих. Ледь чутний видих. — Але ж Тейлор казала, що ми обіймалися…
— Що-о?.. — Біллі мимоволі відступив на крок, ошелешено глипаючи на мене. — Тоді чому ти...
— Та не знаю я! — гарикнула різко. — Я нічого не розумію останнім часом! — пальці судомно вплелися в волосся, наче я намагалася втримати себе від розпаду. Дихати ставало дедалі важче — повітря тиснуло, як вода на глибині.
— Що з тобою, Шелл? — не вгавав Біллі.
Ти все одно не зрозумієш…
Звісно, я не вимовила цього вголос, лише втомлено глянула на нього затуманеними очима. У грудях було таке відчуття, ніби мені туди загнали великий дерев’яний кілок.
— Біллі, мені треба повернутися до мотелю, — вимовила я, голос хрипів від хвилювання.
— Ти справді вважаєш це хорошою ідеєю? — десь у глибині блакитних очей тлів вогник розчарування.
Так!
— Я маю зрозуміти, якого біса тут відбувається! — вигукнула я так голосно, що мій голос розлетівся по шосе, мов розбитий келих. Проковтнула клубок у горлі, а тоді вже тихіше додала: — Мені треба дізнатися, хто він, чому залишив це повідомлення, — показала на телефон, — і чому… не впізнав мене…
Біллі дивився на мене так, ніби я щойно дала йому ляпаса.
— А як же ми, Шелл?
Дідько... Я знаю, що це його ранить. Але брехати не маю права. Не зараз.
— Біллі, я не можу починати щось нове, поки не розберуся зі старим… І, як виявилося, мова зовсім не про Дрейка.
Він коротко кивнув. І в тому кивку було більше сили й гідності, ніж у сотні промов.
— Дякую, що була чесною, — проказав він рівно, без тіні докору чи образи.
Та саме в цю мить щось стислося в мені. Бо, як виявилося, правда — це не завжди полегшення. Це радше спроба втриматися на плаву, коли тонеш у власних почуттях.
***
Ми з Біллі поверталися до мотелю мовчки. Мотор гудів рівно, як фон для думок, що не давали мені спокою. Я втупилася у вікно, однак нічого не бачила — лише відблиски власних сумнівів, що миготіли на склі, розмиті й нав’язливі. Біллі напружено мовчав, час від часу кидаючи на мене обережні погляди, мовби силкувався розгадати, що коїться в моїй голові, проте явно не наважувався порушити тишу.
А я думала... Думала так, що аж голова заболіла.
Це не він. Не може бути він…
Ця думка крутилася в голові, мов зіпсована платівка, що застрягла на одному рядку. Вона не зникала, не розчинялася, лише набирала обертів, стаючи дедалі гучнішою.
Невже той мерзотник із мотелю… і той хлопець, до якого я, можливо, щось відчуваю… одна й та сама людина? Як таке взагалі можливо?
Це все не вкладалося в жодну логіку, але думки не відступали — настирливо проривалися крізь поріг свідомості.
Це він?.. Справді він? Якщо так — чому дивився на мене, як на незнайомку? Чому в його очах не було жодного впізнавання? Чому в моїй пам’яті — суцільна порожнеча?
Авто звернуло на знайому вулицю. Мотель вже був зовсім близько. І я трималася за крихку надію — можливо, саме там нарешті відкриється хоч якась правда.
***
Сьогодні мотель мав інший вигляд. Здавалося, нічна злива змила з нього не лише пил і бруд, а й ту гнітючу напругу, що висіла в повітрі. Навіть той липкий, тваринний страх, що вчора пронизував кожен кут, розчинився без сліду. Залишився лише тонкий серпанок загадковості, такий собі натяк, а не загроза. Те, що вчора здавалося моторошним, сьогодні набуло рис інтриги. Наприклад, вікна, що вночі ховали темряву, тепер ловили сонячні промені, а тріщини на фасаді, мов давні шрами, нагадували не про занепад, а радше про досвід.
— Я залишусь у машині, — буркнув Біллі, навіть не глянувши в мій бік, у голосі вчувалося щось незрозуміле. Стримана образа? Страх? Може, ревнощі? А може, все разом, сплетене в тугий вузол?
Я лише кивнула, бо слова зараз могли б лише ускладнити те, що й так уже трималося на тонкій нитці.
— Тільки не роби дурниць… — додав він майже пошепки.
Знову стримано кивнула. Проте всередині щось тихо озивалося: я розумію його… певною мірою. І все ж — хіба так складно було просто сказати: «Я піду з тобою»? Просто бути поруч. Просто тримати за руку.
Я не озирнулася на Біллі. Лише глибоко вдихнула й відчинила дверцята. Повітря було свіже, але таке напружене, як перед учорашньою грозою. Мимохіть погляд ковзнув угору: між клаптями блакиті вже збиралися темні хмари.
Можливо, знову буде дощ.
Я вийшла з автівки, взяла з заднього сидіння сумочку й почимчикувала до входу. Та з кожним кроком земля під ногами ставала дедалі важчою, мовби втрачала твердь, а ноги — силу. Здавалося, чиїсь невидимі, холодні руки хапають мене за щиколотки, стримуючи, не даючи йти далі.
— Шелл! — знагла голос Біллі прорізав тишу, наче промінь крізь вранішній туман.
Я сповільнила ходу, серце здригнулося.
— Шелл! — повторив він гучніше, і я зупинилася, обернулася. Він визирав з-за причинених дверцят. — Хочеш, я піду з тобою?
О, Біллі... Нарешті…
Його слова були, як ковток води після довгої спраги. Як тепло, що торкається шкіри в холодному світі. Я справді зраділа. Але…
Але вже запізно. Шлях обрано. І він належить лише мені.
Я зібрала в собі останні крихти сили на вдячну усмішку.
— Дякую, Біллі. Проте я маю зробити це сама.
Він кивнув, не сперечаючись. Лише підморгнув — по-дитячому, по-доброму, мовби хотів бодай трохи розвіяти ту напругу, що зависла між нами.
— Добре. Я розумію. Та якщо що — кричи.
Я кивнула востаннє й рушила вперед. Назустріч відповідям. Назустріч минулому, яке більше не можна ігнорувати. Назустріч правді, що чекала за порогом.
***
Усередині, як і напередодні, не було жодної душі. Я попрямувала до стійки реєстрації й натиснула на дзвінок. Один раз. Другий. Третій. Лише після третього натискання з-за задніх дверей, мов із підземелля, виповз учорашній адміністратор, пом’ятий, сонний, з геть відсутнім поглядом.
— Чим можу прислужитися? — позіхнув він, навіть не намагаючись приховати, як йому не хочеться тут бути. Переді мною стояв, трохи похитуючись, гладкий, опасистий чоловік років сорока, з неохайною бородою, що вже місцями почала сивіти, у кричущо-жовтій сорочці й брунатному в’язаному жилеті в грубу зелену клітинку — ансамбль, що міг би стати експонатом у музеї модних катастроф.
— Доброго дня! — почала я з удаваною привітністю, однак під його осклянілим, порожнім поглядом голос мимоволі знітився. — Ми з другом зупинялися у вас на ніч…
— Вітаю, — буркнув він без жодної емоції, нібито я щойно похвалилася виграшем у лотерею, яким не збираюся ні з ким ділитися.
Цей тип був до відрази неприємний. Від нього тхнуло перегаром, а весь його вигляд викликав бажання триматися якомога далі. Але я мусила дізнатися бодай щось. Тож проковтнула роздратування, стримала язика й обережно продовжила:
— Ем... Учора тут ще були люди. Здається, ваші постояльці... Вони мешкали у дванадцятому та тринадцятому номерах…
— Можливо… — знову позіхнув він, і я ледь стрималася, щоб не вгатити по дзвінку ще раз — цього разу прицільно, просто йому в лоб.
Який же він огидний…
— Ви не могли б сказати, чи вони ще тут?
Його погляд раптово змінився — став колючим, настороженим, практично ворожим, а в голос вчувалася криця:
— А навіщо вам це знати?
Дідько... Без брехні не обійтись.
— Ну, вчора... — почала я, ковтаючи хвилювання, — ми... ну... просто чудово провели час. Поспілкувалися, трохи випили... Ви ж розумієте? Вони були такі приємні... І я, дурепа, зовсім забула взяти їхні номери... А тепер от... не хочу втратити зв’язок з такими чудовими людьми…
Що я взагалі мелю?
Серце несамовито гупало в грудях, а думки метушливо билися в голові, мов сполохані птахи, замкнені в тісній кімнаті без виходу, поки адміністратор глипав на мене своїми дрібними, скляними очима. Його обличчя весь час залишалося кам’яним — жодного натяку на співчуття чи бодай елементарне розуміння.
Відчувши, як в горлі почав утворюватися неприємний клубок, я важко проковтнула.
Ну так, акторка з мене нікудишня — це вже ясно.
— Будь ласка… Ви могли б мені допомогти? — видушила з себе, нервово смикаючи ремінець сумки.
Він несподівано гмикнув і неквапливо витягнув з-під стійки старезний зошит — обшарпаний, у плямах, із пожовклими сторінками, що ледь трималися купи. Повільно провів пальцем по записах, ніби навмисно зволікав. Нарешті, не підводячи очей, буркнув:
— Зранку виїхали.
Чорт…
Мені перехопило подих, наче хтось різко вдарив у живіт. Але я не могла дозволити собі зупинитися. Зібравши сили, злегка тремтячим голосом спитала:
— А вони... ще повернуться, як думаєте?
— Навряд. Здається, поїхали остаточно.
— А... — я замовкла. Слова застрягли в горлі, залишивши по собі лише пекуче, нестерпне бажання дізнатися більше. Я міцно стиснула телефон у долоні, знову згадавши те дивне повідомлення від незнайомця.
Мені потрібна ця інформація! Зберися, Шелл. Зараз не час відступати.
— Перепрошую… Можливо, вони залишили якісь контакти? Номер телефону чи адресу? — запитала я, стараючись надати голосу легкості, хоч усередині все стискалося в тугий, болючий вузол.
Адміністратор підняв брову, наче я щойно попросила в нього ключ від сейфа з секретами Всесвіту.
— Так, мабуть, це звучить трохи дивно… — пробурмотіла я, зітхнувши.
І тоді я вирішила піти ва-банк: витягла з сумочки зім’яту двадцятку й простягнула йому, мов останній козир:
— Мені справді дуже потрібно знати їхні імена. Прізвища. Хоч щось… будь ласка.
Він скривив губи у єхидній посмішці, а в очах блиснула зловтіха:
— Вони не заплатили?
Купюра миттєво зникла в його кишені.
— Що?.. — я спантеличено кліпнула, не вловлюючи, до чого він хилить.
— Вони не заплатили тобі, еге ж? — перепитав уже м’якше, я навіть сказала, якось співчутливо.
Що?.. Він… Він справді… Він щойно натякнув, що я…?
Я застигла, впершись у нього поглядом. Груди стиснуло так, що не могла вдихнути. Кілька секунд просто дивилася на нього, намагаючись проковтнути цю образу, що застрягла поперек горла. Потім повільно видихнула:
— Так... Не заплатили.
— Завжди бери наперед, — повчально кивнув він, з виглядом досвідченого викладача курсу «Основи мотельної етики для початківців».
— Авжеж, тепер тільки наперед… — погодилася я з натягнутою усмішкою, відчуваючи, як усередині згортається клубок — з огиди, злості й нестримного бажання втекти звідси якнайшвидше.
Адміністратор лише знизав плечима, а тоді втупився у свій зошит і почав шукати. Палець неквапливо ковзав по сторінці, мов павук, що плете свою сітку. Нарешті він зупинився.
— Атес Брокенхарт і Вадмір Дарксайд.
Що?.. Що це за імена?
Я завмерла, не вірячи почутому:
— Ви жартуєте?
— Ні. Так тут записано, — кивнув на зошит, наче це був священний текст, а не зібрання абсурду.
— Вадмір? Атес? Серйозно? Ви бодай перевіряєте документи у своїх... гостей? — збурено вигукнула я.
— Ще б пак! Постійно, — відповів він з ображеним виглядом, ніби я щойно поставила під сумнів його життєву місію. — Ось, наприклад, ти й твій супутник, — знову втупився у записи, — Шелліна Аттвуд і Вільям Краш-молодший. Правильно?
Та-а-ак...
Я розгублено кивнула, не маючи більше жодного бажання щось заперечувати чи уточнювати.
— Запишу ці імена, — пробурмотів він, — може, вдасться вибити з них хоч якусь частину боргу…
За хвилину він простягнув мені клаптик паперу — з іменами, що радше нагадували псевдоніми з третьосортного фентезі, аніж прізвища реальних людей. Я взяла його, пробубоніла порожнє «дякую» й повагом попленталася до виходу. Кроки давалися важко, наче я брела через болота. А стіни навколо, здавалося, шепотіли зловтішно й безжально: ти запізнилася…
***
Щойно я ступила за поріг, побачила Біллі. Він стояв біля дверей, застиглий в напруженій нерухомості, чекаючи на мене.
— Ну? — запитав, не підвищуючи голосу, але в цьому короткому слові вмістилося більше, ніж проста цікавість. Там тремтіла надія. І там ховалася тривога.
Він не повинен знати…
Я зім'яла клаптик паперу в долоні й похитала головою:
— Нічого. Вони поїхали відразу після нас...
Він повірив?
Біллі нахилив голову, м'язи на його щелепі напружилися, а глибокі, блакитні очі дивилися так пильно, ніби намагалися проникнути крізь шкіру, дістатися до того, що я ховала за сімома замками.
— Ти засмучена?
Ну… А ти як думаєш?
Я стенула плечима, силуючись зберегти байдужість, але в грудях щось тиснуло.
— Це була моя єдина ниточка...
— А імена? — не здавався він.
Я знову похитала головою, відчуваючи, як у мені наростає втома.
— Тут ніхто нічого не перевіряє. Вигадані імена, вигадані життя. Суцільна фікція…
Біллі глухо зітхнув.
— Шелл, мені шкода, — промовив він, голос був м'яким, щирим, але в мені, попри все, щось не дозволяло повірити до кінця.
Справді? Не певна…
Може, це була втома. Може, інтуїція. А може, просто моє серце втомилося бути обдуреним.
Звісно, я промовчала. Бо не хотілося знову розмотувати клубок образ, не хотілося шукати винних чи правих. Я опустила очі, втупившись у землю, де тінь від його постаті лягала поруч із моєю, але не торкалася її.
І тоді несподівано Біллі простягнув правицю й обійняв мене за талію.
— Час їхати додому. І почати все спочатку. Так? — він нахилився ближче, шукаючи мого погляду.
Я коротко кивнула, слабкий усміх торкнувся вуст, крихкий, як перша пелюстка на вікні, намальована срібною памороззю.
Він має рацію. Починати з нуля — це, мабуть, єдиний варіант... Але з ким?.. І з чим у серці?
Я стиснула клаптик паперу ще дужче. Зараз це був мій єдиний промінець надії в цьому хиткому світі.
***
Ми їхали додому мовчки. Дорога тяглася перед нами, мов нескінченна стрічка, що губиться десь за обрієм. Я дивилася у вікно, вловлюючи поглядом поодинокі дерева, ліхтарі, фасади будинків, що миготіли повз. Але думки були десь далеко — вони блукали між вчорашніми подіями в мотелі, тим дивним повідомленням, фальшивими іменами й нав’язливим внутрішнім голосом, що не втомлювався шепотіти: щось тут не так…
— У тебе тату? — раптом озвався Біллі, вирвавши мене з роздумів.
— Що? — я здригнулася й повернулася до нього, трохи розгублена.
— Побачив ще вчора… Але не хотів лізти з розпитуваннями… — він кивнув на мою руку.
— А, це… — я мимохіть торкнулася круглого символу на зап'ясті. Він знову здався мені чужим, ніби не мав до мене жодного стосунку. — Так… Якось хильнула зайвого — і от результат…
Біллі сухо і якось нервово засміявся. Я відповіла стриманою усмішкою, хоч усередині було порожньо й зовсім не до сміху.
Ну, бодай комусь зараз весело...
— Шелл, я не брехав, коли казав, що ти мені подобаєшся. Такою, якою ти є, — він швидко підморгнув мені.
Ох, тільки не це знову…
— Така — це яка? Збита з пантелику, з купою незакритих питань і хаосом у голові? — спробувала я звести все до жарту, сховатися за звичною іронією.
Біллі знову засміявся, але вже м’якше:
— Ні. Весела, добра… й трохи загадкова.
Я нервово пирхнула:
— Ну, загадковість — це, мабуть, моя фішка. — Сумно зітхнула. — Щоправда, не з власної волі, — в голосі мимоволі прорвалася втома. Я не хотіла її показувати, але вона все одно просочилася назовні. Хтось уважний це б неодмінно помітив.
Та Біллі знову всміхнувся:
— А мені це подобається. Все в тобі подобається, Шелл.
Дідько… Ці зізнання зараз точно не на часі… Він ніби дивиться, але не бачить мене... Не розуміє, що мені справді важливо...
Я прикусила губу, стримуючи емоції, що вже підступали до горла. У шлунку неприємно замлоїло.
— І що я маю на це відповісти?.. — спитала я, намагаючись перевести все на жарт, хоча в голосі вчувалася легка розгубленість, а під нею — ледь стримане роздратування.
— Не обов’язково щось відповідати. Просто май це на увазі, — мовив він спокійно.
Ем... Дякую, напевно...
Я промовчала. Не тому, що не мала чого сказати — навпаки, всередині мене нуртував цілий океан слів, спогадів, сумнівів. Просто іноді саме мовчання — найщиріша з усіх відповідей. І водночас — єдиний спосіб зберегти крихку рівновагу, не розсипати її на друзки.
Відвернувшись, я втупила погляд у дорогу за лобовим склом. Весняне світло ковзало по ньому м'якими відблисками, мовби хтось невидимий малював пальцями по склу. За вікном усе зливалося в розмиті силуети — дерева, будинки, автівки. Вони розтікалися, як акварель на вологому папері. І так само розпливалися й мої думки.
— Знаєш… Іноді так хочеться просто сісти в машину й поїхати кудись... без маршруту, без зупинок, без пояснень… — слова вихопилися самі, як давнє бажання, що довго дрімало всередині й нарешті знайшло шлях назовні.
— А що тобі заважає? — спитав Біллі, відразу підхопивши розмову. В голосі не було докору, лише щира цікавість, можливо, з невеличкою ноткою провокації.
Утім, я здивовано зиркнула на нього, не приховуючи скепсису:
— Ти це серйозно?
Його вуста ледь сіпнулися в натяку на усмішку, однак очі залишалися спокійними.
— Ну, гаразд... — видохнув він. А потім, уже твердіше, додав: — Трохи перефразую. Якщо прибрати з рівняння батьків, універ, найкращу подругу й усі твої принципи… що тоді тебе стримує?
Я всміхнулась, але без радості:
— Час.
Біллі насупив брови:
— Себто?
Я відвела погляд, дозволивши очам втупитися вдалечінь, де обрій зливався з весняним передгрозовим небом.
— Просто… зараз не той момент.
— А коли буде «той»?
Я злегка стенула плечима. Відповідь ховалася десь глибоко, у темних закутках душі, куди я ще не наважувалась зазирнути.
— Я зрозумію, коли він настане, — прошепотіла я, більше для себе, ніж для нього.
Біллі стрельнув на мене коротким поглядом, а потім ледь усміхнувся й похитав головою.
— Ти сьогодні якась… дивна.
О, серйозно? Яка несподіванка.
— Та я ж попереджала, — відповіла я з кривою посмішкою, в якій переплелися іронія й втома.
— Шелл...
Я страшенно втомилася. Від усього. Хочу додому. Замкнутися в кімнаті, сховатися під ковдрою й просто розчинитися в сльозах.
— Га? — озвалася я, не відводячи погляду.
— Ти впевнена, що зможеш відпустити минуле?
Не знаю… Можливо, ні. Але поки йому це знати не обов’язково.
Я мовчала кілька секунд. Дивилася у вікно, де все рухалося — дерева, автівки, світло. Все, крім мене.
— Я спробую, — відказала нарешті. І це було правдою. Наскільки я взагалі могла дозволити собі зараз бути щирою.
~~~
— Атесе, як гадаєш, вона відступить?
Мовчання.
— Атесе?!
— Я почув. Думаю...
— А думати вголос — це вже розкіш?
— Янголе, ти знущаєшся?
— Ні. Мені страшно.
— І чого ж ти боїшся?
— Якщо раптом усе випливе...
— О, то ти боїшся за себе, мій крилатий стратег? Що тебе обдеруть до останнього пера? Але ж насправді ти не зовсім безгрішний...
— Я хвилююся не за себе, Атесе.
Іронічна посмішка:
— Невже за мене?
— Ні. За її душу. Вона ще в грі. Та якщо все з'ясується... то полетять голови. І не лише наші.
— Ось чому я думаю мовчки. І це, до речі, відповідь на твоє перше запитання.
