Раді Вас бачити!

Іноді життя, яке ми хочемо залишити в минулому — все одно наздоганяє нас...

/Генрі Морган. Вічність (Forever)/

— — — — — — — — — — — — —

13 травня 2016. П'ятниця.

(що в біса відбувається?)

Я розплющила очі. Навколо були знайомі предмети та запахи, які відразу заспокоювали.

Я вдома.

Неквапливо підвелася, сіла на краю ліжка й на мить завмерла, задумливо обводячи поглядом рідну кімнату. Теплі пастельні тони стін випромінювали спокій і затишок. Книги, охайно складені на полиці, теплий плед, недбало перекинутий через крісло, і тумбочка біля ліжка з чашкою, на якій ще залишилися сліди кави.

На протилежній стіні висіли кілька картин у різноманітних рамах — кожна з них, здавалося, шепотіла свої маленькі історії. Ліжко було бездоганно застелене, а на ньому лежали кілька пухнастих подушок і ковдра з цікавим орнаментом. Поряд причаївся невеличкий нічний столик із витонченою лампою, а на підлозі розташувався м'який килимок з яскравим візерунком, що додавав цій частині кімнати особливого шарму й кольорового настрою. Цей простір належав Тейлор і буквально дихав її характером.

Далі погляд затримався на широкому вікні, яке простягалося вздовж усієї стіни, що об'єднувала наші з подругою світи. Підвіконня прикрашали горщики з різноманітними рослинами, чиї живі барви наповнювали кімнату ніжністю й життєдайною свіжістю. Легкий вітерець, що проникав крізь прочинені стулки, приносив із собою шепіт зовнішнього світу — далекий сміх, шелест листя, дзвінкі голоси. Сонце, мов щедрий художник, розливало промені по кімнаті, малюючи золоті візерунки на стінах і меблях. Усе довкола дихало спокоєм, теплом і природною гармонією, яка наповнювала кімнату невимовною красою.

Який зараз час? Ранкова свіжість? Полуденна гармонія? А може, це вже тихий відгомін вечора?

Під вікном стояв великий письмовий стіл, на якому панував творчий безлад — книжки, зошити, нотатки.

Погляд зупинився на білому аркуші, що лежав поруч із ноутбуком. Я повільно підвелася, відчуваючи слабкість у ногах, і, невпевнено ступаючи, наблизилася до столу. Це була записка. Почерк, без сумніву, належав Тейлор.

Не зволікаючи жодної миті, я схопила папірець й миттєво пробіглася очима по написаному:

Шелл!!!

Ти мене до смерті налякала. Я вже уявляла найгірше... А ти, виявляється, весь цей час проводила з хлопцем. От хитрунка ;) До речі, він просто неймовірний! Так тримати, красунечко!

P.S. Побігла на тренування. До вечора!

Обіймаю. Т.

Я застигла, вдивляючись у ці слова.

— Що? Вона це про що? Хлопець? Що за хлопець? Де це я була? Що зі мною сталося? — пробубоніла собі під ніс. Мимоволі торкнулася чола рукою, і раптом погляд упав на зап'ястя. Там тепер було татуювання.

— От халепа! Тато це точно не схвалить! — вигукнула я, метушливо бігаючи по кімнаті й розмахуючи рукою, ніби це могло стерти татуювання. — Звідки це? — різко зупинилася, втупившись у малюнок. На шкірі виднілося невелике коло, завбільшки монети, з дивними символами всередині.

— Дідько! Хіба не можна було вигадати щось красивіше? — роздратовано буркнула я та плюхнулася на стілець. — Що тут, до біса, відбувається?

Закривши очі, я спробувала зосередитися. Здавалося, у глибині темряві виринають примарні обриси, розмиті силуети... Але варто було мені розплющити очі, як усе щезло без сліду, мов привид у вранішньому світлі.

— Це просто якийсь абсурд!

Я неквапливо підняла мобільний телефон і застигла, втупившись в екран.

— П'ятниця? Неймовірно! Три дні... Три чортові дні! Де я була увесь цей час? — різко підскочила зі стільця й почала нервово ходити туди-сюди по кімнаті. — Ну, все, годі! Треба все відновити в пам'яті! — видихнула, стараючись опанувати себе й повернути думки в потрібне річище. — У неділю я мала зустрітися з Біллі... Начебто він не прийшов... А далі?.. — зупинилася, намагаючись впорядкувати клаптики думок, що губилися у безладді пам’яті. Перед очима спалахували нечіткі обриси, мов тіні далекого сну, але жодна картина так і не набула виразності.

— Чим закінчився вечір у неділю? — я знизала плечима. — Не пам'ятаю... — знову почала безцільно ходити кімнатою. — Що ж потім? Ранок понеділка... Заняття... Так, точно, там був Дрейк і... вона... — різко струснула головою, роздратована невловними спогадами. — А що після цього? Здається, залишила заняття й вирушила кудись... Але куди?.. — вкотре у думках виникла порожня, неосяжна тиша.

— Вівторок... — я глибоко вдихнула. — Що ж було у вівторок? — прошепотів, ніби звертаючись до власної пам’яті. — Здається, зранку була температура... залишилася вдома... Потім щось відбулося... — Уривки образів стрімко промайнули перед очима, ніби тіні, що вперто не хотіли розкривати свої таємниці. — От дідько! Що ж було далі?..

Ця боротьба зі спогадами змусила мене знову зітхнути, тепер із сумішшю розпачу й роздратування. Я втупилася в записку, що залишила Тейлор.

— П’ятниця... Як таке можливо? Три дні просто зникли? — подумки перерахувала дати. — У записці зазначено, що весь цей час я була з якимось хлопцем... Але хто це міг бути? І чому я зовсім нічого про це не пам'ятаю?

Слова, що були написані подругою, лунали у свідомості, але відповіді лишалися за непроникною завісою.

Раптом очі знову впали на татуювання.

— От дідько!

Сотні думок миттєво закрутилися у вирі, але лише одна прорвалася на поверхню, витісняючи всі інші:

— Звідки Тейлор могла знати, що він «неймовірний»? Мабуть, вона його бачила... Але де? Була зі мною? Може бути...

Туман здогадок почав знову наповнювати свідомість, через що відчуття тривоги лише посилювалося. Я поспіхом набрала номер Тейлор на телефоні, проте у відповідь була лише тиша. Спроба відправити повідомлення також виявилася марною. У голові промайнуло лише одна-єдина думка, і я голосно вигукнула:

— Їду до неї!

***

Поки я одягалася, в голові трохи паморочилося. Мимоволі спливла думка про похмілля, але я швидко відкинула її геть, бо це, безперечно, було щось інше. Тож зібравши залишки сил, я нарешті наважилася вийти надвір.

Було близько шостої вечора, і студентське містечко кипіло життям, мов вулик, наповнений метушливими бджолами. Молодь сновигала туди-сюди, обмінюючись уривками сміху, жвавими розмовами й захопленими жестами.

Я повагом пленталася поміж натовпу, уникаючи чужих поглядів і силкуючись стати частиною цього хаотичного потоку. Люди розтікалися довкола мене, немов вода, утворюючи вузький прохід, яким я плавно просувалася в бік парковки. Усе довкола здавалося розмитим, мов акварель, що розпливається під дощем. Лише моя ціль залишалася чіткою.

— Шеллі! — зненацька долинув із-за спини голос, і я мимоволі здригнулася, зупинившись на місці.

Це міг бути лише він. Дрейк. Тільки він вимовляє моє ім’я таким особливим, дражливо-хрипким тоном, який залишає по собі відлуння у свідомості та здатний розірвати мій внутрішній спокій, збурюючи вихор емоцій.

Я напружено обернулася, відчуваючи легке хвилювання, що пройшлося холодною хвилею вздовж спини.

— Вітаю, — промовила я, докладаючи зусиль, щоб голос залишався твердим, хоча всередині мене все раптом завмерло в очікуванні.

Скандинавська зовнішність Дрейка мала ту особливу магію, що притягувала погляди й залишала незабутнє враження. Високий, з атлетичною статурою, він випромінював природну впевненість, що відчувалася навіть у найменших рухах. Світле волосся, бездоганно укладене, виблискувало на сонці золотавими переливами, а блакитні очі нагадували кришталь, що схоплював у собі відбиток небес. Усмішка в нього була така тепла, що здавалось, здатна розтопити навіть найхолодніше серце.

На ньому був елегантний костюм, що підкреслював його стиль і бездоганний смак: темна, трохи блискуча тканина делікатно струменіла вздовж силуету, додаючи образу стриманого шарму й відтінок розкоші. У руці «мій колишній» тримав термочашку, з якої здіймався тонкий струмінь пари — тонкий ароматом свіжозвареної кави розливався навколо, такий самий затишним і звабливим, як і він сам.

— Як ти себе почуваєш? — запитав Дрейк. У його голосі прозвучала дивна інтонація, яку я не змогла відразу розпізнати. Він зробив кілька невпевнених кроків уперед, ніби вагаючись, чи має на це право.

Я дивилася на нього — і час, здавалося, зупинився. На мить я забула, як дихати.

— Ем… так, усе нормально… — прошепотіла я майже беззвучно.

— Добре... — вимовив Дрейк дуже тихо. Він опустив голову, пальці напружено стиснули термочашку. — Я... хвилювався... — ці слова прозвучали зламано, невпевнено, ніби їх довелося витягати з глибини, куди зазвичай не пускають нікого.

Чесно кажучи, його нерішучість застала мене зненацька. Той, хто завжди випромінював впевненість, тепер стояв переді мною розгублений, вразливий. Тож я завмерла, вдивляючись у нього з напруженою увагою, не в змозі відвести погляд.

— Хвилювався? — вирвалося з мене пошепки хрипко. Ця розмова розхитувала ґрунт під ногами, стискала серце в лещатах невизначеності.

Здається, він сприйняв мій тон як докір. Його погляд повільно піднявся, і в ньому промайнуло щось болісне — суміш рішучості й крихкої туги, яку я пам’ятала лише з найвідвертіших моментів нашого минулого. Він глибоко вдихнув, ніби збирався з духом:

— Так, Шеллі, уяви собі: я все ще хвилююся за тебе... Ти ж мені не байдужа.

Що?!

Від його зізнання повітря ніби стало густішим. Мої думки закрутилися вихором. Але наступне слово, що зірвалося з моїх вуст прозвучало вже твердо й голосно, мовби я нарешті наважилася:

– Була!

— Ні, це зовсім не так! — Дрейк підняв руку до чола, потер його, наче хотів витерти думки, що тиснули на мозок. — Розумієш, я весь цей час думаю про тебе...

Він що — геть з глузду з'їхав?!

— Це нечесно, Дрейку... — тихо прошепотіла я, але голос здався мені зовсім чужим, порожнім і знесиленим.

— Що саме «нечесно»? — він здивовано глипнув на мене.

Він це зараз сказав серйозно?!

Кинула на «колишнього» погляд, який міг би пропалити дірку в стіні:

— Говорити мені це зараз!

— А що змінилося? — його тон звучав напрочуд щиро, проте мене це обурило ще більше.

Це якась нісенітниця! Як він цього не розуміє?!

— Ти що — знущаєшся?! — моє обличчя запашіло від злості, і раптом я відчула ледь стримуване бажання просто вдарити його, щоб хоч якось розбудити.

— Ні, не розумію... — Дрейк похитав головою, його очі тонули в хмарах сум'яття.

Авжеж, ці слова шокували мене до глибини душі.

— Ми розійшлися пів року тому через ту... ту хво-о-о... погану дівчину з довгими ногами! — вигукнула я, ледве стримуючи хвилю обурення, що рвалася назовні. — З її неймовірними блакитними очима!

Як він може цього не пам'ятати?!

Погляд Дрейка, сповнений здивування, занурив мене в неспокій. Здавалося, що в його очах відображався безлад думок, а такий вираз лякав мене більше, ніж будь-що.

— Ти... зрадила мені з блакитноокою дівчиною? Через це ти мене залишила? — несподівано вирік він, і від цих слів у мене обірвався подих.

Звісно, на мить, я заціпеніла, приголомшена до глибини душі. Здавалося, навіть моє серце на мить зупинилося.

А тоді обурення спалахнуло в мені, мов полум’я, що миттєво охоплює все навколо:

— Ти що — геть здурів?! Це ж ти кинув мене!

Дрейк раптом відмахнувся, неначе я дала йому ляпаса. Його рука зупинилася на рівні грудей, а на обличчі застиг вираз розгубленості.

— Шеллі, ти добре почуваєшся? Можливо, ти... ще не зовсім... — він замовк, не наважуючись завершити думку.

У мене в грудях наростало напруження, долоні спітніли, в скронях гупала гаряча пульсація, а кожен вдих здавався надто різким.

— Що відбувається, Дрейку? — суворо запитала я, пронизуючи його твердим, непохитним поглядом.

Він зітхнув і ледь стенув плечима:

— Це ти мені скажи.

Відчай захопив мене зненацька, обпаливши душу холодною порожнечею. Свідомість заповнив хаотичний вир думок — уламки розбитих почуттів кружляли, не даючи зосередитися. Я глибоко вдихнула й заплющила очі, намагаючись приборкати цей внутрішній шторм і зібрати себе докупи.

Спокійно, Шелл… Ти мусиш триматися.

— Я маю в усьому розібратися... — прошепотіла вголос, ніби сам звук цих міг повернути мені ясність. Паніка зростала, накочуючи потужними хвилями, і я стиснула кулаки, аби не дати їй остаточно захопити мене.

— Коли розберешся — скажи мені, добре? — голос Дрейка був незвично тихим і крихким. А найдивнішим було те, що в його очах читалося мовчазне благання, таке близьке до відчаю, ніби він боявся, що я зникну назавжди.

Це взагалі щось нове... Хтось з нас двох точно збожеволів!

Серце стугоніло від суперечливих емоцій. У ту мить мені хотілося кинутися до нього, обійняти, розчинитися в його теплі, дати волю сльозам і випустити все, що лежало тягарем на серці. Але я зупинилася, змусила себе триматися, сконцентруватися і заховати цей порив глибше в душі.

— Котрий зараз рік? — поволі вимовила я.

— Шеллі... — Дрейк насторожився: нахилив голову й примружився, уважно вдивляючись у мене, немов намагався зрозуміти, що зі мною відбувається.

— Ой, та все нормально, просто тестую твою пильність, — кинула я з удаваною легкістю, силуючи себе всміхнутися, хоча всередині все тріщало по швах. Звісно, усмішка вийшла натягнутою, як і моя здатність стримувати емоції. Тож я поспішила додати: — Ну що ж, Дрейку, бувай! — і, махнувши рукою, не зволікаючи ані секунди, попрямувала до машини, не дозволяючи собі озирнутися. Єдине, чого я прагнула в ту мить — утекти. Від нього. Від себе. Від усього.

— Шеллі! — його голос наздогнав мене, змушуючи зупинитися.

Дідько! Це як катування...

Я змусила себе повільно обернутися — і стикнулась із поглядом Дрейка, сповненим непідробного тепла й турботи. Відчула щем в серці.

— Ти впевнена, що з тобою все гаразд? — запитав він так м’яко й делікатно, що всередині мене все сколихнулось, наче тонка струна під дотиком.

Звісно, у глибині душі я кричала відчайдушне «Ні-і-і!», однак примусила себе приховати цю внутрішню бурю за життєрадісною маскою.

— Ще б пак! — відповіла я з удаваною жвавістю, знову натягнувши усмішку, яка от-от мала розсипатися на друзки. Не даючи собі часу на роздуми, я стрімко сіла за кермо, уникаючи навіть найменшого шансу перехопити погляд Дрейка, і відразу ж завела двигун.

Від’їхавши метрів на сто, я різко натиснула на гальма. Емоції, що так довго стримувалися, тепер вирвалися на поверхню бурею.

— Дідько! — вигукнула я, з усієї сили вдаривши по керму. Сльози підступили до очей, і, задихаючись від власних емоцій, я прошепотіла: — Що зі мною відбувається?..

~~~

— Атесе, тобі не здається, що ми трохи… перегнули палицю?

— Перегнули? Вона ж повернулась до звичного життя. Комфорт, стабільність, знайомі обличчя. Суцільна ідилія.

— Її старе життя було трохи іншим...

— Ну, я просто трохи підретушував реальність. Легкий косметичний ремонт.

— «Трохи»? Вона вже на межі нервового зриву! Взагалі не розуміє, що відбувається!

— Янголе, ти дієш мені на нерви!

— Якщо Вадмір дізнається...

— Не дізнається.

Важке зітхання:

— Дуже хочеться в це вірити… Але якщо раптом щось спливе?

— Не спливе.

— Чому? Ти йому теж пам’ять підчистив?

— Лише те, що стосується її.

— А в неї? Про нього?

— І не тільки. Я прибрав усе зайве. Усю гіркоту.

— Навіщо? Ця «гіркота» робила її — нею.

Лише зухвала посмішка у відповідь.

— Ти все ще намагаєшся перемогти?

— Можливо.

— Але чому саме так?

— Бо з ним вона б стала сильнішою. І темнішою. А чиста душа — це така рідкість. Ти ж розумієш… м-м-м...

— Ти огидний.

— Дякую. Завжди приємно отримати комплімент від морального авторитета.

— Вадмір усе одно дізнається!.

— Лише якщо ти сам йому все розповіси, янголе.

— Я не з тих, хто порушує правила. — Павза. — Але він усе одно все зрозуміє.