Раді Вас бачити!

Життя — це жахлива, огидна комедія, яку розігрує злісне сліпе божество.

/Анна Голон/

— — — — — — — — — — — — —

10-11 травня 2016. Вівторок, середа.

Швидкість Вадміра змушувала мене ледве встигати за ним, а позаду лунав зловісний сміх, що викликав мороз по шкірі й тривожний відгук десь у серці. В голові вирувало сум’яття, а рука відчайдушно стискала долоню напівдемона — єдину опору серед цього кошмару. Я намагалася стримати бажання озирнутись, хоча водночас відчувала, ніби ця незнайомка залишила слід у самій сутності мого страху.

Ледь прийшовши до тями, я мимохіть вимовила:

— Що сталося? Хто це був? — слова розчинилися в пітьмі, проте відповіді не було.

Вадмір мовчки тягнув мене вперед, наче у бездумному пориві. Навколо нас розливалася густина темряви, яку лише ледь пробивали кволі промені загадкового сяйва. У цьому химерному світлі вимальовувалися руїни старих будівель — похилених, із порожніми віконними отворами та дірками, що глибочіли в дахах. Місце дихало запустінням, наче вже давно зникло з пам’яті світу.

Зрештою, я різко зупинилася, з силою вирвавши свою руку з його хватки.

— Вадміре, що це за місце?!

Він обернувся так рвучко, що на мить його очі здалися мені примарно неспокійними, повними незрозумілих тривог. Темрява поглинала все навколо, але обличчя Вадміра виглядало дивовижно яскравим, мовби освітленим зсередини. Подумки я вирішила, що це якась магія демонів.

— Невже ти досі не здогадалася? — це прозвучало гостро та змусило мене затамувати подих. Поступово мої очі розширювалися, а в голові завихорився хаос, викарбовуючи один жахливий сценарій, який я категорично не хотіла приймати.

Тільки не це... Тільки. Ні. Це!

Вадмір не відводив погляду, уважно розглядаючи мене, явно очікуючи, поки я сама вимовлю ці слова. Проте я мовчала. Він невимушено ковтнув повітря, а потім розірвав мовчання:

— Ми у Вимірі Демонів.

— Вимір Демонів?! Себто в пеклі?! — заверещала я, майже втрачаючи контроль над власним голосом.

Мій супутник з легким здивуванням звів брови, а затим його очі спалахнули іронічними вогниками.

— В Пеклі? — він усміхнувся, мовби я щойно розповіла анекдот. — О, ні, до Пекла потрібно особливе запрошення.

Його усмішка була настільки недоречною, що викликала в мені дивне поєднання невдоволення й полегшення.

Отакої.

— А сюди що — можна потрапити просто так, без дозволу чи запрошення? — спробувала пожартувати, але мені стало тільки гірше. — Чому я тут? Навіщо ти притягнув мене сюди?

Я нервово вдивилася в густу темряву, яка оповивала нас щільним покривалом. У глибині сутінок ледве виднілися спотворені контури будівель, ніби похмурі уламки зруйнованого світу.

Вадмір схрестив руки на грудях, і в його позі з’явилася певна зухвала впертість.

— Мені шкода тебе засмучувати, — промовив він зі спокійною твердістю, — проте ти весь цей час була тут. Я нікуди тебе не тягнув.

Мої думки застигли, наче їх скував мороз. Я втупилася в його обличчя, силкуючись хоч якось розібратися в тому, що відбувається.

— Ти маєш на увазі, що я весь день провела тут... у демонському вимірі? Чи як ти його називаєш? — слова звучали уривчасто, відображаючи сум’яття, що кипіло в мені.

Вадмір ледь кивнув, погляд наче й залишався спокійним, однак на денці зіниць миготіло щось глибше — відтінок жалю, який неможливо було приховати.

Якого...?

Думка залишилась незакінченою, бо відчуття реальності почало змінюватися на щось моторошне й химерне.

— Але як же я... Це... Це Атес із Аном причетні? — розгублено пробурмотіла я, вичікувально дивлячись на нього.

— Ні, — голова напівдемона ледь помітно хитнулася, а очі пронизливо застигли. — Здається, щось трапилося в тому храмі, у твоєму вимірі. Мої друзі знайшли тебе вже тут... — кутики його вуст здригнулися, — ...у демонському вимірі.

— Невже вони мене шукали? — я вражено видихнула з якоюсь щирою, дитячою наївністю.

— Звісно, — він недбало стенув плечима, мовби це було очевидно. — Вони кинулися сюди щойно відчули, що ти зникла зі свого виміру. І от бачиш...

— Вадміре... — я затнулася, дивлячись на нього, мов упіймана в павутиння страху, який поступово охоплював свідомість.

Мій супутник замовк і похмуро задумався, мовби обмірковував щось важливе.

— Як мені звідси вибратися? Як повернутися додому? — Тіло тремтіло чи то від холоду, чи то від жаху.

Він несподівано ступив ближче до мене, й перш ніж я встигла щось сказати, обійняв. У цьому доторку було щось особливо тепле, наче він намагався вберегти мене від усього зла цього світу.

— Вибач, але тобі потрібно зігрітися. Інакше станеш льодовою статуєю, яку доведеться розтоплювати вогнем, — проказав напівдемон із легким осміхом, який щез, коли він зустрівся з моїм сердитим поглядом. Мабуть, зрозумівши, що момент для гумору був невдалим, серйозно додав: — Не хвилюйтеся, все під контролем. Хлопці вже почали працювати над цим, поки ми ходили... нічеряти, — в його очах блиснули пустотливі вогники.

Я відвела погляд, сподіваючись, що він не помітить моєї збентеженості, та тихо запитала:

— Чому тут так холодно?

Вадмір стримано знизав плечима.

— А ти воліла б, щоб тут було настільки жарко, що мені довелося б роздягнутися? — озвався він із легкою іронією, проте я занадто змерзла, щоб оцінити цей жарт.

— Я хочу додому, — жалісливо простогнала я, ховаючи обличчя в його широких грудях. Він міцніше притиснув мене до себе, дозволяючи теплу свого тіла огорнути мене, наче пухкою ковдрою. Я не розуміла, як він це робить. Знову якісь демонічні чари?

— Знаю, — видихнув він, і слова легким вітерцем торкнулися моєї верхівки. — Але телепортація туди тебе знищить. Наразі можу запропонувати тобі лише свій дім. Тут, у цьому вимірі, — його голос злився з теплом його тіла, створюючи дивну гармонію.

Я мовчки кивнула, а потім підняла голову, поглянула йому у вічі та запитала:

— А скільки всього існує таких вимірів?

— Чимало, — коротко відповів він, проте загадкова тінь пробігла голосом.

— І в кожному вимірі ти маєш житло?

— У кожному.

— А...

— Не зараз, — урвав він мене, несподівано напружившись і обводячи пильним поглядом усе навколо. — Поговоримо в іншому місці, тут небезпечно.

Небезпечно? Серйозно? Невже є щось, що може загрожувати напівдемону, який начебто безсмертний?

Я уважно простежила за його поглядом і помітила, як у тіні щось заворушилося. Холод пробігся шкірою, і вперше я відчула, наскільки це місце справді моторошне.

— А твій дім далеко? — запитала пошепки, мовби темрява могла нас почути.

— Не надто, однак нам доведеться обійти, пішки, — ці слова прозвучали несподівано спокійно.

— Чому доведеться обійти? — спитала я, хмурячись і відчуваючи, як вітер пронизливо торкається шкіри.

Вадмір злегка нахилив голову, і на його обличчі знову промайнула трохи зарозуміла посмішка.

— Дивно, що тебе чомусь не насторожило слово «пішки».

— Мабуть, тому що тутешнє «не пішки», точно не для мене, — відказала я з напруженою усмішкою. — Чи може у вас є щось схоже на громадський транспорт? — Вадмір лише заперечно похитав головою. — Гаразд, але чому ми підемо в обхід? Щось сталося? Річка розлилася чи дорогу ремонтують?

Замість відповіді він мовчки простягнув руку, вказуючи вгору. Я звела очі й побачила на вершині гори ледь помітні вогні, що блищали у височині, майже гублячись у хмарах.

— Там твій будинок? — запитала я, відчуваючи, як несподіване здивування пробивається крізь втому.

Ну, звісно. Чого я вирішила, що буде легко?..

Він кивнув, і я проковтнула важке відчуття, яке осіло у грудях.

— Зрозуміло, шлях буде неблизький... Добре, ходімо, — вимовила, намагаючись знайти хоча б крихту внутрішньої сили.

***

Під завиванням сухого вітру, що осідав гірким шлейфом на губах, ми почали свій непростий шлях по дорозі, яка повільно здіймалася вгору. Навколо чорніли кам’янисті схили, немов обвуглені рештки давнього світу, а під ногами шурхотів подрібнений гравій. Обабіч вигулькували розвалені будівлі — їхні порожні вікна нагадували сліпі очі, що спостерігали за нами із глухим мовчанням. Час від часу траплялися химерні халупи із гнилими дверима, що скрипіли, наче чиїсь жалісні голоси.

— Хто це був? — запитала я, порушивши мовчанку. Що дивно, холод уже не кусав мене так безжально, хоча вітер не здавався й продовжував дертися крізь ущелини. Як Вадмір мене зігрів — залишилося загадкою, що не піддавалася розгадці.

— Кого ти маєш на увазі? — запитав він, обернувшись із виразом легкого збентеження, наче невпевнений, чи правильно зрозумів мене.

— Ту бабусю... — я стиснула губи й похмуро примружилася, стараючись відтворити її образ у пам'яті.

— Бабусю? — Вадмір повторив мої слова, його погляд засвітився хитринкою, а вуста вигнулися в недбалій посмішці.

— А кого ж іще? — я здивовано розвела руками й озирнулася назад, утім, погляду відкрилася лише густюща темрява. — Хоча я не зовсім впевнена, що то була вона? Може, це взагалі був якийсь дивний дід?

— То була Морта [1]! — промовив він низьким голосом, наче це слово само собою пояснювало все, та продовжив шлях.

— Хто?.. — я недовірливо звузила очі. Його слова настільки дивували, що я навіть не одразу змогла відповісти.

— Ти коли-небудь заглядаєш у книжки? Історію, міфи, легенди? Або, можливо, гуглиш щось? — Вадмір кинув це з такою холодною іронією, що я аж відчула, як напружуються мої щелепи від роздратування. Це було неприємно, адже серед усіх моїх знайомих саме я одна по-справжньому любила читати.

— Читаю, — різко відбила я, силкуючись захиститися, — але ж не про якихось демонів!

— Морта — не демон. Вона — парка [2], — пояснив він, але моє збентеження лише зросло. Тоді він важко зітхнув: — Ну, чи мойра [3]. Кому що ближче.

— Що?! — мої плечі здригнулися, а голос видав більше тривоги, ніж я хотіла показати.

Мойра?..

Мій супутник насторожився, знагла глипнувши на мене напрочуд серйозним поглядом.

От же ж дідько!

Раптом із глибин простору вирвався дивний звук — низький, тривожний, що нагадував і шепіт, і стогін вітру водночас. У ньому було щось таке, що змушувало кров холонути в жилах, ніби відбиток незворотної загрози, що таїлася на краю чуттів. Він був наче дзеркало того, що всередині мене — страх, що переслідував мене, і таємниці, які я боялася навіть обмірковувати... Мене поглинула темрява, і навколо стали проростати невидимі силуети, що плели химерний лабіринт у свідомості. Було відчуття, ніби я балансую на самому краю — між яскравим світлом реальності та непередбачуваною пітьмою чогось незвіданого.

Проте, зібравши всі сили, я відчайдушно трималася, відганяючи цей хаос. Знала, що не можу дозволити собі загубитися, треба було залишитися тут, у цій реальності.

Погляд невідривно зосередився на Вадмірі, і я поставила запитання:

— То була... Мойра? — слова майже розчинилися у тривожному диханні. Страх здавив грудну клітку, немов вона стала затісною для всіх цих емоцій.

— Так. Чула про неї? — здивування в голосі Вадміра було цілком щирим.

— Ми... якось перетиналися, — пробурмотіла я, стискаючи зуби так сильно, що відчувала їхній скрип. У моїй уяві несподівано спливла сцена: білявка, що вмостилася на колінах у Дрейка й обвила його руками. Якась внутрішня впевненість нашіптувала, що демони вже давно взялися руйнувати моє життя… І ця Мойра…

Він, не сповільнюючи ходи, кинув на мене здивований погляд, який, здавалося, проникав у саму душу.

— Де?

— В університеті! — вигукнула я, відчувши як злість загострює кожен звук. — Ця ку-у-у... Мойра вкрала у мене хлопця!

— Не помиляєшся? — в його інтонації бринів легкий сумнів.

— Ні! — ревнула я. — Хоча тоді вона поводилась інакше, виглядала по-іншому. Наразі я бачу її справжню сутність! — просичала я вже трохи тихіше, минаючи щось дивне під ногами: калюжу, що переливалася жахливими кольорами.

Фу! Що це за моторошне місиво! А якби наступила? Раптом воно кислотне? Треба бути обережною...

Думки застрибали одна на одну, поки я уважно оглядала шлях, аби не зіткнутися з новою небезпекою.

— Що значить «по-іншому»? — голос Вадміра звучав зібрано, а його очі випромінювали зосередженість.

Я зробила зусилля над собою, щоб повернутися до розмови:

— Спокусниця з ногами, що закінчуються біля самих вух, і очима кольору безкрайнього літнього неба! — моє обурення наростало, а слова пролунали майже мимохіть.

— Пробач, якщо розчарую, але ця не та мойра, — з полегшенням зітхнув Вадмір.

Не та?

Я простромила його підозрілим поглядом, відчуваючи, як напруга знову охоплює мене. Мурашки пробігли тілом, серце несамовито калатало.

— Їх що — кілька?

— Троє. І ця — найнебезпечніша, — він кивнув назад, у напрямку, де кілька хвилин тому зникла лиховісна постать.

Мозок відчайдушно почав шукати хоч якусь логіку чи пояснення. Троє?! Найнебезпечніша?

Раптом мене охопив холодний страх.

— Чому вона найнебезпечніша? — я нервово ковтнула, відчуваючи гіркоту у горлі.

Бо вона — стара божевільна маніячка?! А що, якщо ми знову її зустрінемо? Що тоді?

Від цих думок мене аж скрутило.

— Ти бачила ножиці в її руках? — ці слова, мов удар струмом, змусили мене здригнутися. Перед очима знову постало зловісне блискання металу у її скрученій руці.

— Бачила... — видихнула я, відчуваючи, як шкіру опанував холодний дрож. — Йой... тільки не кажи, що ця бабця — серійниа вбивця!

— Можна й так сказати, — сухо всміхнувся Вадмір, у голосі звучала суміш іронії й загрози, що впивалась у мою душу, змушуючи серце тривожно калатати. — Богині долі, парки чи мойри, плетуть людське життя. Наймолодша, Децима чи Лахесіс, пряде нитку долі, середня, Нона чи Клото, визначає її довжину, а старша, Морта чи Атропос...

— ...обриває її? — тихо додала я. Лід розтікся по жилах, проникаючи глибше, залишаючи за собою гірку тінь безсилля й приреченості.

Вадмір мовчки кивнув, і від цього моє серце завмерло, а уява спалахнула образами неминучого.

Чи можливо опиратися таким силам? Чи взагалі є шанс на порятунок?

Ці думки розривали мою свідомість, і страх переповнив мене, змусивши вивільнити слова, схожі на судомний порив:

— Невже ця жахлива бабця з ножицями може вирішити мою долю? Ось так просто?..

Його чергове мовчазне схвалення болісно закарбувалося у свідомості, остаточно перекреслюючи всі залишки надії. Моя доля відчувалася як тендітна павутинка, готова обірватися від найменшого дотику невидимої сили, що бездушно маніпулює людськими життями. Я мучилася питанням, як існувати далі, усвідомлюючи таку крихкість буття. Проте водночас Вадмір був невидимою тінню у моїх думках: якщо він напівлюдина, то чи може він сам стати жертвою богині долі, яка здатна холоднокровно забрати життя? Може саме в цьому приховується розгадка його безсмертя? Тоді як йому вдається витримати цей тягар, що здається нестерпним? Що живить його холодний, незворушний спокій? Він здавався таким далеким і загадковим, мов тихий спостерігач, що бачить більше, ніж дозволяє собі сказати.

— А Бог? — нерішуче зронила я, вдивляючись у його обличчя. — Хіба не він головний? Виходить, що Смерть, попри все, існує… і все це не його рук справа?..

Вадмір ледь помітно стенув плечима, як людина, котра вже не вперше заглиблюється в такі роздуми. У цьому жесті була дивна недбалість, ба навіть байдужість, яка мене насторожила.

— Бог, безперечно, головний, — це прозвучало з якимось невиразним смутком, який я не могла зрозуміти. — Але навіть він не творить усе самотужки. В нього є легіони помічників, що виконують його волю. Справді думаєш, що він міг би впоратися з усім сам? Ось, наприклад, мойри визначають людські долі, проте вони завжди слідують його наказам. Хоча як у них все це відбувається, чесно кажучи, я не знаю. Адже я з іншого виміру, хіба ти забула?

В його останніх словах прозвучало щось загадкове, і я не могла залишити це без уваги. Мене охопила майже дитяча цікавість, змішана з хвилюванням, якого я не очікувала. Але спробувала не видати цього й задумливо гмикнула:

— Так, демони, пам'ятаю... — замовкла на мить, а потім продовжила: — Отже, існує якийсь інший простір, де живуть божественні створіння, схожі на мойр, яким Бог віддає накази? І цей світ окремий від вимірів демонів і янголів?

Погляд Вадміра залишався нерухомим, але за його мовчанням я відчула слабку тінь згоди. Моє припущення, здавалося, було близьким до істини.

— Фу! Який кошмар цей потойбічний світ. Я геть не так його уявляла... — видихнула я, відчуваючи, як хвиля огиди підступає до горла. — Як ти це з цим всім живеш?! — вирвалося з мене, не приховуючи ані здивування, ані розпачу. Та вже за мить сором легким холодком торкнувся душі, залишивши по собі тягучий присмак гіркоти.

Мій супутник не стримав короткий смішок і похитав головою.

— Слухай, у мене в голові зараз справжній хаос, — тихо озвалася я, пильно вдивляючись у потріскану землю, що розтягнулась перед нами, як древній загадковий сувій. Наші кроки здіймали легкий пил, що кружляв у повітрі, додаючи дивного й таємничого відтінку цьому чужинському краєвиду. — Як виявилося, існує так багато всього, про що я навіть не здогадувалася... наче опинилася у сюрреалістичному романі...

Вадмір лише злегка смикнув губами, наче тінь посмішки пробігла його обличчям, але залишив мене наодинці з власними думками.

— До речі, що це за вимір такий? Чим він особливий? Ну, крім того, що тут мешкають демони, — я широко розвела руками, ніби силкуючись охопити всю темряву навколо нас.

— Впевнена, що хочеш це знати? — спитав він з такою дивною загадковістю, мовби за цим запитанням ховалися епохи великих історій.

— Авжеж, хочу! — голосно вигукнула я, і відчула, як усередині все стислося від раптового напливу емоцій. Затим вже тихіше, із ноткою відчаю, додала: — І прошу, розкажи мені все від самого початку, в найдрібніших деталях, бо від уривчастої інформації я просто божеволію.

Мовчання Вадміра тривало лише мить, а в очах зоріло щось, чого я не могла збагнути. Зрештою він примружився й посміхнувся — все так само злегка насмішкувато, проте цього разу в цій посмішці було більше теплого спокою, ніж таємничості.

— Отже, нам буде про що поговорити в дорозі. До речі, на нас чекає одна зупинка.

Ця його згадка збентежила мене й водночас розпалила цікавість.

— Зупинка? Щось важливе чи просто чергові твої загадкові справи? — пожартувала я, намагаючись пожвавити розмову, хоча відчуття чогось несподіваного вже стукало в серці.

Раптом брови напівдемона насупилися, а губи ледве помітно затремтіли, немов видаючи слід вагання. Проте він швидко опанував себе, і його риси знову набули звичної рівноваги, як море після несподіваного пориву вітру.

— Та кажи вже як є, не соромся, — я махнула рукою, даючи зрозуміти, що жодна відповідь мене не злякає. — Після всього, що ти сьогодні бачив, ми вже стали майже... е... друзями?

— Друзями? — його очі звузилися, і в цьому погляді було щось невловимо гостре.

Я зітхнула й театрально закотила очі, а тоді схрестила руки на грудях.

— Ну, добре-добре... Поки що товариші у нещасті, якщо тобі так легше.

Вадмір скептично стиснув губи, а затим, хитнув підборіддям, указуючи в мій бік, холодно зауважив:

— З нас двох лише ти випадково потрапила до Виміру Демонів. Я вдома. Тож як твої нещастя стосуються мене? — ці слова відгукнулися в мені крижаним жаром, що змусив серце пропустити удар.

Але він, не дочекавшись моєї відповіді, відвернувся, й, навіть не глянувши на мене, кинув коротке:

— Ходімо. Намагайся не відставати.

~~~

— Янголе, у тебе є якісь новини?

— Ніяких. А ти щось знайшов, Атесе?

— Якби щось знайшов, то ти вже знав би.

— Влучно сказано.

— Слухай, мені здається чи ця смертна вже...

— Що?

— Ні, забудь, це не важливо.

— Так. Вона, безперечно, вже... так.

— Я не це мав на увазі, дурноголовий янголе!

— А я думаю, саме це.

_______________________________________________________

[1] Морта — у римській міфології богиня смерті, одна з трьох Парок — божественних сестер, що керують ниткою людського життя. Її ім’я походить від латинського mors — «смерть», і вона відповідає грецькій Атропос — тій, що перерізає нитку долі, завершуючи земний шлях людини. Морта — це не кара і не зло, а тиха, невідворотна межа. Вона несе кінець, але й очищення, завершення циклу, що відкриває простір для нового. Її образ — стриманий, беземоційний, позбавлений пристрасті: це не жорстокість, а порядок, не гнів, а закон буття. У римській традиції Парки (Морта, Нона і Деціма) — це не лише богині, а втілення космічного ладу, де кожна душа має свій початок, шлях і кінець. Морта — останній дотик, останній подих, останній вузол у тканині долі.

[2] Парки — у римській міфології це три богині долі, що керують ниткою людського життя, від народження до смерті. Їхні імена — Нона, Деціма і Морта — уособлюють три фази буття: початок, тривалість і кінець. Парки не просто спостерігають за людським шляхом — вони його творять, вплітаючи кожну душу в невидиму тканину часу. Нона пряде нитку життя — момент народження; Деціма вимірює її довжину — визначає долю; Морта перерізає нитку — приносить смерть. Парки — римський аналог грецьких Мойр, але з особливим акцентом на юридичну, державну і космічну впорядкованість. Вони не підвладні навіть богам: їхній вирок остаточний, їхня дія — невблаганна, їхня присутність — тиха, але всепроникна, як ритм часу, що не зупиняється. У культурі Парки стали символом фатуму — долі, що не питає дозволу. Вони — тінь за плечем, шепіт у тиші, вузол у серці. Їхній образ — це пам’ять про те, що все має початок, міру і завершення.

[3] Мойри — у давньогрецькій міфології це сила, що визначає долю кожної істоти, від народження до смерті. Їхнє ім’я походить від слова μοῖρα — «частка», «призначене», і вони втілюють незмінність, межу свободи волі та таємничу закономірність буття. У класичній традиції мойри — це три сестри-прядильниці: Клото (Klōthō) — пряде нитку життя, символізуючи початок; Лахесіс (Lachesis) — вимірює її довжину, визначаючи долю; Атропос (Atropos) — перерізає нитку, завершуючи шлях. Разом вони творять тканину долі, де кожна подія — вузол, кожен вибір — переплетення, а кожна смерть — завершений візерунок. Їхня влада — тиха, невблаганна, позачасова. У культурі Мойра стала архетипом долі: як сили, що веде, однак нічого не пояснює; як тіні, що супроводжує навіть богів. Вона — це спокійна присутність за лаштунками життя, що не карає й не милує, а просто виконує своє.