Раді Вас бачити!

До дідька, твої очі,

Через них я забуваю дихати,

Вони змушують мене лишитися.

До дідька, твої очі,

Через те, що змушують мене на щось сподіватися,

Що знову змушують закохатися.

До дідька, твої очі.

/ Alex Clare. Damn your eyes/

— — — — — — — — — — — — —

9 травня 2016. Понеділок.

Весь наступний день я не могла викинути з голови те, що сталося. Думки невпинно поверталися до вчорашніх подій у храмі, і я намагалася усвідомити, що ж бачила там насправді. Було б простіше все пояснити, якби я вчора випила... Ну хоча б трохи... Але ж ні. В мене було безліч припущень: втома, самотність. А, може, це багата уява зіграла зі мною злий жарт... Бо величезний старовинний костел — це ще те місце, в якому може розігратися фантазія. Ба більше, за такої погоди й у такий пізній час. Проте ці роздуми мене зовсім не заспокоїли, а навпаки, ще більше розлютили. Чи варто було мені взагалі туди йти, щоб тепер ось так переживати?

Увесь ранок я була наче не в своїй тарілці. На лекціях не могла зосередитися, огризалася на друзів, була нервовою й розсіяною. Внутрішнє неспокійне море просто виплескувалося назовні, захоплюючи мене у вирій емоцій. А під час однієї з лекцій лють остаточно охопила мене, бо я не розуміла, що взагалі відбувається. Відчувши, що напруга посилюється, я зробила глибокий вдих і заплющила очі, сподіваючись знайти хоча б краплину спокою...

Коли раптом перед очима спалахнув образ. Це було не стільки обличчя, скільки силует... Обриси... І погляд... Темний... Повний гніву...

Хитнувши головою, я розплющила очі. Лекція тривала, як і раніше. Сусідка, що сиділа праворуч, тривожно зиркнула на мене. Я нервово посміхнулася у відповідь. Вона зухвало гмикнула та відвернулася. Відчуваючи розгубленість, я оглянула аудиторію.

— Якого дідька відбувається? — прошепотіла я собі під ніс. — Що це? Хто це був?

Думки закружляли у вирії здогадок і переживань, стараючись знайти логіку й відповіді в хаосі. Відчуття невідомості й страху змішувалися з люттю, створюючи всередині мене бурю, яку було важко стримати.

Професор Ердвінсон, високий, худорлявий сивий чоловік років шістдесяти, продовжував монотонно бурмотіти щось про складання юридичних контрактів. Усі студенти, включаючи мене, майже не слухали його; кожен був занурений у власні справи або думки.

Я більше не могла витримувати це... Глибоко зітхнувши, підняла руку, мовчки рахуючи секунди, поки містер Ердвінсон нарешті не помітив мене.

— Професоре, я погано себе почуваю... Можна мені піти?

Здавалося, всі студенти одночасно обернулися й втупилися в мене. Серед них був і Дрейк зі своєю новою дівчиною, яка не втрачала жодної нагоди продемонструвати свою перевагу наді мною. Вона нахилилася до мого колишнього хлопця й щось прошепотіла йому на вухо. Після цього він кинув на мене зневажливий погляд і глузливо пирснув.

Звісно, вони говорили про мене щось неприємне, втім, за останні пів року це був перший раз, коли ми з Дрейком, дивлячись одне на одного, не обмінялися купою образливих слів. До того ж саме зараз я усвідомила, що моя лють не пов'язана з ним. Адже на нього мені було абсолютно байдуже.

— Так, Ви можете йти, панно Аттвуд, — відказав професор.

Зусиллям зобразивши милу усмішку, я кивнула, зібрала зошит і ручки й поспішила до виходу.

— Хвилиночку, панно Аттвуд, — раптом гукнув мене професор Ердвінсон, коли я вже була майже біля дверей. Нехотя озирнулась. — Сподіваюся, на наступному занятті Ви будете набагато... зосередженішою.

— Постараюсь... — промимрила я, поспішаючи якнайшвидше зачинити за собою двері з іншого боку.

Я швидко написала коротеньке повідомлення Тейлор, повідомивши її, що відпросилася з лекції, адже маю справи в місті, і попрямувала до машини. Сівши за кермо, я відчула легке тремтіння в руках і шалений потік думок у голові.

Коли повернула ключ запалювання, двигун заревів, а я міцніше стиснула кермо.

Потрібно розібратися... В усьому розібратися...

***

Я припаркувалася біля будівлі з червоної цегли та великими непрозорими вікнами. На фасаді яскраво світилася неонова вивіска з назвою закладу — кафе «Інферно» [1]. Проте мій погляд не затримався на ній, і майже відразу ковзнув на протилежний бік вулиці, де розташувалася інша велична споруда — старовинний костел, виконаний у готичному стилі, з високими декоративними шпилями, що прагнули до неба. Фасад храму був прикрашений вітражами, що виблискували на сонці різнокольоровими відтінками. Високі стрільчасті вікна створювали таємничу атмосферу, а химерні творіння на даху водночас захоплювали й лякали своєю моторошною красою.

Перейшовши дорогу, я на мить завмерла, нерішуче глипаючи на масивні двері, обрамлені старовинним різьбленням. Відчувши прохолодний подих вітру на шкірі, я вдихнула глибше, зібравши всю свою рішучість, і ступила всередину.

Сьогодні тут все виглядало зовсім по-іншому... Простір був залитий світлом, не лише від свічок, а й від чарівного світла, що проникало з вулиці. Воно проходило крізь яскраві вітражі, яких учора я чомусь не помітила. Сонячні промені грали кольорами на підлозі та стінах, створюючи мозаїку з яскравих відтінків. Світло випромінювало тепло, створюючи затишну і, можливо, божественну ауру спокою й умиротворення.

До мене підійшов чоловік у чорній сутані, його постать вирізнялася серед натовпу, а добре обличчя й привітна усмішка відразу прихилили до себе, викликаючи довіру й спокій.

— Чим можу бути вам корисним, панно? — запитав він м'яким, заспокійливим голосом.

Я відповіла, затинаючись:

— Я б... Я хотіла... Я... — різко замовкла й, зітхнувши, спробувала знову: — Я була тут учора ввечері... Десь о дев'ятій годині... Хотіла...

Чоловік у сутані, трохи насупившись, ковзнув по мені уважним поглядом, у якому читалася співчутливість і цікавість.

— Боюся, Вас засмутити, панно, але це неможливо. Бо храм ввечері зачинений, — промовив він і, після невеличкої павзи, додав: — У такий пізній час тут нікого немає.

Я роззирнулась навкруги. Сьогодні всередині було повно народу. Жінки, чоловіки, навіть діти метушилися, створюючи приємну атмосферу затишку та спільності. А тоді, знову глипнувши на свого співрозмовника, я відкрила рот, щоб заперечити, проте мене щось зупинило. Незрозуміле відчуття всередині, тривожний відтінок сумнівів... Чоловік вичікувально дивився на мене, його погляд був сповнений терпіння й співчуття. І раптом я мовила:

— Отче, допоможіть... Я заплуталася...

Він тепло всміхнувся мені й жестом запросив слідувати за ним.

***

Була вже четверта година, однак додому я не поспішала. Погода була чудова, і я просто блукала містом, розмірковуючи про все... Про себе, своє дивне марення, про Тейлор, про Біллі й навіть про Дрейка. Вулиці купалися у сонячному світлі, кожна будівля виглядала теплішою й затишнішою під променями сонця. Люди сновигали навколо, однак для мене все це було лише тлом для моїх нескінченних думок, що знову ковзнули в ту глибину мене, яку я старанно уникала й намагалася змінити... І тут раптово спалахнув гнів! Лють накотила з неймовірною силою, мов хвиля, що зносила всі перепони на своєму шляху. Хотілося щось зламати, навіть когось вдарити.

Я зупинилася на місці, важко дихаючи, відчуваючи, як адреналін пульсує в жилах. Глибоко зітхнувши, я заплющила очі, силкуючись зосередитися та заспокоїтися. Але майже відразу переді мною знову спалахнув темний погляд, що занурив мою свідомість у хаос. Він був немов тінь, що ковзала по поверхні води, пронизливий і гіпнотичний. Він змушував мене відчувати дивну суміш страху й незрозумілої цікавості.

Аж раптом я почула голос, який промовив:

— Ти не божевільна!

Я різко сіпнулася, широко розплющивши очі, та озирнулася навколо. Що це було? Хто це сказав? Невідомість і розгубленість заполонили мене, викликаючи ще більший вихор емоцій.

Навколо мене було безліч людей... Вони заповнювали вулиці, створюючи море руху й шуму. Кожен з них був заглиблений у свої думки, турботи, мрії... Вони обтікали мене, мов вода навколо каменю, майже не звертаючи ніякої уваги. Для них я була просто дивною дівчиною, що зупинилася посеред вулиці, застиглою у власному світі.

Я почувалася невидимою в цьому натовпі — і від цього божеволіла. Чому ніхто не помічає? Чому ніхто не бачить, що в мені вирує буря емоцій? Адже я повинна знати правду, повинна зрозуміти, що сталося...

І знагла в голові з'явився новий план. Я вирішила здійснити його ввечері. О дев'ятій!

Люди навколо продовжували йти своєю дорогою, не помічаючи мене. Втім, тепер всередині мене була нова мета, яка наповнила мене рішучістю й силою. Якимось чином гнів і впевненість переплелися, створивши непереможну енергію. Я знала, що маю діяти, щоб знайти відповіді на свої питання, щоб вгамувати цей внутрішній хаос. Тому пообіцяла собі, що дістануся правди. Попри все.

***

О п'ятій повернувшись додому, я застала Тейлор у кімнаті. Вона метушливо збиралася на тренування з тхеквондо і, як завжди, спізнювалася. Вчора ми з нею майже не розмовляли, адже я повернулася, коли вона вже спала, тому сьогодні, напевно, мав відбутися «допит».

Побачивши, як моя найкраща подруга фарбує вії перед дзеркалом, я тихо пробубоніла:

— Пробач за туфлі...

Це завжди здавалося мені дещо дивним: навіщо фарбуватися перед тренуванням? Але Тейлор була незмінною у своїх звичках. Вона завжди дуже ретельно доглядала за своєю зовнішністю, навіть маючи природну яскравість. Золотаво-руде волосся, великі блакитні очі та пухкі рожеві вуста — все це разом з її стрункою фігурою вже створювало привабливий образ. Проте для Тейлор нафарбовані вії та яскрава помада були обов'язковими. Завжди. Навіть для тренувань із тхеквондо. Навіть у спортивній залі її вигляд мав бути бездоганним, і вона не відступала від свого стилю за жодних обставин.

Подруга швидко глипнула на мене в дзеркало, її обличчя цієї миті відображало деяке здивування й зацікавлення.

— Нічого страшного! Вже забули! — відказала вона, злегка всміхнувшись. — Це мені покарання за те, що змусила тебе піти з тим йолопом на дурне побачення, — вона плескала віями.

— Думаєш, він зробив це навмисно? — обережно запитала я, відчуваючи, у грудях збирається неприємний холодок.

— Хто? Біллі? — Тейлор підняла брови, здаючись трохи збентеженою.

Я кивнула головою, не відводячи погляду від її обличчя, на якому читалася непевність.

— Не знаю... — вона знизала плечима. — Він, звичайно, пришелепкуватий неандерталець, але сподіваюсь у нього є вагома причина... Бо я за себе не відповідаю! — вигукнула вона, нервово вставляючи пензлик у флакон від туші.

— Але ж він так і не передзвонив... — розсіяно пробубоніла я, відчуваючи, як розчарування заповнює кожен куток моєї душі.

— Звісно, мав би... Хоча... Він дурень! Забудь його та рухайся далі, — подруга прожогом повернулася до мене, в її очах палахкотіла рішучість. — Ще раз пробач за цього гуманоїда... Наступного разу я старанніше підбиратиму тобі хлопця.

Я завмерла й насупилась, відчувши, як гнів і розчарування затоплюють душу.

— Ніякого наступного разу! — промовила я твердо, наче ставлячи крапку.

Тейлор, піднявши одну брову та явно читаючи мої думки, запитала:

— Чи ти збираєшся до старості сидіти вдома та ходити до психоаналітиків?

— А хіба є інші варіанти? — сумовито посміхнулася я, хоча всередині мене все кипіло.

— Шелл, без сумніву, Дрейк справжній йолоп і недоумок за те, що кинув тебе, але в одному він мав рацію: тобі потрібно жити далі! — подруга уважно дивилася на мене своїми блакитними очима, сповненними турботи.

Я не знала, що відповісти. Очі почали блукати з предмета на предмет, не знаходячи точки опори.

— Думала, ти вже через це переступила... — насторожено мовила вона, її голос стишився й пом'якшав.

— А я й переступила… — відповіла я, хоча не так впевнено, як хотіла б. Я опустила голову, відчуваючи, як важкість навалюється на плечі. Здавалося, я навіть сама не вірю у те, що кажу.

Тейлор, намагаючись зазирнути мені в очі, запитала:

— Ти все ще його кохаєш?

— Ні... — видихнула я, хитнувши головою. Мабуть, я намагалася переконати не лише її, а й себе. — Але все ще не можу повірити, що на цьому все і закінчиться... Що ми з ним навіть не спілкуємось...

— Сподіваєшся? — Тейлор здавалася справді здивованою.

— Ні, — похитала я головою і, звівши очі на подругу, додала: — Чекаю.

— І чого ж саме? — вона втупилася в мене з явною тривогою в її очах.

Раптовий спалах люті всередині змусив мене вигукнути:

— Змін!

Тейлор нахмурилася. Вона виглядала так, наче я сказала їй, що збираюся на Місяць. Звісно, вона мені не повірила. А чи вірила я сама собі? Не впевнена.

— Шелл, мені треба бігти... — поспіхом промовила вона. — Але цю розмова ще не закінчена... Поговоримо ввечері, добре? — додала трохи винувато.

Я лише кивнула, говорити не хотілося.

Тейлор швидко схопила куртку та ключі, помчала до дверей, залишивши за собою легкий аромат приємного парфуму.

Коли вона вже була на порозі, я гукнула її. Подруга обернулася, її очі випромінювали очікування.

— На цей вечір у мене вже є плани... Поговоримо завтра? — я сподівалася, що Тейлор не почує тривогу в моєму голосі.

На мить запала дивна тиша. Подруга завмерла, і раптом на її обличчі з'явилася зухвала посмішка. Потім вона кивнула.

— Це не те що ти подумала! — спробувала виправдатися я, відчуваючи, як мої щоки шаріються. Проте, ледь помітно посміхнувшись, додала: — Але не буду тебе переконувати, Ті.

Вона задерикувато підморгнула мені та чкурнула за двері, залишаючи за собою відчуття підтримки й розуміння, навіть якщо й не повного.

— Боюся, люба Тейлор, ти не зрозумієш, що я збираюся зробити... Далебі, я й сама цього до кінця не розумію... — прошепотіла я собі під ніс, коли двері зачинилися за нею.

Кімната занурилася в тишу, і я залишилася наодинці зі своїми думками та відчуттями, стараючись зібрати всі свої сили для виконання вечірнього плану.

~~~

— Вадміре, коли ти казав, що вона забуде, то мав на увазі це?

— Не зовсім.

— І що будеш робити?

— Поки не знаю.

Іронічно:

— Бажаю вдало виплутатися!

— Дякую, друже, — важке зітхання. — Ане...

— Що?

— Ти віриш... у них? Що вони... впораються?

— Поки вони вибирають, ми не маємо права втручатися. В нас немає права вирішувати за них... Навіть якщо вони відчайдушно потребують допомоги.

____________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

[1] Інферно (тут і далі примітки авторки) (від лат. inferno — «пекло») — поняття, що в історико-міфологічному контексті позначає одне з найглибших кіл пекла, зокрема передостаннє. У деяких традиціях саме там, за віруваннями, опиняються душі тих, хто за життя займався езотерикою, магією чи чорнокнижництвом. Це місце асоціюється з особливо тяжкими покараннями, духовною темрявою та відчуженням від божественного світла.