Раді Вас бачити!

...Ми пам'ятаємо лише те, чого ніколи не було.

/Карлос Руїс Сафон. Марина/

— — — — — — — — — — — — —

13 травня 2016. П'ятниця.

(нова реальність)

Спортзал, куди Тейлор ходила щотижня вже другий рік, розташовувався всього за півтора кілометра від нашого гуртожитку. Дорога до нього промайнула крізь густий серпанок думок, наповнених тривогою й здогадками, що невпинно змінювали одна одну, тож я майже не усвідомлювала, як дісталася туди... Усе сталося автоматично: ось я вже сиджу за кермом, а наступної миті вже паркую автівку біля невеликої двоповерхової будівлі.

На мить я застигла, вдивляючись у спокій цього місця. Будівля вирізнялася стриманою естетикою — світла цегла гармонійно поєднувалися з акуратними дерев'яними дверима. Навколо панувала тиша, ніби це місце існувало поза межами звичного ритму містечка. Сонячні промені ковзали по вікнах, створюючи химерні відблиски, що грали на тротуарі перед входом.

І все ж, попри цю зовнішню безтурботність, моє хвилювання лише зростало. Здавалося, сама тиша натякала на щось неминуче — щось, що ось-ось мало статися.

Підійшовши до дверей і ледь торкнувшись кнопки дзвінка, я почула глухий дзвін, який миттєво розчинив тишу. Не встигла я оговтатися від напливу емоцій, як двері рвучко відчинилися — і переді мною постав тренер Тейлор, чий образ до цього я запам’ятала лише побіжно. Тепер він стояв переді мною на повен зріст, заповнюючи собою весь дверний проріз. Високий, з прямою, впевненою поставою, широкоплечий — його фігура випромінювала силу й витривалість, що явно були результатом багаторічної фізичної праці. У глибоких карих очах, що зосередилися на мені, мерехтіло м’яке тепло, у якому ховалася ледь помітна цікавість. Водночас у цьому погляді відчувалася незворушна впевненість, загартована досвідом. Коротке русяве волосся лежало невимушено, злегка хвилястими пасмами, що грали відблисками у світлі коридору. Легка щетина на обличчі підкреслювала його мужність, додаючи зовнішності трохи недбалого шарму. Він був одягнений у просту сіру футболку й спортивні штани темного кольору. Однак навіть у такому буденному вбранні він виглядав так, ніби щойно зійшов зі сторінок модного журналу.

Моя усмішка з’явилася майже несвідомо, коли я подумки визнала, що Тейлорів тренер виглядає напрочуд привабливо. І в ту ж мить усе стало на свої місця: тепер було цілком очевидно, чому моя подруга так ретельно чепурилася перед кожним тренуванням.

Ну що ж, Тейлор — це Тейлор, і змінити її просто неможливо.

Мене раптово повернув до реальності глибокий, з трохи розміреним тембром, голос тренера. Він звучав із тією спокійною впевненістю, яка викликала довіру:

— Чим можу допомогти? — промовив він, звузивши очі й уважно вдивляючись у мене.

Я розгублено ковтнула повітря, перш ніж знайти в собі сили відповісти:

— Ем… Добридень. Я шукаю Тейлор Х’юз.

Жодної реакції здивування. Молодий чоловік залишився незворушним, ніби подібне звернення було для нього звичним. Не кажучи більше ані слова, він спокійно відступив убік і жестом запросив мене всередину:

— Прошу.

Я вагалася лише мить, а потім переступила поріг. Він причинив двері й рушив вперед. Не зупиняючись, кинув мені через плече коротку фразу:

— Ходіть за мною.

Ми рухалися коридором у глибокому мовчанні. Лише ритмічне клацання моїх підборів відлунювало від стін, додаючи своїх нот до цього незручного моменту. Молодий чоловік прошкував попереду, але раптом прокашлявся й, не озираючись до мене, заговорив:

— А чому така терміновість? Тейлор закінчує тренування за пів години. Могли б і зачекати.

Його запитання застало мене зненацька, і я відповіла трохи різкіше, ніж планувала — сподіваючись, що це швидше закінчить розмову:

— Це питання життя і смерті!

Тренер рвучко озирнувся до мене й окинув швидким, трохи насмішкуватим поглядом. Кутики його губ піднялися, а в очах спалахнули лукаві іскорки.

— А-а, зрозумів. Дівочі секрети, — проказав він, підморгнувши.

Я невпевнено кивнула, і на вустах з'явилася мимовільна усмішка, що трохи зняла напругу.

Ми зупинилися біля дверей роздягальні, тренер коротким жестом вказав у її бік і, вже більш офіційним тоном, промовив:

— Зараз покличу її. Зачекайте тут.

Не гаючи часу, він швидко зник за сусідніми дверима, залишивши мене наодинці із роєм думок, які невпинно вирували в голові.

***

Я тихо прочинила за собою двері й опинилась у жіночої роздягальні. Простір зустрів мене глибокою тишею, яка, здавалося, поглинала всі звуки. М’яке світло, розсіяне під стелею, плавно ковзало по стінах з ніжною текстурою, відбиваючись і утворюючи спокійні, ледь помітні тіні. Підлога виблискувала чистою, гладенькою плиткою. Уздовж однієї зі стін тягнулися охайні дерев’яні шафки, позбавлені будь-яких надмірностей, але сповнені простоти та практичності. На протилежному боці роздягальні сяяли великі дзеркала, які візуально розширювали простір. У центрі стояли лавки, обтягнуті світлою тканиною, на вигляд дуже зручні. У повітрі вловлювався тонкий аромат свіжості, змішаний із ледь помітним шлейфом парфумів, що залишився після когось із відвідувачок.

Минуло лише кілька хвилин, як двері розчахнулися, і до приміщення увірвалася Тейлор. Її обличчя було злегка розпашілим, руде волосся вибилося з хвоста й прилипло до скронь, а з чола стікали тонкі цівки поту. Вона виглядала так, ніби щойно подолала марафон: спітніла, захекана, але зосереджена й напружена, готова до будь-якої небезпеки.

— Шелл, що трапилося? — вигукнула вона, стрімко наближаючись до мене. Її руки з тривожною акуратністю оглянули мене з голови до ніг: пальці м’яко торкнулися зап’ястя, перевіряючи пульс, потім чоло — намагаючись знайти ознаки температури чи іншої загрози. І хоч рухи й були впевненими, проте в очах читалася неабияка тривога.

Коли подруга переконалася, що фізично зі мною все гаразд, на її обличчі з’явився ледь помітний відтінок полегшення, однак запитливість нікуди не зникла. Вона втупилася просто мені у вічі, мовляв, якщо ти жива й не хвора, то що тоді сталося такого термінового?

— Е... просто хотіла поговорити... — видушила я, нервово опускаючи очі й безсило сідаючи на лаву.

— Що? А дочекатися, поки я прийду додому, ти не могла? — виказала вона із легким відтінком докору в голос, поставивши руки на боки.

Я вперто похитала головою, навіть не намагаючись виправдовуватися.

Тейлор тяжко зітхнула, плечі трохи опустилися, і вираз обличчя змінився на очікувально-стриманий.

— Ну, кажи вже! — кинула вона різким тоном, сигналізуючи, що краще не змушувати її чекати.

Я вже відкрила рота, щоб нарешті відповісти, проте подруга зреагувала швидше, буквально відрізавши мене своїм вигуком:

— Боже мій! Ти що — вагітна?!

Це прозвучало настільки несподівано, що я застигла, широко розплющивши очі, ніби мене вдарило струмом.

— Що?! Ні! — вигукнула я, не в змозі стримати тремтіння голосу. Внутрішнє обурення било хвилями, змушуючи серце шалено гупати, ніби воно ось-ось вирветься з грудей.

Вона це серйозно?!

Тейлор обережно опустилася поруч, зосереджено вдивляючись у моє обличчя, наче намагалася розгадати мої думки або вловити щось, що я приховувала.

— Ну… тоді я взагалі не розумію, — зітхнула вона й розвела руками, виглядаючи абсолютно розгубленою.

З чого ж почати? Як правильно сформулювати запитання?.. Щоб не виглядати божевільною...

Погляд мимоволі зупинився на ледве помітній тріщині в підлозі, що витягнулася тонкою лінією. Я вдивлялася в неї з такою наполегливістю, мовби в цій тріщині могли ховатися всі відповіді на мої сум’ятливі думки. Підняти голову й поглянути Тейлор прямо в очі здавалося абсолютно неможливим завданням. Проте потроху я зібралася з духом і тихо видихнула:

— Ті… де я була останні три дні?

Запала важка, незручна тиша. Мовчання подруги тиснуло сильніше за будь-яке звинувачення. Зрештою, я наважилася підвести очі, та замість очікуваної серйозності побачила на її обличчі... єхидну посмішку.

Що це за реакція?

— Що? — видихнула я, спантеличено глипаючи на неї, поки у свідомості клубочилася низка нових запитань.

— Ну ж бо, давай, сама розкажи, де ти зникла на цілих три дні! — зухвало кинула Тейлор, виблискуючи хитрою посмішкою, яка більше заплутувала, ніж заспокоювала.

Якби ж це знати...

Я зніяковіло стиснула губи, відчуваючи, як в горлі пересохло, і лише беззвучно ковтнула, не знайшовши слів. Втім, вже за мить мені спало на думку, що треба змінити тактику й спробувати інший шлях.

— Ти написала в записці, що я вчора була з якимось хлопцем... І що він — особливий, — у моєму голосі вчувалася різкість, майже як звинувачення. — Звідки така впевненість? Ти його бачила?

Обличчя Тейлор миттєво змінилося. Брови злегка зійшлися, в очах з’явилася настороженість.

— Ти що — п'яна?

— Ні! — викрикнула я більш гостро, ніж хотіла. Гнів і збентеження виривалися назовні. — Просто відповідай на питання! На моє дурне питання! — я різко підвелася, ледь стримуючи себе.

Тейлор не зрушила з місця. Вона уважно стежила за мною, і хоча в її очах жевріла тривога, голос залишався рівним:

— Учора пізно ввечері… тебе підвіз якийсь незнайомець. До гуртожитку.

Серце стислося. Слухати це було боляче. Я не пам’ятала нічого з того.

— Ми... заходили до кімнати? — прошепотіла я, судомно стискаючи руки, що непомітно тремтіли.

Тейлор заперечливо похитала головою:

— Ні. Ви попрощалися біля входу.

Чорт… Проте це вже щось. Нарешті — хоч якась зачіпка.

Мить напруженої тиші розтягнулася вічністю. Усередині мене буревій думок стирав будь-яку логіку. І раптом, практично не усвідомлюючи, я озвучила те, що насправді боялася сказати вголос:

— Як саме ми попрощалися?

Подруга трохи схилила голову набік, явно силкуючись збагнути, чому це питання так мене хвилює. А тоді короткою, навіть буденною відказала:

— Ти його обійняла. А потім швидко поцілувала в губи.

Ну, що ж... могло бути й гірше...

Я видихнула з деяким полегшенням, але воно тривало недовго. Нові сумніви вже роїлися в голові. І після недовгої павзи, я кинула із підозрою, намагаючись зловити в погляді Тейлор бодай тінь провини:

— Ти що — стежила за нами?

Вона лише недбало знизала плечима, хоча майже відразу відказала, мовби виправдовуючись:

— Та ні. Просто ви так гучно з’явилися, що розбудили пів гуртожитку. Люди повисовувалися з вікон — цікаво ж.

Ці слова лише додали мені розгубленості. Я відчула, як щоки спалахують жаром.

— Себто... ми кричали? Чи...? — обережно спитала я, відчуваючи, як хвиля збентеження накриває з головою.

Тейлор подивилася на мене з лукавинкою, а кутики її вуст хитро сіпнулися.

— Ні, — відповіла вона з очевидним задоволенням. — Просто важко залишитися непоміченими, коли з’являєшся на гуркітливому, блискучому байку, як герой бойовика.

Я мало що чула після цих слів. Думки закрутилися в шаленому вихорі, силкуючись скласти докупи побачене й почуте. І ось з моїх губ мимоволі вирвалося:

— Як... він виглядав? Можеш описати? — голос злегка зривався від нетерпіння, хоча я всіма силами намагалася зберегти видимість спокою.

Тейлор на мить замислилася, закусивши губу.

— Ну... він був великий, чорний, із полум’ям, намальованим на боках. І ці фари... Страшні, ніби очі якогось монстра, що дивиться крізь темряву.

Я заплющила очі, ледь не вдаривши себе по лобі від розпачу, а потім вигукнула:

— Я не про байк! Я про хлопця питала!

Подруга уважно вдивлялася мені у вічі, її погляд був таким напруженим, ніби вона прагнула вичитати щось приховане між рядками. Зрештою, після короткої павзи, вона повільно вимовила:

— Високий, у чорному. Довге темне волосся… Досить привабливий. А очі... — голос обірвався, неначе вона раптом засумнівалася, чи варто продовжувати.

— Які? — перепитала я, силкуючись приховати легке роздратування від її невпевненості.

Тейлор кинула на мене короткий погляд, трохи нахилила голову й задумливо пробурмотіла:

— Я навіть не знаю, як це описати... — в її очах пробігла тінь нерозуміння, що миттю змінилася здивуванням; зіниці розширилися, і вона, прикривши рот долонею, вигукнула: — Ти що — його зовсім не пам’ятаєш?!

Я опустила очі, гарячково шукаючи відповідь, яка не прозвучала б надто дивно. Проте її реакція вже розсікла тишу, мов удар батога.

— О, Боже! — вигукнула вона з театральною жахом. — Не кажи, що ти весь цей час була під «кайфом»?

Думки розлетілися на друзки, мов розбите скло. Я кілька разів кліпнула, безрезультатно намагаючись зібрати все до купи. Єдине, що я могла сказати напевне — я нічого не розуміла. Абсолютно. Тож я мимоволі знизала плечима, сама не помітивши цього руху, ніби моє тіло підсвідомо відгукнулося на питання, яке я не могла пояснити навіть собі.

— Тейлор… мені якось дивно... — зізналася я, добираючи слова так обережно, ніби вони були крихкими. Голос звучав приглушено, як відлуння далеких думок. — Відчуття таке, ніби живу не своїм життям... І ці останні кілька днів... я майже нічого не пам’ятаю. З вечора неділі — суцільна біла пляма.

Вираз обличчя Тейлор змінився: від спокійної цікавості не залишилося й сліду, на зміну прийшов насторожений погляд.

— Це почалося після побачення з Біллі?

Я лише кивнула, відчуваючи, як цей рух видає моє занепокоєння.

— Але ж... побачення не було... — мовила вона обережно, із нотками сумніву, пильно дивлячись на мене, наче намагаючись зловити бодай натяк на пояснення.

Я ледь помітно стенула плечима, цього разу якось безпорадно, мов це рух мав пояснити все за мене, а затим кивнула, даючи зрозуміти, що мені більше нічого додати.

— То де ти була? — вона нахмурилася, голос став трохи жорсткішим, сповненим напруги. — Ти повернулася дуже пізно...

Я опустила очі, відчуваючи на собі її погляд, і тихо прошепотіла:

— Не знаю...

Тейлор зітхнула, звук її подиху наповнив приміщення тихим розчаруванням. Її плечі ніби обважніли, а очі потемніли від внутрішньої боротьби, у якій переплелися тривога й незадоволеність. Здавалося, що кожне наступне слово лише глибше занурює нас у хаос.

— Що ти думаєш... про все це? — тихо запитала я, голос тремтів від хвилювання.

Подруга ледве похитала голову, стиснула губи, а потім, з легкою іронією відповіла:

— Може, тебе викрали прибульці?

Я насупилася, бо її сарказм лише посилював мій неспокій. Тому я відповіла різко, з ноткою докору:

— Ті, я серйозно!

Вона подивилася на мене довгим, уважним поглядом, а потім, ніби обмірковуючи кожне слово, відказала:

— Шелл… може, ти зустріла того хлопця в неділю ввечері? І з того часу… ну… щось приймаєш?

Її слова пробили мене, як стріла. Думки перестали складатися в логічний ланцюжок, а відчуття, ніби повітря стало задушливим, накрило з головою.

Тишу порушив обережний, трохи винуватий голос Тейлор:

— Ми можемо… здати аналізи. Якщо хочеш… — вона ніби боялася продовжувати, слова зависли в повітрі.

Ну от і дожилася...

Після короткої павзи я, немов приречена, видихнула:

— Я зробила татуювання…

— Татуювання? Дай глянути! — подруга миттю пожвавішала, в погляді промайнув швидкий спалах зацікавлення, проте коли я простягнула до неї руку з малюнком, вогник в її очах одразу згас.

— І що воно означає? — запитала вона з натягнутим, практично штучним інтересом, підводячи на мене погляд.

Я нервово ковтнула й відповіла з гіркою напівпосмішкою:

— Якби ж я знала…

Тейлор примружилася, а тоді запитала:

— А що ти збираєшся робити з Дрейком?

Я ледь не пирхнула у відповідь, стримуючи бажання закотити очі.

Серйозно? І вона туди ж?

— А до чого тут Дрейк? — просичала я крізь зуби. У голові розливався хаос, якого я не могла зрозуміти.

Подруга невпевнено здригнула плечима, якось нервово, ніби сама пошкодувала про свої слова.

— Ну… ви ж… ну, типу… — почала вона, але швидко замовкла. Фраза зависла в просторі, залишивши по собі відчуття незручності.

Що за дурня відбувається?!

— Ті, він кинув мене пів року тому! — різко випалила я, хоча в моєму голосі звучали нотки, які я не могла приховати: біль і гнів впереміш.

Тейлор тихо видихнула, її обличчя змінилося за мить: здивування відбилося в широко розкритих очах, а губи стиснулися в тонку, напружену лінію.

— Шелл, ти безсумнівно маєш звернутися до лікаря! — зауважила вона так голосно, що це прозвучало водночас як паніка і спроба взяти ситуацію під контроль.

О, чудово. Дякую, матусю. Просто блискуча порада!

Я втупилася в неї, намагаючись зрозуміти, що саме вона зараз відчуває. Проте чим довше дивилася, тим більше заплутувалися думки. Здавалося, ми говоримо різними мовами, а сама розмова тече в химерному напрямку, до якого я не маю жодного стосунку.

— Шелл, ти ж сама пішла від Дрейка пів року тому, нічого не пояснивши… Він це тяжко переживав, — проказала вона повільно, з тією особливою інтонацією, в якій змішувалися співчуття й докір. — Ти весь цей час намагалася розібратися в собі… а він, здається, чекав.

Це вже якась фантастика.

Я відвела погляд убік, хотілося приховати несподівану хвилю дискомфорту, що охопила мене.

— Перед тим, як ти пішла на те провальне побачення з Біллі, — додала вона, закочуючи очі, — ти, здається, бачилася з Дрейком. І наскільки мені відомо, він хотів усе повернути… чи щось у цьому дусі.

Серйозно? Тепер і вона в це вірить?

Я ледь не пирснула — сарказм уже підступав до вуст, та я встигла його проковтнути.

— А Мойра? — вирвалося несподівано, ніби думка сама вирішила втрутитися в розмову.

— Мойра? Хто це? — Тейлор різко глипнула на мене, обличчя виражало щире здивування.

Отакої... Вона не прикидається. Вона справді не розуміє, про кого я.

— Ну... та дівчина, що вчиться з нами... висока білявка з блакитними очима... — промимрила я, відчуваючи, як ніяковість стискає плечі.

Вона похитала головою, відкинула пасмо волосся з обличчя.

— Ні, зовсім не пригадую ніякої Мойри. А чому ти питаєш?

Ох, бісівська плутанина!

Неспокій тихо закрався всередину, розтікаючись холодом.

— Забий… — прошепотіла я, опустивши голову й сховавши обличчя в долонях. Лікті вперлися в коліна, а думки змішалися в густу, каламутну масу сорому, тривоги й непевності, які зробили час майже нестерпно розтягнутим.

— І що ти збираєшся робити? — обережно запитала Тейлор.

— Буду згадувати, — відповіла я, глибоко вдихнувши. У цих словах було щось від клятви. Наче я щойно пообіцяла собі не здаватися.

— Це може виявитися… складніше, ніж ти думаєш, — тихо додала вона.

Я вже це відчула на власній шкірі.

Повільно звела голову, відчуваючи, як у душі нуртують розбіжні почуття. Погляд зупинився на Тейлор — ніби я намагалася вловити в її очах відповідь, якої водночас боялася почути.

— Ті, мені здається, це не моє життя... — прошепотіла я, ледве наважуючись вимовити ці слова, хоча вони вже стали частиною мого внутрішнього страху.

Погляд подруги миттєво змінився, став настороженим. Вона трохи напружила плечі, наче готуючись до чогось неочікуваного.

— Що ти маєш на увазі?

— Щось зі мною сталося... І я мушу зрозуміти, що саме! — вирвалося з мене, і я несподівано для себе розпрямилася, мовби стараючись зібратися з силами. — Але як це зробити? З чого почати?

Тейлор мовчала, і ця павза розтягнулася, ледь не перетворившись на цілу вічність. Вона нарешті глибоко вдихнула й мовила, злегка знизивши голос:

— Може, варто почати з обстеження?

От же ж дідько!

Я відчула, як у мені закипає роздратування, проте водночас розуміла — вона має рацію. Сперечатися було безглуздо. Я мовчки схилила голову, ховаючи очі, поки всередині вирувала буря сумнівів і страхів. Шлях, що чекав попереду, здавався мені непростим і лякав своєю неминучістю.

— А потім з’ясуємо, чому Біллі не з’явився? І де ти була тієї неділі ввечері, якщо не з ним? Не до церкви ж ходила, правда? — Тейлор спробувала пожартувати, але її усмішка вийшла напруженою.

До церкви?

Я здригнулася, коли це слово ніби торкнулося невидимих струн десь глибоко у свідомості. Воно приховало в собі щось знайоме, щось важливе, хоча його сенс досі залишався недосяжним. Перед очима на мить спалахнув примарний образ: глибокі очі кольору міцного чаю, з темно-коричневими протуберанцями навколо зіниць... Я намагалася втримати цей образ, вчепитися в нього, але він зник так само раптово, як і з’явився. Все моє єство пройняв трепет, сповнений таємничого змісту й відчуття зв’язку, якому я не могла знайти пояснення.

— Ти випадково не знаєш, як його звати? — тихо запитала я, скеровуючи свій розбурханий погляд на Тейлор.

— Кого саме? — вона здивовано звела брови, нахиливши голову.

— Того хлопця... вчора ввечері, — ледь чутно мовила я, все ще перебуваючи в полоні туману.

Подруга повільно похитала головою.

— Ні, ти не захотіла нічого про нього розповідати… — вона замовкла на мить, наче намагаючись пригадати деталі. — Просто різко змінила тему... Проте перед цим ти зауважила, що ще ніколи не почувалася такою...

Дідько!

Нерви були натягнуті до межі. Я затамувала подих, чекаючи, коли вона закінчить.

— ...щасливою! — видихнула Тейлор, дивлячись мені просто в очі.

Я важко зітхнула, витягуючи із себе коротке визнання:

— Хотілося б зрозуміти, чим саме він мене так зачепив.

Подруга злегка стенула плечима.

— Якщо чесно, мене це теж інтригує... Проте знаєш що? — вона зробила невелику павзу, погляд став хитрим, а кутики губ повільно вигнулися в зухвалій посмішці. — З таким красунчиком будь-хто втратив би голову, не лише ти!

Я не втрималась і пирснула. Вона підморгнула, і ми вибухнули сміхом разом. Цей сміх, хоч і трохи нервовий, нарешті розвіяв напруження та приніс довгоочікувану легкість, якої так бракувало.

~~~

— Вона дізнається правду...

— Сумніваюся. Вона поки що навіть не підозрює, що є щось, про що варто дізнатися.

— Вона не дурна. І, здається, її серце вже знову прокидається. А кохання, між іншим, — це найпотужніша зброя.

— Кохання не виникає за розкладом. Особливо між катастрофою й втечею.

— Атесе, скажи чесно — ти взагалі колись кохав?

— А ти?

— Я — дитя світла! Моє серце відкрите для всіх!

— Та невже? Навіть для мене? — зловтішний смішок.

— І для тебе, звісно.

Гнівно:

— Забирайся звідси, сяюча заноза! Ти мене вже дратуєш!

— Сам же почав! Ну добре, я піду… Але ти так і не відповів.

Мовчання у відповідь. Погляд у порожнечу.

— Я так і думав… — глибоке зітхання. — Кохання було невзаємне, так?

— Зникни, небесний приблудо! І постарайся не траплятися мені на очі найближчі кілька століть!