Раді Вас бачити!

Таємниця створює цікавість — і це лежить в основі людського прагнення до розуміння.

/Ніл Армстронг/

— — — — — — — — — — — — —

11 травня 2016. Середа.

Після п’ятнадцяти хвилин блукань крізь щільну імлу ми нарешті дісталися місця, що лише віддалено нагадувало поселення. Все навколо було сірим, виснаженим, позбавленим ознак життя, мов саме час і реальність давно відвернулися від нього. На вході височіли старі металеві ворота: перекошені стулки трималися на розхитаних петлях, а поверхня була рясно всіяна глибокими плямами іржі. Вони скрипіли при найменшому пориві вітру, видаючи глухий, трішки сварливий звук, що розчинявся в моторошній тиші довкола.

Під ногами простягалася занедбана бруківка — кам’яні плитки, напевно, колись рівні, тепер лежали розбиті й покоцані, подекуди похилені й частково поглинені землею. Вузькі тріщини розходилися крізь них, а в заглибинах застигли калюжі темної води. Уздовж цієї розбитої дороги розташовувалися похмурі будівлі з потрісканими фасадами, застиглі в мовчазному очікуванні остаточної руйнації. Сміття, розкидане довкола, й гіркий запах занепаду лише підсилювали гнітюче відчуття безнадії цього покинутого краю.

Я здригнулася, коли погляд вихопив кажана, що нерухомо висів на балці, а його тінь блідо вимальовувалася на потрісканій стіні. Та найбільше мене стривожило не це... Справжній жах ховався в абсолютній порожнечі цього місця. Жодного натяку на те, що тут бодай колись було життя. Лише вогкий вітер, який просочувався між руїнами, видавався єдиним мешканцем цієї мертвої території. Або… майже єдиним.

— Де ми? — тихо озвалася я, вдивляючись у темряву, що тиснула з усіх боків.

— У місцевому поселенні, — байдуже відгукнувся Вадмір.

— І хто тут мешкає? Скелети чи зомбі? — кинула я з удаваною легкістю, намагаючись сховати тривогу за жартом. Усередині ж холод повільно розливався по грудях: у цьому світі я вже нічому не дивувалася — і водночас чекала найгіршого.

Він скривився, наче моє припущення його дратувало.

— Скелети — це просто кістки, їм не властиво жити. А зомбі… — Вадмір знизав плечима. — Казочки для дітей. Не більше.

Я прикусила губу. Звісно, його слова мали б заспокоїти, але той спокій у голосі й легка відстороненість чомусь лише посилювала сумнів.

— Це Поселення Тіней, — додав він так само рівно, мов говорив про щось цілком звичне.

Мене мовби струмом вдарило.

Поселення… тіней? Що за нова маячня? Це що — як у казці про Пітера Пена [1], де тінь може жити окремо від свого власника?

— Себто тіней? — перепитала я вголос. — Тут живуть… самі тіні? — я обвела поглядом довколишній морок, намагаючись побачити хоч якісь ознаки існування цих загадкових істот. Та навколо була лише гнітюча тиша. Лише присмерковий морок.

— Це не ті тіні, які ти, мабуть, уявляєш, — Вадмір ледь усміхнувся куточком губ. — Це тіні тутешнього виміру. — Він на мить замислився, перш ніж додати: — Це душі... Душі людей, що застрягли між світами. Вони збудували тут своє поселення… і тепер живуть у ньому.

Він підняв голову й ледь помітно кивнув у напрямку триповерхового будинку. Я прослідкувала за його поглядом і відчула, як холодний струм пронизав мене.

Що значить «живуть»?

На другому поверсі тремтів слабкий вогник — не яскравий, золотистий, як годиться, а блідий, сірий, мов тінь самого світла. Він не випромінював ані тепла, ані затишку, не відкидав тіней, лише невпевнено здригався в просторі, безбарвний і відчужений, наче вагаючись, чи залишитися частиною цього світу, чи згаснути остаточно.

— Нам сюди, — безтурботно кинув Вадмір, рухаючись у бік будинку. — Ходи за мною.

Я все ще не змогла відірвати погляду від примарного вогника на другому поверсі — цього сірого, позбавленого життя сяйва.

— Ми справді підемо всередину? — здивувалася я, вдивляючись у темні вікна. — А це… взагалі законно?

У голосі Вадміра з'явилися задерикуваті нотки:

— Що — лячно?

Я повільно видихнула, перевела погляд на нього й спробувала надати обличчю невимушеного вигляду.

— Не те щоб… Я просто обережна з незнайомими місцями. А тут… — фраза зірвалася, не набравши впевненості. Бо саме в цю мить я помітила раптовий рух: на першому поверсі сусіднього будинку фіранка різко сіпнулася, неначе хтось поспіхом відступив у темряву, прагнучи залишитися непоміченим.

Холодок миттєво прокотився спиною, змусивши мене здригнутися й стиснути плечі.

— Це місце… з ним щось не так, — прошепотіла я, майже не впізнаючи власний голос.

Вадмір усміхнувся, спокійно й легко, з тією незбагненною впевненістю, що щоразу вибивала мене з рівноваги, а тоді простягнув руку.

— Довірся мені.

Я мимоволі примружилася, пригадуючи попередній досвід.

— Минулого разу, коли ти так зробив… я пошкодувала, що повелася на це...

Він лише похитав головою, знову всміхаючись так, як умів тільки він — тепло, заспокійливо.

— Обіцяю, цього разу все буде інакше. Я поруч.

Це було нечесно. Він надто добре знав, що ця усмішка — його потаємна зброя. І, звісно ж, вона подіяла. У мене не залишилося жодного шансу опиратися.

Я зітхнула й обережно торкнулася його руки, відчуваючи під пальцями знайоме тепло. Не вагаючись ані миті, Вадмір штовхнув двері — і ми переступили поріг.

Що чекало нас попереду, я не знала. Та відчуття було чітким і тривожним: за цими дверима звичні закони реальності вже не діють.

***

Я була переконана, що всередині пануватиме безбарвний морок, без обрисів, без життя, як застиглий між світом і небуттям простір. Та щойно переступила поріг, зрозуміла, що помилялася.

Тут усе було справжнім.

Масивні й міцні дерев'яні меблі, а не примарні силуети забутої реальності. Стіни, всупереч моїм очікуванням, не тонули у сірих відтінках, а, навпаки, мерехтіли насиченими кольорами, ніби вбирали у себе кожен промінь світла, який коли-небудь торкався їхньої поверхні. І хоча я не помітила жодного джерела світла, проте воно було тут, розлите тонкими відблисками, що не мало явного походження. Наче саме повітря світилося. Наче цей дім не потребував ламп чи свічок, бо мав власне сяйво, яке народжувалося з його стін, з його минулого, з його сутності.

Не вагаючись, Вадмір рішуче рушив угору, невимушено потягнувши мене за собою.

Сходи, що вели на другий поверх, видалися старішими за все довкола, але не втратили своєї міцності. Вони твердо та надійно відчувалися під ногами — жодного натяку на хиткість чи занепад. Немов сам цей дім, на відміну від поселення навколо, вперто тримався поза владою часу.

На другому поверсі нас уже чекала незнайомка — неймовірно вродлива, практично бездоганна. Проте в її зовнішності було щось занадто довершене, щось надприродне, що не могло належати звичайній людині. Бліда шкіра здавалася прозорою, ніби вона була створена з перламутрового мармуру, не торканого сонцем. Довге світле волосся спадало плавними хвилями на плечі, обрамлюючи її обличчя, а великі блакитні очі — надто виразні, надто незбагненні — нагадували глибоке озеро, в якому не віддзеркалюється нічого, лише чужі погляди, що потрапляють туди без вороття.

Спершу вона здалася дуже юною, та щось у її погляді примусило мене засумніватися. Щойно я вдивилася в ті глибокі, мов застиглі води, очі, зрозуміла: ця дівчина прожила набагато більше, ніж видавалося на перший погляд. Прожила — і водночас не жила зовсім. Вона існувала поза межами часу, завмерла в цьому віці назавжди.

Щойно вона побачила Вадміра, її обличчя прояснилося, мов холодний місяць, що виринув з-за хмар. Дівчина шпарко ступила вперед, ладна кинутися в обійми, проте він зупинив її легким рухом руки.

— Ох... Вибач… Я постійно забуваю… — тихо пробурмотіла незнайомка з легкою тінню смутку в голосі, проте вже наступної миті вона ожила, мовби впустивши в себе тепло, і з щирою усмішкою вигукнула: — Я так рада, що ти прийшов до мене, Вадміре!

Затим її погляд, який досі світився радістю, повільно перейшов на мене. Спочатку просто зацікавлений, але вже за мить — уважний, обережний, наповнений невидимою силою.

— Хто твоя супутниця?

Наче просте питання, але повітря навколо згустилося, мовби сама реальність напружилася, чекаючи на відповідь.

Вадмір обернувся до мене, і коли наші погляди зустрілися, здалося, що його впевненість дала тріщину, проте вже за мить він повернув собі звичну холодну стриманість.

— Каї, знайомся — це Шелл.

Дівчина здригнулася, ніби почула те, чого геть не очікувала. Її великі, мов бездонні озера, очі насторожено ковзнули по мені.

— Шелл?..

Вона плавно обійшла Вадміра, ступаючи так легко, що здавалося, що її ноги ледве торкаються підлоги. Наблизившись до мене, вона нахилила голову, дивно й уважно роздивляючись моє обличчя, як дослідниця, що виявила щось настільки рідкісне, що не вірить власним очам.

— Вона... людина? — слова, вимовлені із щирим здивуванням, застигли в повітрі.

Я ледве стримала усмішку. Яке цікаве питання…

Вадмір коротко кивнув, але, зрозумівши, що дівчина не дивиться на нього, голосно вимовив:

— Так.

Аж раптом обличчя Каї змінилося. Спотворене гримасою страху, воно здалося мені зовсім іншим — гострішим, напруженішим, немов крізь нього пробився спогад про щось жахливе.

— Вадміре, ти збожеволів?! — обурено вигукнула Каї. — Ти ж знаєш, що…

Та дівчина не встигла договорити... Напівдемон рвучко махнув рукою, і вона… зникла. Просто розчинилася в повітрі, наче її тут ніколи не було.

Я завмерла, холодний страх проріс у мені, пронизав кожну клітину.

Це ще що таке?

Проте я ще не встигла осягнути побачене, коли раптом Каї знову виникла вже в іншому куті кімнати. Цілісна, незмінна, та щось у її присутності видавалося... хитким, нестабільним, мов образ у каламутній воді.

— Ніколи більше не роби цього! — обурено вигукнула вона. — Якщо тобі треба, щоб я мовчала, просто скажи! Але НІКОЛИ не роби цього!

Вадмір ніби недбало посміхнувся, але у тій посмішці ховалося ще щось. Потім він ледь помітно кивнув.

— Пробач, — мовив рівним тоном, — але часом ти говориш надто швидко, і зупинити тебе можна лише так.

Несподівано його погляд ковзнув на мене, затримався — пильний, гострий, уважний... Наче чекав на щось. Наче хотів побачити, як я відреагую.

А я лише насупилася. Безперечно, цікавість палила зсередини — що ж такого мала сказати Каї? Чому Вадмір не дозволив їй договорити? Та зрештою, я прийняла рішення — якщо щось від мене приховують, значить, воно мені не потрібне. Мені не хотілося розбиратися у їхніх загадках, копатися в демонських таємницях, сушити голову над черговими недомовленостями.

Я просто хочу додому. І крапка.

А потім слова Вадміра прорізали повітря, змушуючи простір навколо здригнутися, мов тонка скляна поверхня дала тріщину:

— Шелл, познайомся — це моя старша сестра Каї.

Я кліпнула, відчуваючи, як непомітна напруга розростається всередині.

Сестра? Старша? Як таке можливо? Каї виглядає не більше ніж на п’ятнадцять.

Мій погляд метнувся до Вадміра, шукаючи хоч якусь розгадку, але він лише байдуже знизав плечима, мовби цей факт був чимось буденним, не вартим жодних пояснень. Тоді я перевела здивований погляд на Каї... Вона всміхнулася. Занадто спокійно. Занадто безтурботно. І від тієї усмішки щось у мені занепокоїлось ще сильніше.

У цьому місці занадто багато таємниць. Занадто багато речей, які здаються очевидними — і водночас абсолютно нелогічними. Якщо я залишуся тут довше, чи не стану такою ж дивною, як вона?

Коли раптом м'який, мелодійний голос Каї пролунав у просторі:

— Приємно познайомитися, Шелл, — вона рушила до мене, проте не просто ступаючи, а ковзаючи по підлозі, наче її тіло не підкорялося законам фізики: рухи були плавними, легкими, невагомими, такими, ніби вона балансувала на тонкій межі між матеріальним світом і чимось поза ним. Дівчина виглядала цілком щільною, майже не прозорою, і все ж... пересувалась інакше. Як і всі... привиди.

— Я багато чула про вас, — її усмішка була світлою, щирою, та водночас у ній щось викликало тонкий внутрішній неспокій.

Е... Що? Чула? Про мене?

Я збентежено глянула на Вадміра, очікуючи пояснення. Він знову невимушено знизав плечима, а на вустах заграла ледь помітна усмішка.

— Що? У цьому вимірі ти справжня знаменитість.

Я примружилась, всередині неприємно замлоїло.

Що за нісенітниця?

Проте коли його губи розтягнулися у знайомій зухвалій посмішці, а в очах заблищав підступний вогник, я, не втримавшись, роздратовано гмикнула.

А-а… Ну звісно. Знову глузує.

— Сестра мала на увазі, що чула чимало про вас — людей, — уточнив він, не приховуючи задоволення від моєї розгубленості. А потім, змінивши тон, докинув: — Каї, Шелл виснажена. Чи можемо ми скористатися однією з твоїх кімнат?

Усмішка дівчини розширилася, сяйнувши білосніжними зубами, а в погляді спалахнула невимушена радість — наче їй було справді приємно проявити гостинність.

— О! Це чудово! Я саме хотіла запропонувати вам відпочити, але боялася, що ви надто поспішайте.

— Поспішаємо, — коротко кивнув Вадмір. — Але Шелл потрібен відпочинок.

Каї ледь помітно зітхнула, на мить затримавши погляд на мені, мов щось зважувала в думках.

— Розумію… — вимовила тихо. А тоді більш жваво: — Прошу, — і легким плавним жестом запросила нас слідувати за нею.

Я зиркнула на Вадміра — він підбадьорливо кивнув. Не гаючи часу, розправила плечі, вдихнула глибше та з граційною рішучістю рушила за його сестрою. Проходячи повз нього, я нахилилася трохи ближче та пошепки прошипіла:

— Цього разу ти не уникнеш моїх запитань.

Миттю широка самовдоволена посмішка розквітла на його губах, а в очах спалахнули знайомі мені підступні вогники.

Я стиснула губи, придушуючи роздратоване зітхання.

Дідько. Отже, знову загадки…

~~~

— Чого він знову подався до тієї дивакуватої? Від неї ж ніякої користі.

— Атесе?!

— Що таке, янголе? Не прикидайся благородним — ти ж сам не думаєш про неї краще.

— Вона сестра нашого друга! Прояви хоч трохи поваги!

— О, лишенько! Та сам Вадмір вважає її загубленою… То який сенс марнувати на неї час?

— Родинні зв’язки… Ми з тобою ніколи не зрозуміємо їх по-справжньому.

___________________________________________________________________________

[1] Пітер Пен (Peter Pan) — літературний персонаж, створений шотландським письменником Дж. М. Баррі, вперше з’явився у п’єсі «Пітер Пен, або Хлопчик, який не хотів дорослішати» (1904) та однойменному романі (1911). Він — хлопчик, що живе в Небувалії, вміє літати й ніколи не дорослішає. Образ Пітера Пена символізує вічне дитинство, свободу й фантазію, протиставлені дорослому світу з його обов’язками та правилами. Його супутники — фея Дінь-Дінь, загублені хлопчики, а також ворог — капітан Крюк. У культурі Пітер Пен став архетипом дитини, яка відмовляється від дорослішання, символом гри, уяви й втечі від реальності, широко інтерпретованим у літературі, театрі, кіно та психології.