Раді Вас бачити!

‌Сильний той, хто керує своїми слабкостями.

В'яса. Махабхарата

— — — — — — — — — — — — —

12 травня 2016. Четвер

Я прокинулася від майже нереального тепла, такого ніжного, що, здається, його не можна було описати словами. Воно не торкалося шкіри, а розчинялося в мені, наче світло, що просочується крізь закриті повіки, не залишаючи жодного різкого контуру. Тіло відмовлялося повертатися у реальність — млосно, з насолодою затримувалося між сном і пробудженням, ніби не хотіло покидати цю повітряну хмаринку, на якій я лежала.

Неквапливо й глибоко вдихнула, відчуваючи себе частиною спокою, затим повільно потягнулася, проганяючи залишки сну. Очі відкрилися без поспіху — якось інтимно, мов кадр, що з'являються після довгого затемнення.

Вадмір лежав поруч: підпер голову рукою, вплівши пальці у подушку, й дивився на мене спокійним, уважним поглядом, у якому пульсувало щось набагато більше, ніж просто цікавість... Щось глибше. Я вдала, що не помітила цього, й підвела очі до стелі, силкуючись утекти в нейтральність кам'яного простору над нами.

— Виспалася? — запитав він низьким, оксамитовим голосом, який наче холодний шовк ковзнув уздовж мого хребта, залишаючи після себе зграю підступних мурашок, що розбіглися по тілу.

О, Боже... його голос...

Лише мовчки кивнула, стараючись зосередитися на дрібних тріщинах на стелі.

— Що наснилось?

Це було як катування... Адже цей тембр було неможливо ігнорувати. Він ніби просочувався крізь мене, крізь кожну клітину тіла. І це було так... Це так...

Я повільно проковтнула, а потім невпевнено відповіла, мимоволі знизивши плечима:

— Точно не пам’ятаю… Здається, щось про дім… І про Тейлор… — а тоді швидко глипнула на Вадміра, ледь торкнувшись очима, проте не затримала погляду — це було б надто... надто небезпечно.

— Щастить... — прошепотів він, і усмішка, що торкнулася його губ, здалася такою чарівною у своїй недомовленості. — Це справді цікаво — бачити сни. Ці образи, що народжуються з емоцій.

Дідько… В цю мить відчула, як серце стислося. Його усміх був наче кнопка запуску хаосу всередині мене. Потрібно було зібратися, щоб не загубитися в цьому обличчі, в цій усмішці, в цих очах...

— А ти не бачиш снів?

Я глибоко зітхнула й нарешті повернулася до Вадміра… І відразу зрозуміла, що це було помилкою. Простір між нами миттю змінився — став густим, тепло розпеченим. Ми лежали надто близько, небезпечно близько... Він дивився на мене згори вниз, а я... застрягла між бажанням втекти та потребою залишитися нерухомою, дозволити цій миті тривати ще трохи, ще кілька ударів серця.

Напівопущені повіки, ледь розімкнені губи… все в ньому говорило про спокій, але моя уява вже не слухалася — мовби зірвавшись з ланцюгів, вона малювала сцени, про які я б не наважилася розповідати вголос. А його запах… О, його запах... Глибокий, трохи терпкий, як нічна земля після дощу... Я вдихала, і з кожним вдихом плавилася в ньому, наче віск у полум’ї.

— Ні, я не бачу снів, — видихнув напівдемон хрипко. Голос упав на мене, мов крапля холодної води в розпечене повітря, яка мала б охолодити, проте тільки змусила тремтіти сильніше. Він прочистив горло, і це знову ж таки не зняло напругу — навпаки, тільки поглибило її. — Раніше бачив. Але здебільшого це були темні, липкі кошмари. Атес навчив, як їх вимкнути, як зробити так, щоб вони більше не приходили. Тепер — нічого. Порожнеча.

— Мені шкода... — тихо, майже несвідомо видихнула я. Бо поки Вадмір говорив, я дивилась на його губи — на кожен міліметр їх руху, на вологий відблиск — і жадібно всотувала павзи між словами, що торкалися повітря. А мій мозок… танув, розтікався медовими хвилями по нервових закінченнях, що тремтіли й просили більшого.

Якщо Вадмір це помітив — не показав. А я, чесно кажучи, заздрила його спокою та витримці, цій здатності контролювати себе, навіть коли я тут поряд потопаю в ньому. Мені б так.

— Чи довго я спала? — нарешті, спромоглася сформулювати чітку думку, стараючись уникати його погляду чи губ. І не вдихати його аромат.

— Кілька годин, — відказав він з ледь помітним осміхом на вустах.

— Скільки конкретно? — напружилася.

— Шелл, тут час — сам собі господар. Він то мчить семимильними кроками, то завмирає. Коли повернешся додому — ніхто не помітить, що тебе не було.

Ніхто? Та ти не знаєш Тейлор. Вона відчуває навіть зміну в повітрі, коли я мовчу довше, ніж звично.

Він ніяк не зреагував, і тоді я зітхнула, довго, важко, проте з краплею надії:

— Хотілося б в це вірити...

Вадмір примружив очі й хитро посміхнувся:

— Досі не довіряєш мені?

Я злегка підняла брову, нахиливши голову з удаваною зухвалістю.

— Після ночі в одному ліжку? — тихо гмикнула. — І ти серйозно це питаєш? — іронія в голосі прозвучала надто легко, а от сміх, що зірвався слідом, видався трохи нервовим — невдала спроба розвіяти напругу, яка вже тонким струмом розтікалася по тілу.

Цього разу він відповів ніжною усмішкою. І в ній було щось таке просте, людяне… таке несподівано тепле, що всередині щось стислося.

Наші погляди перетнулися одночасно... І світ навколо ніби спинився. Тиша стала щільною, мов тканина, крізь яку пробивалося лише наше дихання, надто гучне, надто живе для цього простору. Я дивилася в його очі й бачила там не лише своє відображення, а щось глибше... щось, що впізнавало мене без слів.

У ту мить усе змішалося в один потік — страх, біль, бажання. Я відчувала те, чого ніколи не відчувала раніше, щось первісне... Усвідомила, наскільки наша близькість прекрасна... і водночас — заборонена... Небезпечна... Я ніби чула биття його серця — десь у собі. І вперше була певна: воно в нього є. Як і душа. І моя тягнулася до його — як ніч тягнеться до світла, як спрага — до води.

Я заплющила очі та несміливо подалася вперед… Однак нічого не відчула — бажаного торкання губ не сталося. Що за чорт?

Коли розплющила очі, Вадмір уже стояв на іншому кінці кімнати. Дихав важко, ніби щойно тікав. Волосся спадало на обличчя, та я все одно встигла вловити в його погляді щось незвичне... Страх?

Я різко сіла. Серце калатало десь у горлі.

Якого...?

— Що це… було?.. — пробурмотіла розгублено. Слова ламалися, мов крихкий лід.

Мені конче потрібно це знати.

Кілька секунд він мовчав. І за цей час тиша між нами перетворилася на стіну — холодну, непроникну. А тоді він хрипко видихнув:

— Слабкість.

Я завмерла. Це слово прозвучало чужорідно. Ніби йому не місце тут — між нами.

— Тобто?.. — перепитала невпевнено й так тихо, що сама себе ледве почула. Я боялася, що відповідь буде гіршою за саме слово. Боялася, що вона зламає щось остаточно, без можливості повернення.

Та Вадмір більше нічого не сказав.

Я зціпила зуби, наче це могло б допомогти мені не розсипатися.

Хай йому грець...

— Чому ти… — затнулась. Слова не слухались. — Чому ти там?..

— Нам вже час! — різко кинув він і чкурнув до виходу.

Ото вже ні! Знову тікаєш? Ми не договорили! Чуєш?

Напівдемон ніяк не відреагував, просто не зупиняючись, штовхнув двері, явно збираючись піти.

— Вадміре! — гукнула вже вголос.

Він зупинився, але не озирнувся.

— Я хотіла цього...

Дуже!

— Знаю, — сухо відповів він і зник за дверима.

А я залишилась наодинці зі своєю розгубленістю, посеред ліжка, що ще зберігало його тепло, і серед відлуння слів, які так і не були сказані.

***

Минуло кілька хвилин, перш ніж я змогла зібрати себе докупи. І хоча в повітрі ще в'язко тремтів його запах, а в грудях глухо пульсувала незавершеність, та я почала механічно складати речі в сумку, наче це могло впорядкувати хаос у голові. Думки накочувалися одна за одною, мов хвилі, що вдаряють об берег й ніколи не відступають остаточно.

Це було абсурдно. Це було боляче. Це було неправильно. Я ж хотіла його поцілувати… хотіла до тремтіння, до втрати глузду, чорт забирай! І він це знав. То чому?.. Як він так міг?! Як посмів?!

Мене лякала сила того, що тягнуло до нього. Воно було некерованим, диким, ніби стихія, що вириває з корінням усе, що ти вважала стійким.

Я ж майже його не знаю. Кілька днів — це сміховинно мало. А він уже десь під шкірою. Як отрута, як ураган... Викликає такі емоції, що розривають і ламають мене... Це надмірно. Це небезпечно. Це…

— Вітаю!

Голос за спиною змусив мене здригнутися, ніби хтось торкнувся крижаними пальцями. Я різко обернулася.

Каї стояла просто посеред кімнати.

— Як спалося? — поцікавилась вона з якоюсь дивною, дитячою безпосередністю, яка зараз звучала недоречно.

Лише примар мені ще бракувало.

— Добре, — відповіла я швидше, ніж встигла подумати. Слово вийшло різким і порожнім, мов відлуння в бляшанці.

— О, це чудово! — щиро зраділа вона, але за мить її голос потьмянів. — Вибач, я хотіла постукати… але… — вона розгублено глипнула на свою напівпрозору долоню, ніби бачила її вперше. — Здається, я поступово зникаю... Незабаром стану такою, як більшість тут. Це трохи лякає… хоча, мабуть, я вже звикаю… — в голосі вчувалася втома епох та смуток, що живе між вимірами. Погляд, затуманений і крихкий, ковзнув по мені — щось у ньому було таке безпорадне, таке зболене. — Забуваю, як це — бути живою… Спогади стираються… — вона підпливла ближче. — А ти що робиш?

Я подивилася на сумку, потім на рушник у своїх руках.

— Збираю речі, — відказала тихо, без зайвих пояснень.

— Речі? — повторила Каї, ніби смакуючи незнайоме слово. — Дивно… Я вже не пам’ятаю, що це таке. Але звучить красиво. Ре-чі… Гарно, — Блакитні очі ковзнув по мені з такою дивною ніжністю, що народжується десь на межі реальності. — І ти дуже гарна... Я теж була гарною… здається. І мій коханий, Луї… він теж був гарний. Проте… — вона трохи змістилася у просторі, погляд потьмянів. — Я кохала його. Розумієш?

Я мовчки кивнула. Від її болю щось защеміло в грудях, як від чужої мелодії, що несподівано виявилась надто близькою.

Раптом сумовита усмішка пробігла блідим, напівпрозорим обличчям Каї, а затим вона видихнула:

— Вадмір… — її голос надломився, у ньому звучала та крихка ясність, яка приходить тільки після втрати. — Він каже, що кохання — це дурниця. Що я вчинила безглуздо… — Її очі не фокусувалися. Вона ніби говорила кудись у порожнечу. А може, до себе. — Проте я так кохала… мого Луї... Кохала до останнього подиху... Бо яке життя чекало мене без нього? Порожнє... А так... — вона злегка знизала плечима, і її силует ледь здригнувся. — А так… ми інколи бачимося. Рідко… Але я все ще кохаю його... Дуже кохаю... Навіть коли стану зовсім безтілесною — кохатиму... Бо кохання… воно не помирає... Воно — вічне.

Голос Каї наповнив кімнату спогадами, яких я ніколи не знала й не переживала, проте які, з незрозумілої причини, боліли так, наче жили в мені завжди. Та Каї ніби все більше віддалялася — занурювалася у свій вимір, де не було ні мене, ні цієї кімнати.

Та раптом вона стихла. Погляд, що до того був розсіяним, мов світло у воді, несподівано прорвався крізь каламутну завісу й, зібравшись в одну точку, гостру, пронизливу — і вп’явся в мене.

— І ти кохай. Кохай, наче востаннє. Кожну годину. Кожну мить. Ти мусиш кохати… мусиш…

Я застигла. Її слова проходили крізь мене теплим подихом, торкалися порожнин, які я роками тримала замкненими. І найдивніше — я не опиралася, не боялася, і десь глибоко всередині я погоджувалася з нею.

І тоді вона несподівано запитала:

— Ти кохаєш його?

Вона дивилася просто в душу, і я не мала сил відвести очей... У її погляді було стільки благання, стільки оголеної, беззахисної любові, що сказати «ні» означало б зрадити ту любов, яка тримала її.

Я вже було розтулила вуста, але не встигла вимовити жодного звуку... Повітря раптово здригнулося, і з тіні, що ще мить тому була порожньою, виринув Вадмір. Один різкий помах руки, мов порив вітру, що стирає сліди на піску, і Каї розчинилася. Просто зникла.

— Навіщо ти це зробив?! Вона ж благала тебе! — люто вихопилося в мене.

Напівдемон навіть не здригнувся, обличчя залишалося непроникним.

— Ми йдемо. Негайно, — сказав він рівно й без тіні вагання, підхоплюючи мою сумку. — Ти все взяла?

Я мимоволі кивнула. Він схопив мою долоню, міцно, безапеляційно, і потягнув до дверей, не озираючись і нічого не пояснюючи... Я спробувала вирватися: різко смикнула рукою, вклавши в цей рух увесь спротив, проте це не мало жодного результату. Його хватка була твердою, мов залізні лещата. І він навіть не сповільнився.

— Відпусти! — прошипіла я крізь зуби. — Я маю попрощатися. Я повинна подякувати Каї… — голос тремтів від гніву, болю та відчуття кричущої несправедливості.

— Це зайве, — сухо кинув Вадмір, не змінюючи темпу й не повертаючи голови. Просто продовжував рухатися вперед, тягнучи мене за собою, мов річ.

— Вона ж твоя сестра! Вона… допомогла нам. Ми мусимо… — слова виривалися з мене уривчасто, без чіткого ритму, наче я намагалася зшити думку з розірваних клаптів. Я хапалася за них, як за останню можливість достукатися до нього, до того, що ще залишалося в ньому людського.

Та напівдемон мовчав і вперто рухався вперед, наче нічого не чув.

Коли ми дісталися сходів і Вадмір ступив на першу сходинку, я зібрала рештки сил і різко висмикнула руку. Пальці нарешті звільнилися з його хватки. Я зупинилася, завмерла.

Він одразу ж зупинився та рвучко озирнувся через плече. Погляд був спокійний, навіть байдужий, проте нарешті я привернула його увагу, і цього було достатньо.

— Каї страждає. Вона сумує. Вона — людина, навіть якщо вже не має тіла, — проказала я твердим тоном. — Міг би бути з нею… хоча б трохи м’якшим. Хоча б трохи людянішим.

— Облиш, Шелл, — відказав він тоном, у якому втома змішалася з роздратуванням. — Тобі на неї начхати, як і всім іншим. Навіть мої друзі вважають, що вона втрачена. А в мене більше немає ні часу, ні сил доводити протилежне.

— Друзі? — я гірко всміхнулася. — Один — самозакоханий демон, що уявив себе новим богом хаосу. Інший — недалекий, самозакоханий і боягузливий янгол, який тікає від тіні власного крила?

Вадмір мовчки дивився на мене знизу вгору. І це мовчання не було порожнім — воно стискало простір між нами, робило його тісним, задушливим.

— Та щоб вас усіх… — прошипіла я крізь зуби.

І раптом він якось дивно посміхнувся.

Я розгублено завмерла. А це що ще за реакція?

— Що? Чого ти... вишкіряєшся? — слова вирвалися уривчасто, немов збите дихання.

— Вони все ще тебе чують, — промовив він із тихим, якимось лінивим задоволенням. — І читають твої думки. На відміну від мене. Мене ти зі своєї голови вигнала. — Посмішка залишалася — і її гострота шкрябала мене зсередини.

— От і прекрасно! — випалила я, не намагаючись приховати гніву. — Це ж тобі тільки на користь!

Я відвела очі, бо більше не могла залишатись у цьому надто прямому, надто впевненому погляді. Я почала роззиратися — по стінах, по сходах, по тінях, шукаючи бодай натяк на присутність Каї. Хоч якийсь знак.... Але її ніде не було.

— Ходімо, — коротко кинув Вадмір і рушив униз. — Чекати на сестру марно. Вона зможе з’явитися не раніше ніж за кілька годин. — Він спустився на кілька сходинок, навіть не озираючись, не перевіряючи, чи йду за ним, імовірно, звик, що його завжди наздоганяють.

Та я не рушила. Лишилася стояти. Чекала, коли він це помітить.

— …Нам потрібно якнайшвидше дістатися до замку, — продовжив він, і лише коли відстань між нами стала відчутною, озирнувся. Ледь звів брову й з витримкою відповів на мій стоїчний погляд, а тоді ледь помітно кивнув підборіддям — мовляв, іди.

— Чому якнайшвидше? — насторожено запитала я. — Щось сталося?

І відчула, як у грудях знову повільно проростає тривога.

— Ні, — спокійний погляд ковзнув по мені, не затримуючись, не заглиблюючись. — Але мандрувати цим виміром зі смертної — не надто розсудливо. Для смертної це щонайменше небезпечно, — докинув він, і на вустах знову з’явилася та посмішка: м’яка, з легкою іронією, та сама, що раз по раз чіпляє мене за нерви. — Бо кожен демон, який має бодай крихту самоповаги, не проґавить нагоди наблизитися до свіжої душі, — вів він далі майже невимушено. — І без зайвих сумнівів спробує привласнити її. Тим паче якщо вона сама йде назустріч, мов необережна здобич, що добровільно ступає в пащу, — він продовжував дражнити мене. Очі навіть усміхалися. Та у їхній глибині жевріла гостра, хижо уважна пильність. За цією легкістю явно ховалася стримана хитрість і демонська проникливість.

Я роздратовано фиркнула, а потім з притиском кинула:

— Та вони мене не проковтнуть — подавляться.

Він не відповів. Навіть не змінився в обличчі.

Тоді я мовила вже м’якшим тоном, з ледь вловним проханням:

— Може, хоча б залишимо Каї записку?

— Сестра не вміє читати, — коротко й сухо відрізав він.

Дідько-о-о...

Я зітхнула — так, як зітхають ті, в кого не залишилось запасних планів. Повітря в грудях стало важким, неприродно щільним.

— Можна поставити тобі питання? — несподівано озвався Вадмір, з легким усміхом в голосі.

Я стомлено махнула рукою.

— Запитуй. Гірше вже не стане...

— Що це за нав’язлива звичка — залишати записки? Або ці голосові повідомлення? Для чого?

Що? Серйозно?

Я блиснула на нього гострим поглядом, що мав би спалити хоча б частину його демонської самовпевненості. Але він не відвів очей. Отакої...

Тому рівним голосом, без зайвих інтонацій, я відповіла:

— Бо так можна передати те, що важливо. Або щоб... людина не хвилювалася. Або просто — з ввічливості. Як у випадку з твоєю сестрою. А іноді це... — голос зрадливо здригнувся, — ...приємно.

Приємно? Я справді це сказала?

Вадмір кивнув і всміхнувся ледь-ледь, не сказавши нічого. Потім ступив на сходинку нижче, знову озирнувся через плече й тихо промовив:

— Нам справді вже час.

Я закотила очі — більше з безпорадності, ніж від роздратування — й попленталась за ним, відчуваючи, що щось невидиме лишилось на верхній сходинці.

— То ти даси відповідь на моє питання? — кинула я йому у спину, на мить зупиняючись.

Він сповільнити ходу й повільно обернувся.

У погляді — справжнє нерозуміння? Чи майстерно зігране?

Я вимушено уточнила:

— Чому ти втік?

— Коли? — спитав він, ніби мимохіть.

Удає, чи справді не зрозуміє?

— Тоді… — я дивилася йому в очі, з такою пильністю, яка виникає, коли шукаєш істину в людині й щиро вважаєш, що вона захована у зіницях. Проте я не знала, що саме хотіла там побачити: сором? страх? жаль?

Вадмір відвернувся.

— Я не втік, — проказав без жодної інтонації й продовжив спускатися.

Мої зуби й кулаки стиснулися одночасно.

— Та невже? Тоді як назвати те, що ти — за одну мить — опинився на іншому кінці кімнати? У той момент, коли я…

Коли я хотіла тебе... поцілувати.

Між нами запала гнітюча мовчанка. Я застигла, слухаючи, як його кроки, рівні, безжальні, байдужі, розсипаються по сходах, наче відлуння чогось, що вже ніколи не повернеться.

А затим він, не обертаючись, вирік:

— Це було необхідно, — якось геть порожньо промовив він.

Необхідно? Для кого? Для нього? Для мене? Для когось, кого він не називає? Чи, може, це просто зручна відмазка, щоб не пояснювати нічого?

Я рушила за ним, не вимовивши й слова. Сходи здавалися мені нескінченними, а кожен крок — випробуванням, що вичерпував сили.

Коли нарешті я ступила на останню сходинку, то вже не могла стримуватися:

— Чому це було необхідно? — мій різкий тон вколов повітря. Це була остання спроба змусити його озирнутися, почути мене. — Просто скажи, що злякався! — продовжила я, не приховуючи ані злості, ані болю, ані того гіркого осаду, що лишає розчарування. — Але кого саме? Мене? Чи себе? — зухвало посміхнулась, передражнюючи його самовпевненість.

Та раптово простір ніби перевернувся... Я вже була притиснута до холодної кам’яної стіни під сходами — її сирість пронизувала спину. Долоня Вадміра зімкнула мої зап’ястки над головою — не грубо, ні, проте так, що вирватися не було жодного шансу. Він стояв впритул, і між нами не лишилося нічого, крім гарячого дихання, що змішувалося з моїми збитими думками. У його погляді палахкотів вогонь, проте не такий, як був у кімнаті. Там в ньому відчувалося тепло, м’якість, щось, що могло б стати ніжністю... А зараз це було полум'я, що не гріє. Пекуче. Темне. Нестримне. Небезпечне.

Геть недобре, геть недобре, геть недобре...

— Якщо я й боюся когось… то, повір, точно не тебе, — його хрипкий голос торкнувся шкіри, як розпечене залізо. Щось здригнулося всередині... Тривога, що не мала форми, проте мала вагу... Страх, що не просив порятунку, бо не вірить у нього... Та разом із тим — бажання. Гостре, хворобливе, беззахисне... Воно скавчало, мов звір у клітці, та проривалося, не питаючи дозволу.

Вадмір нахилився ближче. Гарячий подих, з присмаком ночі, що не обіцяє спокою, торкнувся моїх губ. Я не рухалась — не могла... можливо, не хотіла... Серце гупало так сильно, що, здавалося, розіб’є грудну клітку. Я не знала, що станеться за мить.

— Якщо я не поцілував тебе — це не означає, що боюсь, — оксамитовий голос обгортав мене зсередини, зриваючи пульс.

Тіло затремтіло від емоцій, від напруги, що не мала виходу, від бажання, що не мало дозволу.

— Проте якщо я щось роблю — значить, це необхідно.

У цьому «потрібно» вже не було виправдань. Лише вибір. І межа, яку він не дозволяв переступити — ні собі, ні мені.

Наші погляди зчепилися, сплелися в тугий вузол без початку й кінця. Кілька секунд розтяглися в безчасся, де не існувало нічого, крім напруги, що пульсувала між нами, мов жива. Вадмір дивився на мене так, мовби щось шукав... Можливо, щось, що могло б зупинити його... або дозволити зробити крок уперед.

І раптом він відступив, різко відпустивши мене. Відвернувся й прудко попрямував до вхідних дверей — так демонстративно, що не залишив жодної надії на продовження.

Трясця! Що це було? Що з ним коїться?

— Знову тікаєш! — вигукнула я вслід, коли він уже майже дістався виходу. І в моєму голосі було більше розпачу, ніж докору.

Вадмір зупинився, проте не озирнувся. І голосом, сповнений сталевої рішучості відповів:

— Можливо. Та хто з нас не робив божевільних вчинків, намагаючись уберегти інших?

Іще до того, як я встигла кліпнути, він вже здимів за дверима.

Я глибоко зітхнула, силкуючись зараз ні про що не думати й хоча б мить нічого не відчувати. Просто ще раз обвела приміщення уважним поглядом, з тією останньою надією, яка чіпляється за щось невидиме. Проте так і не знайшла того, що шукала. Тож, більше не дозволяючи собі зволікати, ступила назовні.

~~~

— Вадміре, повітря вже іскрить.

— Я тримаю ситуацію під контролем.

— Та я бачу... Як пар уже валить з-під твоїх рогів. Ги-ги. Це не контроль, друже. Це ілюзія.

— Ане, тихше будь. Не провокуй.

— А інакше?

— Інакше знову опинишся у своєму небесному номері, з видом на хмари та арфою в подарунок, на який написано «Нудьга вищого рівня».

— Арфи — то не моє.

— Стане твоїм. Бо це тут — жарко, драйвово й божевільно. А там — сумно до крику.

— І звідки ти знаєш про такі жахіття?

— Один мій знайомий розповідав.

— І де він тепер? Помер від нудьги?

— Гірше. Став балакучою декорацією.