Раді Вас бачити!

Демони існують, вірите ви в них чи ні.

/Шість демонів Емілі Роуз/

— — — — — — — — — — — — —

9 травня 2016. Понеділок.

О пів на дев'яту вечора я тихо зачинила за собою двері кімнати й вийшла на вулицю.

Вчора в цей час я вже була в храмі... Але ті дивні події сталися трохи пізніше, ближче до дев'ятої. На дорогу мені знадобиться приблизно тридцять хвилин... Тож...

Впевнено вдихнувши, я завела свій старенький автомобіль, який тихо загудів у відповідь.

Хоча сьогодні не було дощу, все одно вулиці були майже безлюдні. Звичайний будній день, понеділок... Місто повільно оговтувалося після денного метушіння, і тільки ліхтарі освітлювали тиху дорогу. Їхнє приглушене світло перепліталося з теплим північним вітром, створюючи атмосферу загадковості та легкого занепокоєння.

Думки летіли з неймовірною швидкістю, ніби силкувалися втекти від реальності. Тейлор, безсумнівно, мала рацію: треба рухатися вперед. Але як пояснити їй, що справа зовсім не в Дрейку? Проблема саме в мені!

Я завше відчувала себе трохи дивною... наче з іншого світу. Люди часто говорили мені: «Шелліно (це моє повне ім'я), спустися з небес, повернися на землю!» або ж: «Аттвуд, у тебе занадто бурхлива уява!» Можливо, вони мали рацію. Але що сказати про мою раптову й недоречну любов до всього таємничого та невимовного? Це теж щось значить. Проте як розповісти іншим про те, що я бачила на власні очі? Ніхто ж не повірить. Якщо навіть я сама не до кінця вірила.

Я зупинила свій автомобіль біля знайомого кафе «Інферно». Тепер мій задум проникнути до храму вже не здавався таким блискучим. Коли я поглянула на моторошну споруду на протилежному боці вулиці, серце завмерло, горло здавило, у скронях забамкало, а думка «Навіщо я це роблю?» невпинно пульсувала в голові. Однак, попри все це, я нервово проковтнула й вийшла з авто.

Священник попереджав, що ввечері костел буде зачинений. Та зараз я мала намір перевірити, чи це правда. Відганяючи набридливі думки, я гмикнула.

— Я не божевільна, — пробубоніла собі під ніс, силкуючись заспокоїтися, й впевнено попрямувала до величезних дверей. Завмерла перед ними на кілька секунд, ще раз зважуючи всі «за» та «проти». Але врешті-решт штовхнула двері. Вони, як і минулого разу, виявилися незамкненими.

І що священик мав на увазі, коли казав, що ввечері храм закритий? Невже вони не використовують замки? Або, можливо, думають, що ніхто не захоче потрапити сюди вночі? Цікаво...

Повільно ступивши через поріг, я відразу відчула, як мене охоплює трохи таємничо моторошна, але водночас знайома атмосфера. Приглушене освітлення відкидало примарні тіні на старовинні стіни, а тиша, яка панувала в приміщенні, додавала йому ще більшої похмурості. Це місце ніби відображало мої внутрішні емоції, викликаючи в мені водночас страх і спокій.

Я прочистила горло й невпевнено гукнула:

— Гей!

Голос відлунився від високих стін костелу й розтікся у просторі, ніби загублений крик у безмежній пустоті.

Ніхто не відповів.

Зібравшись з силами, я повторила трохи гучніше:

— Тут хтось є?

Відповіді не було, лише мої власні слова, відбиті відлунням, повернулися до мене, підкреслюючи безмовність цього стародавнього місця.

Я глибоко зітхнула й вже рішучіше почимчикувала широким проходом вперед. Перед величезним розп'яттям я опустилася на коліна, обережно оглядаючись навсібіч. Безперечно, у храмі нікого не було.

І тоді я почала говорити, відчуваючи, як слова вириваються з самого серця:

— Господи, якщо ти мене чуєш, дай мені сили... Дай мені віру... Допоможи відпустити минуле та жити далі... Пробач, якщо я робила щось не так... Я ніколи не мала наміру тебе образити... Навіть не намагалася... Господи, зрозумій, я загубилася... І цей гнів у мені... І ця раптова порожнеча... Допоможи мені знову любити... Довіряти людям... Дозволь повернутися до нормального життя... Життя серед нормальних людей... Дозволь кохати й радіти знову... Дозволь...

Аж раптом я почула якийсь звук... Тріск? Ні, це було інше... Сьогодні він був більше схожий на виття... на вітер, що виє у трубі. Цей таємничий звук змусив мене здригнутися.

Я неквапливо підвелася й озирнулася навколо, шукаючи джерело звуку. Ніякого чорного диму чи дивного запаху... Нічого! Напружена тиша лише пришвидшувала биття серця.

Я зробила кілька невпевнених кроків ліворуч, прислухаючись до кожного звуку, що лунав у цьому старовинному храмі. Знову нічого.

Тоді погляд зупинився на старовинній дерев'яній сповідальні, що стояла велично серед напівтемряви храму. Я зібрася з духом і, набравшись трохи сміливості, впевнено рушила між рядами саме туди. Звук кроків відлунював у просторі, наповнюючи костел своїм відгомоном і відбиваючись від величних стін, створюючи відчуття нескінченності. Невідомість стискала серце, втім, я продовжувала рухатися вперед, прагнучи знайти відповіді на питання, що мучили мене.

Підійшовши до сповідальні, я з різким рухом відсмикнула фіранку. Всередині нікого не було.

— Якого дідька! — вигукнула в голос, не стримуючи роздратування.

— На твоєму місці, я б так не казав, — пролунав раптовий голос позаду мене.

Я завмерла, кожна клітинка мого тіла застигла в нерухомості. Миттю в мені промайнув вир емоцій та відчуттів: страх, здивування, цікавість... Будь-яка інша людина, ймовірно, відразу б почала тікати. Однак, моє почуття самозбереження, здається, повністю відключилося. Замість того, щоб злякатися й утекти, я рвучко обернулася, готова зіткнутися з невідомим.

І він, учорашній «переможець» стояв там, лише за пару метрів від мене, одягнений у чорне, з мечем, недбало закинутим на плече. Його постать була настільки чіткою й нерухомою, що здавалось, ніби він вирізаний із каменю.

— Що ти тут робиш? — запитав незнайомець, його голос був бадьорим, оксамитовим, пестив слух.

Я відчула, як пересохло в горлі, проковтнула слину. Потім хрипким голосом пробурмотіла:

— Молюся.

На його неймовірно ідеальному обличчі з'явилася тінь усмішки, яка ще більше підкреслила його привабливість:

— У таку пізню годину?

Мимоволі знизала плечима, силкуючись підібрати слова, які б звучали впевненіше.

— А до котрої тут приймальні години? — запитала, вже трохи голосніше й сміливіше.

Повільна, ледь помітна усмішка розсунула його вуста, коли наші погляди зустрілися. Примруживши очі, він зневажливо кинув:

— Зухвала, бачу.

Я зітхнула й звела очі до стелі, відчуваючи, як обличчя починає шаріти від обурення. В тоді вигукнула так голосно, що слова луною пронеслися крізь найвіддаленіші куточки храму:

— Ні, розумнику! Я просто відповідаю на твої дурнуваті запитання!

Однак вже за мить я пошкодувала про свій вибух і вилаяла себе подумки за не стриманість. Адже меч у його руках виглядав загрозливо гострим.

Незнайомець злегка поморщився й промовив:

— Дивно, а я думав, ви всі зануди, — на диво, його голос прозвучав м’якше, ніж я очікувала.

Втім, це змусило мене насторожитися:

— Боюся навіть питати тебе: хто це «ми всі» й чому це ми — «зануди»?

Його усмішка повернулася, загадкова і трохи знущальна.

— Ти дивна.

— А ти? — я рішуче поставила руки в боки. — Я точно не дивніша за тебе! Принаймні, не блукаю з холодною зброєю по церквах і не з'являюся нізвідки!

Він пронизав мене гострим поглядом, але я не відступила. І, зібравши всю свою хоробрість, прямо запитала:

— Що це за спецефекти тут були вчора? І де твій напарник?

Незнайомець напружено озирнувся, наче шукаючи щось або когось.

— Напарник? — розгублено спитав він. І раптом його обличчя осяяла нова усмішка. — Сподіваюся, там, де і має бути. А щодо моєї зброї... — він опустив меч униз і, легко перекинувши його з руки в руку, додав: — Вона не холодна. Навпаки, дуже гаряча.

Теж мені жартівник! Хоч і... симпатичний.

Я насупилася, не знаючи, як реагувати на його слова. До того ж мої почуття весь час перетікали з одного в інше: страх змішувався з цікавістю, гнів із захопленням... І незрозуміло, що більше переважало в цю мить. Бо його присутність була водночас викликом і загадкою.

Позаяк він вражав своєю незвичайною привабливістю. Ба більше: чарівною красою. Виглядав трохи старшим за мене, можливо, вже випускник, з чіткими, виразними рисами обличчя. Високий лоб та вилиці, емоційні, низько опущені прямі брови й прямий ніс надавали його обличчю певної аристократичності. А темне, як смола, волосся, хоч і довше, ніж мені зазвичай подобається, спадало на плечі, надаючи йому незвичної загадковості.

А ще мене ще вразили його «вперті» губи — чітко окреслені, з піднятими куточками, що надавали обличчю рішучості та певної зухвалості.

Утім, найбільше мене захопили його очі... Вони були не зовсім темні, а радше відтінку міцного чаю, з темно-коричневим ореолом навколо зіниць, як маленькі протуберанці. Саме ці очі я бачила у своїх видіннях... Саме вони мені й запам'яталися. Красиві, розумні, живі, проте в них було ще щось, що чіпляло душу... Тепер я зрозуміла це — у його чарівних очах ховався непідробний сум. Попри його зусилля іронізувати та зухвало посміхатися, очі залишалися сповненими неймовірної туги, можливо, болю.

Його вбрання було теж геть незвичне. Чорну футболку з довгими рукавами облягала його м'язисту статуру, підкреслюючи силу. Чорні штани з тонкими металевими ланцюжками та декоративними ременями гармонійно поєднувалися з важкими шкіряними черевиками, прикрашеними срібними шпильками. Шкіряні рукавиці без пальців і численні шкіряні браслети зі срібними вставками на зап'ястях додавало йому ще більшої загадковості та привабливості, змушуючи мене дивитися на нього з цікавістю та легким острахом.

Після короткої павзи під час якої ми пильно роздивлялись одне одного, я чітко й впевнено запитала:

— Що ти таке?

Брови незнайомця піднялися, а на вустах з'явилася злегка розгублена усмішка.

— Чому ти вирішила, що я — це «що»?

— Бо ти не людина... — моя впевненість почала зменшуватися.

— Чому це? — він примружився, лукаво посміхаючись.

— Тому що людина не може виникати з повітря та пересуватися з неймовірною швидкістю! Якщо тільки вона не нащадок Девіда Копперфілда [1] чи Гаррі Гудіні [2].

— А ти цікава, — посміхнувся він, уважний погляд, як і раніше, зберігав живий блиск і гостроту.

— Краще сказати: допитлива, — я підняла одну брову та схрестила руки на грудях, силкуючись виглядати рішучою, хоча всередині була схвильована й насторожена.

Незнайомець знову посміхнувся, в тоді твердо проказав:

— Тобі вже час іти!

— Гей, ще чого?! — я задихнулася від обурення. — Я сама вирішую, коли й що мені робити. Затямив? А от учора було дуже не чемно з твого боку вигнати мене звідси! — прогарчала я. — Під зливу!

Він ковзнув по мені порожнім поглядом згори вниз, а затим видихнув, ніби стомлено й трохи відчужено:

— Що ти хочеш?

— Хочу знати, що ти таке? — не здавалася я.

Мій співрозмовник важко зітхнув, наче це питання було для нього не новим і вже набридлим:

— Якщо дізнаєшся — підеш?

Я нашорошено кивнула, силкуючись вловити в його очах хоч якусь підказку.

А тоді він подивився мені прямо в очі й, зробивши невеличку павзу, вирік:

— Я демон [3].

Мій нервовий смішок прорвався сам собою.

— Що-о-о?! А я тоді хто?

— Ти людина. Звичайна людина. Смертна, — співчутливо посміхнувся він. Ця посмішка була схожа на ту, яку батько дарує своїй маленькій дитині, пояснюючи щось важливе, але поки що незрозуміле.

— Демон? — перепитала я, не приховуючи скепсису. Мій співрозмовник кивнув. — І що ти тут робиш... демоне? — останнє слово я вимовила з надмірною іронією, ледве стримуючи сміх.

— Те, що й зазвичай роблять демони — займаюся демонськими справами, — він знизав плечима, наче це було щось цілком буденне.

— Я мала на увазі, що ти робиш тут, у храмі? Хіба не вважається, що...

— Не віриш мені? — урвав він мене, насторожено примруживши очі.

— Вибач, але ні, — в’їдливо посміхнулась я. — А сам би повірив?

— Звісно, я вірю. Тому що це правда! — гаркнув він.

Від тону його голосу по моїй спині пробігла зграя мурашок, проте я не хотіла показувати, що злякалася, тому, звівши очі догори, видихнула:

— Демонів не існує.

У відповідь почулося зухвале гмикання. Я кинула на свого співрозмовника швидкий погляд і побачила його насуплене обличчя. І тоді мимохіть додала:

— Ну, авжеж, я вірю, що вони є... у кожного... Проте це скоріше наші страхи, наші гріхи та пороки... а не...

Він знагла холодно посміхнувся, і ця посмішка змусила мене зупинитися.

— Що?

— А якби тобі сказали, що людей не існує, то як би ти відреагувала? — крижаним тоном запитав він.

Я насупила брови.

— Не розумію, до чого ти ведеш?

Знову співчутливий посміх з'явився на його обличчі, і він відказав, втупившись в мене своїми великими красивими очима:

— До того, що ми існуємо так само, як і ви.

Я не змогла стримати смішок.

— Ти дивний.

— Ти теж.

— Для мене це нормально.

— Для мене теж.

Ми ззирнулися поглядами, мовчки вивчаючи одне одного. Напруга в повітрі нагадувала грозову хмару, готову розрядитися у будь-яку мить. Його очі невідривно досліджували моє обличчя, а я намагалася проникнути крізь завісу його таємничості.

Нарешті, тяжко зітхнувши, незнайомець порушив тишу:

— Чому ти знову прийшла сюди?

Це питання збурило мої думки. Я проковтнула слину й несміливо відповіла:

— Хотіла розібратися...

Він кинув напружений погляд на мене, потім трохи нервово заткнув меч у піхви за спину.

— І як? — в голосі вчувався відтінок неспокою, що лише підсилив атмосферу таємниці та напруги, яка зависла між нами.

— Ще більше заплуталася... — зізналася я, відчуваючи, як зникає впевненість у моїх діях.

Тоді незнайомець сумно й трохи іронічно посміхнувся, наче добре розумів, що я переживаю.

— А ти? — запитала я обережно, сподіваючись, що його відповідь проллє світло на ситуацію.

— Що я? — він явно насторожився, погляд потьмянів. Наслідуючи мій приклад, він схрестив руки на грудях, наче захищаючись від моїх слів.

— Навіщо повернувся сюди?

— Либонь, з тієї ж причини, що й ти — хотів розібратися, — з ледь відчутною ноткою сумніву проказав він.

— І як? — тепер була моя черга посміхатися, відчуваючи, як настрій трохи розряджається. І хоча мої слова прозвучали як виклик, насправді мені кортіло почути його відповідь.

Очі незнайомця звузилися, і він відповів повільно, немов зважуючи кожне слово:

— Поки що не зрозумів. Але сподіваюся ще розберуся.

Кивнула, усвідомлюючи, що ми обидва шукаємо відповіді на питання, і в цьому пошуку ми були не такі вже й різні.

— Добре... І я теж... — тихо додала я, відчуваючи, як між нами встановлюється певний зв'язок.

— Тобі, справді, вже час іти! — знову сказав він, його голос звучав непохитно, наче він вже прийняв рішення за нас обох.

Дідько. Він знову за своє.

— Це ще чому? — запитала я роздратовано.

— Тому що те, що станеться далі, тобі не сподобається.

Це він про що?

Я нахмурилася, збираючись поставити наступне запитання, але мій співрозмовник раптово зник. Через мить він з'явився просто переді мною, і я здригнулася від несподіванки. Рвучко схопивши мене за передпліччя й нахилившись, всього за кілька сантиметрів від мого обличчя, він хрипко прошепотів:

— Слухай! Тобі варто забути все, що бачила чи чула тут, й повернутися додому. Нікому не розказуй і живи собі далі.

Я глибоко вдихнула й... відчула його запах. Думала, це знову буде щось схоже на горілі сірники, але ні... Він пахнув зовсім інакше... Сильно, сміливо, привабливо... Його аромат наповнив легені, пробуджуючи в мені щось первісне. В його очах я побачила вогники, що танцювали, ніби відблиски полум'я, і ці вогники віддзеркалювали мій внутрішній вогонь.

Що зі мною? Він викликає в мені почуття, яких я не можу пояснити... Проте...

Я різко шарпнулася, спробувавши висмикнути руку з його міцного хвату, і тоді цей дивний незнайомець нарешті розтиснув пальці. Відступивши на крок, я відчула, як серце шалено калатає в грудях, а горло трохи пересохло.

— Чому ти весь час кажеш, що мені робити? — вигукнула я, голосніше, ніж мала намір. І відразу відчула, як лють починає заповнювати мене, наче темна хмара, що захмарює яскраве небо. Я спробувала глибоко вдихнути й зосередитись, але не могла зібратися з думками, адже незнайомець дивно посміхався, а його твердий блискучий погляд мав силу меча, здатного пронизувати душі.

— Послухай, мені треба дещо зробити, але... не виходить... коли ти так витріщаєшся на мене... — пробурмотіла я, зриваючись на емоціях, відчуваючи, як лють всередині мене загострюється.

У його погляді з'явилася настороженість. Він нахилив голову, наче уважно оглядаючи мене з усіх боків, і, нарешті, занадто впевнено вирік:

— Гнів.

Я затамувала подих, приголомшено втупившись у нього, мовби невидимий гачок вп'явся в мою душу.

А він, пильно вдивляючись мені в очі, продовжив:

— Гнів переповнює тебе. Ти борешся. В тебе виходить подавити його. Частково. Проте... — він розірвав наш зоровий контакт, насупи брови й вже тихіше додав: — Давно це відчуваєш?

— Що? — буркнула я, намагаючись усвідомити, що він щойно сказав.

— Цю лють всередині?

Звідки він знає?

Мовчання заповнило простір між нами, важке й гнітюче.

Чи повинна я говорити про це з малознайомою людиною?.. Ба більше, божевільною.

— Не хочеш відповідати, не відповідай. Однак, послухай: сама ти не впораєшся.

— Це ще чому? — роздратовано вигукнула я, відчуваючи, як моя лють зростає.

О, як же ж він мене бісить!

— За твою душу оголошено нагороду. Ти не зможеш упоратися сама.

Мій зухвалий смішок рознісся по храму, відлунюючись від стін.

— Тобі ніхто не казав, що ти трохи того... Ну, розумієш... чи не так?

Його погляд залишався непохитним, вичікувальним, як у хижака, що вивчає свою здобич, а потім він запитав:

— Вважаєш мене божевільним?

— Ага, — я скривилася від іронії. — Демони... Душа... Забагато фільмів передивився? Чи щось серйозніше прийняв, перед тим як з'явитися тут?

Ми мовчки свердлили одне одного поглядом, немов силувалися проникнути в думки одне одного. Напружена, гнітюча тиша заповнила простір між нами. Потім, несподівано для мене, він сказав:

— Як хочеш, — і розтанув у повітрі, залишивши мене саму в цій тривожній порожнечі.

Я обвела приміщення поглядом, шукаючи його, але він справді зник. Потім я тяжко зітхула, розвернулася й попрямувала до виходу. Хода луною відбивалася від стін храму, створюючи відчуття, що мене переслідує власний відгомін.

Десь у глибині моєї свідомості, серед хаосу думок, пробився дивний голос:

— Ти не божевільна!

~~~

— Навіщо ти це зробив?

— Що?

— Дав смертній відчути себе!

— Я не навмисно...

— Справді?!

Запала мовчанка.

— Атесе?

— Га?

— Мене до неї тягне. Чому?

У відповідь крива посмішка:

— Чому мене питаєш?

— Бо ти найближче до неї.

— Не лише я.

_________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

[1] Девід Копперфілд — всесвітньо відомий ілюзіоніст, який прославився грандіозними фокусами. Сценічне ім’я він обрав на честь героя роману Чарльза Діккенса, прагнучи підкреслити свою належність до світу магії та фантазії. Його справжнє ім’я — Девід Сет Коткін.

[2] Гаррі Гудіні (справжнє ім’я — Еріх Вайс) — легендарний американський фокусник та ілюзіоніст, який здобув світову славу як майстер втеч. Його називали «ескейпістом» (від англ. escape — «звільнятися»), адже він з неймовірною вправністю виривався з кайданів, замкнених кліток, мішків, водяних камер та інших, здавалося б, безвихідних пасток.

[3] Демон (від давньогрецького δαίμων — «дух», «божество», утвореного від кореня дай — «розділяти») — надприродна сутність, дух з надлюдською силою, яка в архаїчній грецькій традиції сприймалася нейтрально — як посередник між богами й людьми або як дух долі. Згодом, особливо під впливом християнства, слово «демон» набуло негативного значення й стало синонімом злого духа, диявола чи чорта. У різних культурах демони можуть бути як шкідливими, так і благодійними, впливаючи на людську долю, спокушаючи або захищаючи. Їхній образ часто поєднує риси людини й тварини — наприклад, у японській традиції це оні — рогаті істоти з іклами, що уособлюють страх і кару.