Раді Вас бачити!

Істинне джерело агресії людини до людини — здатність відчувати.

Еквілібріум (Equilibrium)

— — — — — — — — — — — — —

14-15 травня 2016. Субота, ніч неділі

(нова реальність)

Я застигла, мов кам'яна статуя, втупившись у розсипану їжу, що безладно вкрила підлогу. Кожна крихта й кожна пляма були свідченням моєї незграбності та слабкості, виставленої на показ, наче експонат у галереї невдач. Простір навколо раптом став надто яскравим, гучним й оголеним — як в тих кошмарах, коли стоїш на сцені й не пам’ятаєш своєї ролі, а сотні очей вп’ялися в тебе.

Він — той холодний красень — не сказав ані слова. Лише окинув мене поглядом, у якому не було ні співчуття, ні цікавості — лише відсторонена зверхність. Я відчула себе не людиною, а декорацією в його особистому спектаклі самозакоханості. І тоді на його бездоганному обличчі розтягнулася зловтішна, трохи гротескна посмішка. Хвиля неприємного жару пронизала тіло, і я щосили стиснула кулаки.

Звісно, він чудово усвідомлював, як діє його зовнішність на дівчат, і, без сумніву, вмів цим користуватися. Особисто мені завжди були чужі такі — красиві оболонки без глибини. І все ж... чомусь саме він викликав у мені таку реакцію? Чому тіло реагувало на нього, як на загрозу й спокусу водночас?

Я присіла, намагаючись зібрати їжу, що розсипалася по підлозі. Пальці зрадницьки тремтіли, серце калатало десь у горлі. І в цю мить за спиною — різко, як несподіваний удар — пролунав дівочий, хижий регіт. Ну, звісно. Його супутниці — ці пихаті горгони [1] — сміялися з мене. Обличчя спалахнуло жаром, нерви натягнулися до межі. А він просто стояв наді мною й витріщався, мов мисливець на здобич. А я не могла підняти очей, бо не хотіла знову зустріти той посміх, що роз’їдав, як кислота.

Аж раптом до мене одночасно з різних боків підбігли Біллі та бармен.

— Ти не поранилася? — спитав Біллі схвильованим голосом.

Я лише похитала головою. Слова не складались, горло стискалося, сльози вже шкрябали очі... Я проковтнула їх, ніби гіркий метал, і нарешті прошепотіла:

— Вибач... Я не хотіла...

— Все добре. Не переймайся, — відповів він, і його рука обережно лягла мені на плече, як тепла ковдра, якою накривають дитину після нічного кошмару. На душі трохи полегшало.

Бармен мовчки приєднався до нас, допомагаючи зібрати розсипане — з такою стриманою гідністю, яку мають люди, що щодня стають свідками чужих незручностей. А той хлопець, з обличчям, що могло б прикрашати обкладинки журналів — якби не його погляд, просякнутий зарозумілістю — просто стояв і спостерігав. Наче ми були частиною вистави, яку він замовив.

Коли все було прибрано, він нарешті озвався:

— Можна ще пива? — голос був глибокий, шовковистий, упевнений настільки, що це звучало не як прохання, а як наказ. Вібрація його тембру пройшла крізь шкіру, мов електричний розряд, і я мимоволі здригнулася.

Ну, звісно. У цього мерзотника, крім бездоганної зовнішності, ще й голос, що пробиває мозок, як ударна хвиля. Де справедливість? Хто роздає ці «бонуси» — і чому так безжально? Якби він іще виявився розумним, це було б уже нестерпно.

Я метнула на нього швидкий, колючий погляд — і саме в цю мить наші очі зіткнулися. Повітря ніби стиснулося. А тоді цей пихатий красень хитро, самовдоволено підморгнув мені — так, ніби щойно здобув маленьку перемогу в грі, про правила якої знала лише наполовину. Я глухо фиркнула та відвернулася, не бажаючи грати роль у його приватному театрі. Тоді він узяв пиво, розвернувся й м'якою, пружною ходою неквапливо попрямував до своєї компанії, що весь цей час голосно й так безжально реготала. Здавалося, кожен їхній жарт летів у мій бік, мов тонке лезо.

Коли він підійшов до них, на мить запала тиша. А вже за секунду вибухнув новий спалах сміху — ще гучніший, ще огидніший.

Я не пам’ятаю, щоб коли-небудь відчувала до когось таку концентровану хвилю негативу. Це було не просто роздратування. Це було якесь глибше й сильніше почуття.

НЕНАВИСТЬ.

Біллі трохи відірвав мене від агресивних думок, обережно запропонувавши повторити замовлення. Але я відмовилася, апетит зник так само раптово, як і настрій. Хотілося лише одного: піти звідси. Сховатися там, де не існує таких поглядів, таких голосів і таких зухвалих підморгувань.

Дідько.

Я помітила, що через мою відмову Біллі злегка засмутився. Звісно, він старався це приховати, проте я бачила, що у його очах з’явилася тінь. Чи то образа, чи розчарування — я не знала. Та він нічого не сказав. Просто взяв пиво й чипси, і ми попрямували нагору.

Коли ми виходили з бару, знову позаду пролунав гучний, дружній регіт. Він тягнувся за мною коридором і переслідував аж до кімнати, мов луна з кошмару.

***

Біллі, трохи ніяковіючи, але з такою щирістю, яка неодмінно зворушує, запропонував піти до нього — подивитися якийсь фільм, розслабитися, втекти від вечора, що вже почав обростати неприємними емоціями. Я м'яко всміхнулася й ввічливо відмовилася. Однак щоби не залишити його з відчуттям порожнечі — щоб не обірвати ту тонку нитку, що лише почала натягуватися між нами, — запросила його до себе. Випити пива, трохи побалакати, просто побути поруч... Десь усередині жевріла прагматична думка: виставити гостя зі своєї кімнати значно легше, ніж іти з чужої. Принаймні я дуже хотіла в це вірити.

Спочатку все йшло напрочуд легко. Ми вмостилися на підлозі, спершись на край ліжка, і розмовляли. За вікном все ще лютувала гроза, проте я вже майже не звертала уваги ані на неї, ані на дивну атмосферу кімнати...

Ми говорили про навчання, про вибір майбутньої професії, про студентські витівки й безглузді вечірки... Сміялися, сьорбали пиво, перебивали одне одного. Згодом Біллі розповів про сестру, яка вже кілька років живе в Європі й через роботу рідко навідується додому. Про батька — жорсткого домашнього диктатора, нетерпимого до слабкості й будь-якої «інакшості». І про власну мрію — закінчити університет і поїхати. Якнайдалі. Туди, де можна дихати на повні груди.

Я слухала й мовчки кивала.

Так, у кожного свої проблеми. І кожна — ніби окрема планета, що вперто обертається навколо власного болю.

Потім я заговорила про себе. Про давню мрію — закінчити курси образотворчого мистецтва й навчитися малювати так, щоб вловлювати ритм простору, ловити емоцію в лініях і передавати тремтіння світла. Про батьків, які всиновили мене, коли я була ще немовлям — кілька місяців від народження. Про те, як вони навчили мене любити світ навіть тоді, коли він здавався чужим і небезпечним. І про Тейлор — про нашу міцну дружбу, її турботу й трепетне ставлення до мене.

Ми говорили без упину, аж поки пиво не закінчилося. Біллі запропонував принести ще, однак я відмовилася. Бо знала: якщо ми продовжимо, я занадто розслаблюсь, і тоді не зможу його випровадити. А якщо він залишиться — мені буде важко сказати «ні». Бо Біллі мені подобався. По-справжньому. Не як випадковий знайомий і не як просто симпатичний хлопець... Його присутність зігрівала груди, викликала легке тремтіння в пальцях і тихе бажання, щоб він був поруч. Утім, я ще не була готова ані до серйозних стосунків, ані до близькості, яка обов'язково змінила б ритм життя. Тому обережно попросила його піти до себе. Звісно, він не хотів. Я бачила це в очах, у напруженій усмішці, що була спробою приховати розчарування...

Та він пішов. І, без сумніву, це було правильно.

Пізніше, лежачи в ліжку й дивлячись на стелю, де зрідка спалахували відблиски блискавки, я запитувала себе: чи справді вчинила правильно? Чи не втратила чогось важливого? Чи не зачинила двері, які варто було лишити прочиненими?

Відповідей не було. Лише рівний пульс у грудях нагадував, що я жива — і водночас приносив тихе усвідомлення: я маю право на помилки. І маю шанс згодом усе виправити.

***

Мене розбудив дивний звук, глухий і ритмічний. Спершу здалося, що це грім. Що ніч знову лютує, розриваючи небо на клапті. Але ні, небо було тихе, мовчазне, мов змучене тіло після сліз. Звук ішов не ззовні. Він пробивався крізь стіну. З узголів’я ліжка, яке вперто гупало об перегородку з іншого боку — так, ніби там без сорому розгорталися чиїсь пристрасні «танці». І до того ж — регіт. Той самий, знайомий до болю, що проникав крізь бетон, крізь шкіру та вгризався в нерви.

‌Десь із глибини зринула злість. Я різко сіла в ліжку.

Ні. Тільки не це. Вони не можуть бути саме за моєю стіною… Це вже якесь знущання.

Стогін, крики, регіт — все зливалося в огидну какофонію. Стіна в узголів’ї ліжка ходила ходором.

— «Весела» буде нічка... — пробубоніла я, відчуваючи, що моє роздратування зростає.

Я підхопилася й почала шарпатися по кімнаті з кутка в куток, наче звір у тісній клітці. Простір здавався замалим, повітря — густим і гарячим, думки — надто гучними. Кинула погляд на годинник.

Третя ночі.

— Третя! Та вони що, знущаються?! — вирвалося вже вголос.

Шум не вщухав. Навпаки — наростав, мов оркестр, що готується до фінального акорду.

— Вони взагалі збираються спати? — прошипіла я крізь зуби. Серце калатало так шалено, що кожен удар віддавався аж у скронях.

І саме тоді пролунав новий вибух дикого реготу.

Я спалахнула, мов сірник. Підійшла до стіни, стиснула кулак і щосили вдарила по ній. Глухий удар розчинився в тиші. На секунду все стихло. Наче повітря завмерло. Наче вони почули...

Я спалахнула, мов сірник. Підійшла до стіни, стиснула кулак і щосили вдарила по ній.

Проте вже за мить — знову той самий регіт, безсоромний, зухвалий... І стіна ніби сміялася разом із ними — вона заходила ходором іще сильніше, ще нахабніше.

Це стало останньою краплею.

Я накинула халат і, ледь не перечепившись, вискочила в коридор. Підлетіла до сусідніх дверей і заходилася стукати — спершу наполегливо, потім дедалі сильніше, вкладаючи в удари весь накопичений гнів. Ніхто не відчиняв. Я грюкнула ще раз — різко, з люттю.

І раптом двері розчахнулися з таким розмахом, наче хтось відпрацьовував ефектний сценічний вихід. На порозі з'явився він. Той самий. Красень з отруйною усмішкою, через якого я залишилася без вечері. Його погляд був п’яно-зарозумілий, самовпевнений до абсурду. Він повільно окинув мене очима, немов зважував, чи варта я бодай секунди його уваги.

— Чого тобі? — пролунало трохи роздратовано, але з легкою ноткою розваги, наче він уже передчував нову сцену у своєму приватному спектаклі.

Я не стрималась:

— Ви заважаєте мені спати! Можна тихіше?

Брюнет несподівано завмер, ніби моє прохання вибило його з рівноваги. Та вже за секунду в очах знову з’явилася зверхність, і він недбало кинув:

— Це мотель. Чого ти чекала?

Нахабство просто зашкалює!

— Я знаю, що це мотель! Але це не дає вам права влаштовувати нічні шоу! — голос тремтів від обурення. — Третя година ночі!

— Та невже? — він підняв брову з таким пафосом, мовби я щойно повідомила йому щось екзотичне.

Боже, як же він мене бісить!

— Я поскаржуся адміністратору! — збуджено оголосила я.

— О, будь ласка, — цей зухвалець демонстративно склав руки на грудях, і саме цей показний жест лише підкинув хмизу в багаття. Це була не просто зневага — це була відверта провокація.

— Я викличу поліцію! — голос зірвався на крик, щоки паленіли від люті.

Він нахабно всміхнувся, нахиливши голову набік:

— Успіхів. Думаєш, хтось приїде в цю глушину серед ночі?

— Ти нестерпний! — верескливо зойкнула я. ‌Серце несамовито гупало в грудях, що, здавалося, його чутно в усьому коридорі, а долоні зрадницьки спітніли.

А цей зухвалий покидьок лише скривив губи в отруйній, самовдоволеній усмішці.

— Мені таке часто кажуть. А потім — самі ж стогнуть і просять не зупинятися, згораючи від бажання, — протягнув він хрипко, розтягуючи слова з лінивою насолодою, ніби підсовував мені вишукану отруту в кришталевому келиху.

На дещицю секунди я розгубилася. Чесне слово, я не хотіла цього — не хотіла дивитися, не хотіла реагувати... Та погляд — зрадник — ковзнув униз. Брюнет стояв у самих боксерах — демонстративно спокійний, без тіні сорому. І лише сліпий не помітив би підтягнутого, рельєфного, засмаглого тіла.

Я ковтнула повітря. У горлі пересохло, наче після виснажливого бігу.

— Мабуть, через бажання вчепиться тобі в обличчя! — прошипіла я, дозволяючи люті вирватися назовні.

— А ти зухвала, — затуманений погляд вп’явся в мене ще пильніше.

— З такими як ти волію бути зухвалою! — зірвалося з мене. — І злою! — Голос різонув повітря, мов метал об метал. Гнів підіймався хвилею — ще мить, і він би перелився через край. Я трималася з останніх сил — на уламках самовладання, на тонкій нитці терпіння.

Брюнет знову ковзнув по мені розфокусованим, каламутним поглядом, мов дивився крізь запітніле скло. Я стиснула щелепи та різко хитнула головою, силкуючись стерти цей образ, витравити його з пам’яті, як пляму. Але наші очі раптом зустрілися, і вже за секунду холод у його погляді змінився — там спалахнув інтерес. Кутики губ ледь здригнулися.

Що це? Усмішка? Насмішка? Виклик?

Я не встигла розгадати — лише відчула, як на секунду втрачаю ґрунт.

— Будь ласка, поводьтеся тихіше. Я хочу спати... — сказала вже рівніше, силкуючись повернути собі контроль. Розвернулася, ступила до дверей — і тоді його наступні слова, короткі й байдужі, мов ляпас, змусили мене зупинитися.

— То як вже піде.

Я прожогом обернулася й, обпаливши його лютим поглядом, отруйно вигукнула:

— Ти справді вважаєш себе крутим? Насправді ви з приятелем — просто жалюгідні. Максимум, що на вас чекає в цьому житті, — цей обшарпаний мотель і дешеві повії, які навіть не запам’ятають ваших імен! — Останні слова вирвалися з мене вже таким гучним криком, що розлетівся по всьому мотелю, відбився луною в коридорах. Але мені було байдуже. Абсолютно.

Брюнет застиг. Обличчя — ще мить тому самовдоволене — змінилося. Здалося, що мої слова електричним струмом, пройшли крізь нього, змусивши протверезіти за секунду. Каламутність з очей щезла. Тепер він дивився на мене інакше — пильно й зосереджено. Наче вперше побачив щось живе. І небезпечне.

За його спиною у дверному отворі, з’явилася кароока шатенка — напівроздягнена, розхристана. Її вигляд був гнітючим: п’яна, змучена, темні кола розтеклися довкола очей, помада змазана по щоках. Вона ледве трималася на ногах, вчепившись у брюнета обома руками, наче в останню опору. Та він її не помічав. Його напружений, трохи розгублений погляд залишався прикутим до мене.

З дальнього номера визирнула білявка — така ж пошарпана, як і її подруга. Скляний погляд, скуйовджене волосся, розвалена постава. Рудого не було видно.

— Шелл, чому ти кричиш? Що сталося? — раптом пролунав за спиною схвильований голос Біллі.

Я озирнулася. Волосся в нього було скуйовджене, очі ще затуманені сном, постать розслаблена й беззахисна — ніби його щойно висмикнули з теплого ліжка просто в цю холодну, напружену сцену.

Лише його тут і бракувало...

Коридор раптом перетворився на якийсь театр абсурду, де кожен персонаж був карикатурою на самого себе.

— Біллі, йди спати. Я розберуся, — кинула я надто різко, майже наказом.

— Твій хлопець хвилюється. Могла б бути лагіднішою, — в’їдливо зауважив брюнет, навіть не намагаючись приховати самовдоволення.

Гнів знову полоснув усередині так різко, що перехопило подих. На мить у голові спалахнула шалена думка: натовкти йому пику. І мені коштувало величезних зусиль, щоби не кинутися на нього, проте голос уже не слухався:

— Я сама вирішую, як поводитись з хлопцями! А ти, перш ніж розкидатися порадами, навчися елементарної поваги до людей!

— Їх нема за що поважати, — холодно й бридко виплюнув він.

І тут я знавісніла. Злість, яку весь час притлумлювала, зринула з неймовірною силою.

— Ти… ти… зарозуміла, огидна тварюко! Як ти взагалі смієш… — голос зірвався, став чужим, хрипким. Я рвонула вперед, не думаючи — просто піддавшись імпульсу.

Пам’ятаю лише, як Біллі встиг схопити мене й відтягнути назад. І як пронизливий, хижий регіт шатенки рознісся коридором...

…Потім Біллі мовчки потягнув мене до своєї кімнати, різко штовхнув у ванну й, не кажучи ні слова, відкрутив душ.

Холодна вода вдарила в тім’я так раптово, що я зойкнула й здригнулася. Потік ковзав по обличчю, стікав по шиї, просочував одяг, змиваючи з мене залишки люті. Те, що ще хвилину тому палало всередині, тепер гасло — ніби вогонь, на який вихлюпнули відро крижаної води.

Біллі відпустив мене. Я тремтіла — пальці не слухалися, але все ж дотягнулася до крана й вимкнула воду.

— Отямилася? — різко запитав він, дивлячись мені просто в очі.

Я повільно кивнула.

— Що це було, Шелл? Чому ти кинулася на нього?

— Бо він... він мерзотник! — вирвалося голосніше, ніж я хотіла. Голос був хрипким і надломленим..

— Так, можливо, — зітхнув Біллі. — Але це не причина нападати. А якщо цей чувак подасть скаргу? Тобі потрібні проблеми, Шелл? — він нервово провів рукою по волоссю. — Вибач, що так різко… Просто я злякався.

— Та все гаразд… — видихнула я.

І раптом ноги підкосилися, спина ковзнула по холодній плитці, і я опинилася на підлозі — мокра з голови до п’ят. Волосся прилипло до щік, вода стікала по шкірі, а всередині було так само розмито й безпорадно.

— Вибач… — тихо мовила я. — Але він мене просто довів. Ти чув, що він говорив?

— Він п’яний, Шелл. Всі вони п’яні. І ти ж сама казала — не реагувати, не вплутуватись... — у його голосі тремтіло напруження, змішане з прикрою твердістю. — Залишайся сьогодні в мене.

— Дякую… — ледве чутно відповіла я. — Але це нічого не змінить.

— Чому? Тут тихо. Їх не чути…

Я розуміла: він хоче мене вберегти. Від шуму. Від тієї компанії. А може, й від мене самої — від того, що я можу зробити, якщо знову зірвуся. Але...

— Це не має значення… — я похитала головою. Пояснювати не хотілося. — Він мене просто… дратує. Самим фактом свого існування. І тепер я точно не засну.

— Хочеш, я з ним поговорю?

Ні. Це лише розпалить усе знову. Ще один вибух — і я не витримаю. Не сьогодні.

— Ні. Зараз це марно, — стримано відповіла я, хоча злість усе ще ворушилася десь під ребрами. — Я сама поговорю з ним завтра.

Біллі глянув на мене з такою настороженістю, що вже межувала з тривогою. Я бачила: він боїться. Не мене буквально, а того, що може зі мною статися. Того, на що я здатна в такому стані.

— Обіцяю, більше не розмахуватиму кулаками… Чесно, сама не розумію, що на мене найшло, — я знизала плечима, намагаючись перевести все в легший тон. Та голос видав мене — тихий, виснажений, із виразною ноткою розгубленості.

І справді — що це було? Звідки ця неконтрольована хвиля гніву? Чому звичайний, по суті, незнайомець викликав таку реакцію? Чому саме він? І чому саме тепер?

Біллі ще кілька секунд уважно вдивлявся в мене. Потім, ніби щось вирішивши, тихо сказав:

— Гаразд. Може, спробуємо трохи поспати? — і простягнув руку, допомагаючи підвестися.

Тобто він усе ж вважає, що я залишуся тут?

— Біллі, я таки піду до себе, — швидко відповіла я. У голосі з’явилася та нервова прямота, яка приходить, коли тіло вже охололо, а думки знову стають чіткими. Ванна раптом здалася надто тісною.

— Ти впевнена? — обережно запитав він, подаючи мені чистий рушник.

Без сумнівів.

Я твердо кивнула, взяла рушник і повільно промокнула обличчя, потім — волосся. Рухи були обережні, майже медитативні, ніби я намагалася зібрати себе докупи, повернути внутрішню рівновагу.

— Сподіваюся, вони більше не влаштовуватимуть концерт...

— А якщо знову щось почнеться — спершу скажи мені. Без кулаків, добре? — він усміхнувся. У цій усмішці змішалися легкий смуток, іронія й щось по-справжньому захисне.

Я ледь усміхнулася у відповідь, повертаючи рушник.

— Домовилися, — кивнула й рушила до дверей, трохи ще нестійкою ходою. На порозі зупинилася, озирнулася. — Біллі... дякую, що не дав мені наробити дурниць.

Його усмішка стала теплішою, вже без жодної настороженості.

— Завжди радий допомогти. Спи спокійно, Шелл.

— Було б добре… — втомлено відгукнулася я й вийшла.

***

У коридорі панувала дивна, неприродна тиша. Я ступила ближче до дверей, за якими ще п’ятнадцять хвилин тому кипів безлад: сміх, стогони, гупання, голоси — все зникло, наче хтось вимкнув звук. З полегшенням видихнувши, я повернулася до своєї кімнати, яка зустріла мене майже благословенним спокоєм. Стіни більше не здригалися, простір застиг, мов кадр, поставлений на павзу. Я знову зітхнула, скинула з себе вологий халат і просто впала на ліжко, дозволяючи тілу розслабитися, розчинитися в м’якій тканині, у темряві, у цій крихкій тиші.

Лежала, втупившись у стелю. Повіки наливалися важкістю, та думки все ще метушилися, наче птахи, що б’ються об невидиме скло. Що це було? Чому? Навіщо? Як? Тіло вже благало про відпочинок, а свідомість уперто трималася за залишки ясності.

І лише коли за вікном почало сіріти небо, я нарешті провалилася в сон.

~~~

— Вадмір не впізнав її. Це, мабуть, плюс. Якщо не заглиблюватися в деталі.

— Плюс, кажеш? Хіба що для сліпого оптиміста. А от його манери — це, безумовно, мінус, помножений на драму, підсмажений на публічному грилі й поданий з соусом «Скандал дня».

— Атесе, ти щойно використав «манери», «соус» і «скандал» в одному реченні? Чи мені вчулося, і Всесвіт ще не встиг перекинутись?

Косий погляд і мовчання у відповідь.

Обережно:

— Ти ж якось це... виправиш?

— Що саме, янголе? Соціальну катастрофу Вадміра? Моє лексичне фіаско? Чи твою емоційну симфонію в мінорі?

— Не грай дурника. Ти чудово знаєш, про що я.

— Ні, не знаю. Це я просто час від часу геніально симулюю телепатію.

Тяжке зітхання:

— Мені не до жартів, Атесе. Ба більше: ти не вмієш брехати...

— Я брешу як бог, занудний янголе. А от на чиєму боці твоя прихильність — це завжди загадка з трьома рівнями складності.

__________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

[1] Горгона (Gorgo) — у давньогрецькій міфології чудовисько жіночої подоби з волоссям із живих змій, чий погляд перетворював людей на камінь. Найвідомішою є Медуза Горгона, яку переміг герой Персей, відрубавши їй голову й використавши її як зброю проти ворогів. Горгони уособлюють страх, жах і руйнівну силу потойбічного, але водночас їхній образ має захисну функцію: зображення голів Горгон (так звані горгонейони) використовувалися як апотропеї — обереги від зла. У культурі Горгона стала символом небезпечної жіночої сили, межі між життям і смертю, красою й жахом, а її образ надихав мистецтво від античності до сучасності.