Раді Вас бачити!

Коли чорне важко видати за біле, його спочатку видають за сіре.

Олександр Довженко

— — — — — — — — — — — — —

12 травня 2016. Четвер.

— Ого, яка темрява… — слова самі зірвалися з моїх уст і відразу розчинилися в глухій, безмежній порожнечі довкола. Морок був таким густим, мов безодня, що давно забула про існування часу. — Я думала, що вже ранок… — додала я, намагаючись не виказати тривогу в голосі.

Я озирнулася. Простір стояв нерухомий і застиглий, а небо над нами було суцільно чорним — непрозорим, без жодної жилки світанку.

— Так і є, — озвався Вадмір. Він стояв трохи осторонь, сумки в руках уже не було.

— Тоді чому тут так темно? — очі швидко ковзнули вгору, у глибини небуття над нами. — І де моя сумка?

— Тут завжди темно, — похмуро оголосив він, привертаючи мою увагу. — Це ж Вимір Демонів. Хіба ти коли-небудь бачила демона, що тягнеться до світла? — І раптом усмішка ледь торкнулася кутиків його вуст. — А сумка вже вдома, — невимушено додав він.

— У мене чи в тебе? — запитала мимохіть, але відповідь уже пульсувала десь між його поглядом і моїм здогадом.

— Серйозно? — і знову той самий, ледве непомітний, самовпевнений усміх. — Звісно, у мене. До твого дому я б не встиг за три секунди.

Хвалько!

— Ну звісно... Щоб подолати таку «неосяжну» відстань, тобі знадобиться щонайменше двадцять секунд, — уїдливо буркнула я.

І саме в цю мить Вадмір розсміявся — гучно й щиро, мов феєрверк у нічному небі. Від цього сміху по спині пробігли мурашки, а шкіру на руках обсипало сиротами.

— Ти цікава, — промовив він крізь смішки.

— Ти вже це казав, — відповіла я, приправивши голос щіпкою роздратування й дрібкою вдоволення. Наче спеції: трохи гостроти, трохи солодкого — аби не переборщити, проте щоб посмак залишився. Хоча, якщо бути чесною, я досі не вирішила, як поводитися з ним після того, що сталося між нами в домі Каї.

— І все-то ти пам’ятаєш, — ще дужче розвеселився він.

— Поки що пам’ять мене не підводила, — зухвало відказала я, злегка звівши брову.

Та раптом усмішка Вадміра згасла так само швидко, як з’явилася, наче її стерли одним рухом, а в очах уже зоріла глибина й зосередженість.

— Ходімо, — коротко мовив він, простягаючи руку.

— І куди цього разу? — я демонстративно схрестила руки на грудях. Ці його емоційні кульбіти почали набридати.

— До мене. Ти ж щойно казала, що пам’ять тебе не підводить, — рівним тоном відповів він. Його рука зависла в повітрі, не опускаючись. Це було радше запрошення, ніж примус.

— І що там? — ковзнула поглядом по його відкритій долоні.

— Шукатимемо спосіб повернути тебе назад, — він злегка поворушив пальцями, і я мимоволі всміхнулася.

От як йому це вдається?..

— А хіба це настільки складно? Сюди ж я якось потрапила, — мовила я з тривожною цікавістю, що народжувалася зазвичай на межі страху й надії. Усмішка зійшла з мого обличчя, залишивши після себе лише легку тінь на щоках.

Напівдемон опустив руку — з такою обережністю, з якою хижак відступає, відчувши у здобичі щось неприродне. Мої слова явно порушили його мисливський інстинкт.

— У тобі сидів біс, — він трохи поморщився, — який, здається, вмів грати поза правилами. А якщо Зепар у цій грі… — зробив коротку павзу й злегка знизав плечима, — ...тоді все стає на свої місця.

— Що саме? — запитала я, не відводячи погляду. Мене завше дратувало, коли він залишав думки недомовленими — це наче вдягнути сорочку без ґудзиків.

— Слухай... — Вадмір зітхнув так, ніби вкотре пояснює, чому не варто лізти в розетку мокрими руками. — Я вже казав, що твоя допитливість — це окрема форма катування?

— Можливо... — ухильно відповіла я, з таким виразом обличчя, з яким у шахах жертвують фігуру не заради перемоги, а щоб змусити суперника нервувати.

— Тоді навіщо продовжуєш ставити питання? Тобі не спадала думка, що це трохи... дратує?

— Якби ти відповідав прямо, а не ховався за шарадами, — я обурено розвела руками, — ми б уже давно розв’язали половину твоїх загадок. І моїх теж.

І тут я вловила його погляд — прямий, безсоромний, що втупився... у мої груди.

Це що ще за номер? І якого біса так відверто?

— Гей! Не так... нахабно! — сердито вигукнула я. Голос зрадницькі дрижав, бо втома від його мовчазної загадковості розхитувала мене зсередини.

— А звідки ця футболка? — ні сіло ні впало запитав Вадмір, несподівано вибиваючи мене зі звичного емоційного ритму.

Я завмерла.

Що це за новий маневр?

— Та ти ж сам її приніс! — відповіла вже геть роздратовано. Неприємні мурашки поповзли по спині. Хто тут над ким знущається — ще питання.

— Я мав на увазі — звідки вона взялася в тебе взагалі.

— Це подарунок від Тейлор, — процідила я крізь стиснуті зуби. Тіло напружилось, а очі пильно стежили за його мімікою, очікуючи чергової зміни в інтонації.

Що він задумав?

— Що означає цей напис? — погляд напівдемона знову ковзнув униз, не зухвало, а радше з тією уважністю, з якою читають стародавні символи на стіні храму. Не було в ньому ані жарту, ані бажання — лише дивна, майже наукова цікавість.

До чого він веде?

Я прослідкувала за його очима. Опустила погляд. Білий напис на чорному тлі проступив у напівтемряві: «Хороші дівчата не завжди в білому».

— Те й означає, що написано, — гмикнула я. — Хіба незрозуміло?

— Чорне — не завжди чорне? — проказав він, наче пробуючи фразу на смак. На обличчі промайнула тінь задумливості.

— Ну, або біле — не завжди добре, — втомлено видихнула я. В темряві було важко визначити, що обтяжувало більше — сама ніч чи його погляд. — До речі, чому ти взяв саме цю футболку? — слова вилетіли буденно, проте всередині вже нуртувала думка, що його вибір — не випадковість. Щось у цьому було... надто точним.

— Вона тобі пасує, — вимовив він рівним голосом, без жодного натяку на флірту, як констатацію метафізичного факту. І саме ця відсторонена впевненість трохи вибила мене з колії — я не знала, як реагувати на таку... об'єктивність.

— Ну так... — невпевнено почала я, — темне волосся, бліда шкіра, чорна майка... Можливо, вже й темні кола під очима з'явилися — світло ж бачу рідко, — пробубоніла, вдивляючись у його профіль. А потім додала з ноткою іронії: — Виходить, я вже майже гот?

— Гот? — брови Вадміра зійшлися на переніссі, і я майже відчула, як думки в його голові заворушилися. — А-а… щось таке чув. Готи [1] — це ж, здається, якісь древні варвари? — він почухав потилицю з виглядом напівдемонського ерудита.

Я застигла.

Це зараз було серйозно?..

— Ти що — знущаєшся? Готи [2] — це субкультура! — обурено вигукнула я. — Візьми свого демона, залий його чорною фарбою — і отримаєш класичний зразок: вічно похмурий, у чорному, ніби світло — його персональний ворог. Мовчазний, замкнутий, із поглядом «я вже пережив апокаліпсис і мені не сподобалося»… — проговорила я з нарочито глибоким голосом, пародіюючи Атеса. — До речі, ти теж майже в образі, — усмішка виповзла куточком вуст, але я відразу ж підкинула з отруйною ноткою: — Що, книжки — це для смертних? А інтернет — темна магія, яку ти ще не опанував?

Вадмір гмикнув, але вже без насмішки:

— Мене передражнюєш?

Ще б пак!

— Ні, просто констатую факти. І трохи мщуся — для балансу, — я пустила очі під лоба, з такою театральною пафосністю, мов актриса в драмі з легким комедійним присмаком.

Напівдемон не відповів. Лише злегка скривив губи в усмішці, що могла бути як насмішкою, так і визнанням. А потім розвернувся й рушив уздовж вулиці, де будинки виглядали так, ніби їх зліпили зі снів божевільного архітектора. Я кинулася за ним, бо добре знала: у темряві могло щось причаїтися. І не факт, що дружнє.

***

Вулиця потопала в однаковій, задушливій тиші. Ні душі, ні звуку, ні бодай найменшого руху. Простір здавався викривленим: час розтікався, мов ртуть, а сама реальність стискалася в тугий, майже матеріальний вузол. Усе навколо втрачало обриси, зливаючись у глибоке, тягуче небуття. Здавалося, що Поселення Тіней застигло — мов кадр, з якого стерли життя, залишивши лише мертві декорації.

Куди щезли всі тіні? Може, сховалися за замкненими дверима, причаїлися за опущеними фіранками й тепер мовчки спостерігають, затамувавши подих?

Я озирнулась. Порожнеча згустилась так щільно, що навіть власне дихання здавалося недоречним.

Чи, може, вони — як Каї — інколи просто тануть у повітрі, щоб повернутися тоді, коли їх покличе невидимий імпульс?.. Наче беруть участь у якомусь древньому обряді, у повторюваному циклі… Гм. Дивне місце. Надто дивне…

Я ледве встигала за Вадміром. Він прошкував попереду, не озираючись і не збавляючи кроку. Його постать дедалі більше зливалася з пітьмою, наче та поглинала його крок за кроком, роблячи частиною себе.

За кілька хвилин ми майже покинули поселення. Позаду залишилися мовчазні будинки — порожні шкаралупи без життя. Попереду майоріли старі ворота, за якими розливалася суцільна темрява. Лише десь угорі, як згасні зорі або вогні чужого світу, блимали кілька світлих точок. Цього разу вони здавалися трохи ближчими. Та не настільки, щоб подарувати надію. Лише достатньо для того, щоб не дозволити остаточно загубитися в пітьмі.

Я намагалася ступати з Вадміром у ногу, хоча його широкі кроки весь час збивали мій ритм. Раз по раз доводилося пришвидшуватися, жадібно хапаючи повітря, яке тут здавалося густішим за туман.

— То поясниш, чому так пильно розглядав напис на моїй футболці? — кинула я йому навздогін, трохи задихана.

Він не спинився й навіть не озирнувся. Лише сухо мовив через плече:

— Що, досі не здогадалася?

Я скривилась. Відповідь була слизька, мов риба, що вислизнула з рук. Однак здаватися я не збиралася.

— Шукав у ньому сенс життя? — підкинула з легкою усмішкою, ніби наживку.

— Думав, — буркнув він безбарвно.

— І до чого додумався? — насупилась я. У голосі вже виразно бриніло роздратування.

Він колись узагалі поділиться зі мною своїми думками? Чи я й далі витягуватиму з нього кожне слово, мов крихти зі стиснутої долоні? Трясця!

Вадмір раптом зупинився так різко, що я ледь не врізалася в його спину. Він розвернувся — і його погляд уп’явся в мене.

— Тебе треба прибрати з очей, — замислено мовив він, ніби розмірковуючи вголос.

— Прибрати?! — вихопилося в мене. Голос різко злетів угору, мов птах, сполоханий пострілом, і розірвав навколишню тишу. Здавалося, навіть повітря здригнулося.

— Ти надто вирізняєшся… — зосереджений погляд напівдемона ковзнув по мені, як той сканер, що зчитує кожен відтінок, кожен тон. — Цей світ не терпить тих, хто не вписується. А ти… занадто яскрава, навіть у темряві. Треба зробити так, щоб ти злилася з ним. Інакше він тебе відторгне. Або знищить.

Він замовк, але тиша між нами лише загусла — натягнута, мов тканина між двома полюсами. У ній ворушилися думки, рішення й страх — мій і його, перемішані, мов фарби на палітрі.

Злитися з цим світом? Це як узагалі?

— Знаєш, це прозвучало… трохи зловісно, — спробувала я розрядити атмосферу сміхом, та він хруснув, мов тонке скло під ногами.

Вадмір швидко глипнув у мій бік, і мовби щось ледь вловне промайнуло між нами, хоча я й не встигла розгледіти форму. Та вже за мить його очі потьмяніли, ніби рішення остаточно визріло.

— Є ідея, — коротко кинув він і зник.

А я залишилася сама. Серед будинків-примар, що втупилися в мене порожніми очницями вікон. Здавалося, світ навколо зрушився, підступив ближче, і тепер розглядав мене з холодною, настороженою ворожістю. Наче щось зайве, наче темну пляму на гладкій поверхні, яку хочеться стерти.

І раптом — десь у далечині — тишу розірвав крик. Пронизливий, дикий вереск. Наче хтось навмисне плюнув у тишу, зневажив її. Серце миттю провалилося кудись униз, а тіло судомно стиснулося, ніби я раптово занурилася в крижану воду, і кожна клітина скрикнула від холоду та несподіванки.

Згодом, уже ближче, потягнувся в’язкий, гнилуватий стогін. Ніби щось повзло, чіплялося за простір, залишаючи за собою липкий слід.

А потім — зовсім поруч, буквально за рогом — я почула важке, хрипке дихання. У ньому було щось надто хиже, надто відверте у своїй жадобі. Наче погляд, що вже вп’явся в тебе. Наче рішення, яке давно прийняте: ти — мета. Ти — здобич. Бо те, що наближалося, без сумніву було голодним. Безжально, нестерпно голодним.

Від цих неприродних звуків шкіру обсипало дрібними, колючими сиротами — здавалося, тисячі голки простромили тіло, змушуючи його тремтіти. Хотілося затулити вуха, сховатися в себе, згорнутися в щось маленьке, безлике, невидиме… І молитися, щоб це не наближалося... щоб не дійшло... щоб не знайшло мене.

***

За кілька секунд повітря переді мною немов здригнулося — і постать напівдемона виринула з темряви.

— Ти... Ти як міг залишити мене одну в цьому зловісному мороці?! — вигукнула я. Голос зірвався на високі ноти, а серце билося несамовито, мов птах, загнаний у пастку.

Вадмір злегка нахилив голову. Очі уважно ковзали по навколишньому простору, вивчаючи кожен закуток, кожну тінь.

— Я зник лише на кілька секунд. Нічого б з тобою не сталося, — спокійно мовив він. Хоча я явно відчула тонку напругу в голосі, мовби він сам не до кінця вірив у власні слова.

— А якщо б на мене напав ящіроподібний беззуболисий троглодит?! — випалила я, ще не оговтавшись від паніки, яка досі пульсувала в грудях.

— Хто? — перепитав він, нахмуривши брови з виразом щирого здивування. — У цьому просторі таких істот не існує.

Я кинула погляд у той бік, де ще мить тому чулося те моторошне, хрипке дихання. Прислухалася. Але нічого — навколо знову панувала глуха тиша.

— Та байдуже! — відмахнулася я. — Просто уяви: ти повертаєшся, а від мене — тільки ніжки та ріжки залишилися! — виголосила я з драматичним пафосом, намагаючись передати весь масштаб потенційної трагедії.

Вадмір, примружившись, глипнув на мене з такою особливою сумішшю скепсису й занепокоєння, яку зазвичай зберігають для людей, що щойно сказали щось на-а-адто дивне.

— У тебе немає ріжок, — неквапливо вимовив він, наче перевіряв, чи я справді вірю в те, що щойно сказала.

Я застигла.

Він що — серйозно?..

— Це була метафора... — пробурмотіла я, трохи ніяковіючи. — Образний вислів... Не буквально...

Та він усе ще дивився на мене. Занадто уважно. Занадто довго.

Чого це він так витріщається? Невже думає, що я, справді, вірю в троглодитів?..

Кілька секунд тиша висіла в повітрі, мов натягнута струна, готова брязнути від найменшого руху. Потім — різкий жест, і Вадмір з кам'яним виразом обличчя простягнув мені склянку з рідиною кольору нічного кошмару.

— Випий це, — коротко кинув він з такою буденністю, мов пропонував чашку м’ятного чаю, а не якусь магічну гидоту.

Я напружено зіщулилась, інстинктивно відступаючи на пів кроку.

— Що це таке? — запитала з обережністю того, хто вже бачив, як невинне «випий» обертається на «тепер ти проклята навіки».

— А чи ти не можеш просто... випити? Без зайвих питань? — його тон залишався рівним, але в очах блиснуло щось нетерпляче.

— Ага, звісно! — вибухнула я. — А якщо я попрошу тебе витягти меч і встромити собі в дупу, ти зробиш це мовчки чи все-таки поцікавишся, навіщо?

Вадмір закотив очі так демонстративно, що, здавалося, вони от-от зроблять повний оберт і повернуться на місце з новим рівнем розчарування.

— Ти нестерпна, — буркнув він, однак в голосі вже звучала звична нотка смирення.

— А ти, порівняно зі мною, просто янголятко, так? — я схрестила руки на грудях і нахилила голову, додаючи до погляду весь доступний виклик.

Він усміхнувся. Проте ця усмішка була не з тих, що заспокоюють. Вона радше належала до категорії «я знаю, що ти зараз викинеш, і, чорт забирай, мені це навіть подобається».

— Добре, слухай. Я скажу, що це таке, а ти вип’єш. Домовились?

— Говори. А я вже вирішу, чи варто ризикувати життям заради твоїх алхімічних коктейлів, — зухвало кинула я.

Напівдемон знову пустив очі на лоба, з такою втомленою елегантністю, яку мають ті, хто вже змирився з тим, що логіка тут — не господар, а випадковий турист із простроченим паспортом. А от його зітхання було геть театральним, наче він ніс на плечах не просто відповідальність, а весь архів міжсвітових пояснень, що нікому не цікаві, та все одно потрібні.

— Послухай, тут усе набагато серйозніше, ніж ти можеш уявити, — зауважив він, голос набув глибокого, тривожного відтінку.

Я нахилила голову, лукаво примружившись.

— А що, на твою думку, я можу уявити? — запитала, не приховуючи іронії.

Вадмір заплющив очі. Можливо, щоб не бачити моєї виразної скептичної гримаси. Можливо, щоб зібратися з думками. А може, просто порахував до п’яти, як це роблять ті, хто намагається не вибухнути.

Коли він нарешті розплющив очі, в його погляді з'явилося щось нове — відтінок тривоги, що зовсім не пасувала до звично стриманого, практично незворушного виразу обличчя.

— Це еліксир, — проказав він, — який зробить тебе невидимою для мешканців цього світу. Вони не зможуть тебе відчути.

Я нахилилася ближче до склянки, вдивляючись у рідину, що переливалася всередині, мов жива.

Гм... Це вже схоже на справжню магію. І точно не з розділу «для початківців». Виглядає дорого... та небезпечно.

— Де ти його взяв? — насторожено запитання я.

— Це важливо? — в голосі Вадміра знову з’явилася знайома втома.

Ну-у-у...

— Приспана Красуня [3] вколола палець — і заснула на сто років. Білосніжка [4] відкусила шматочок яблука — і померла. А ти хочеш, щоб я просто так, без жодного уточнення, випила цілу колбу якоїсь невідомої субстанції, приготовленої кимось, кого я навіть не бачила? — я схрестила руки на грудях, з такою рішучістю, з якою адвокат зазвичай викладає останній, беззаперечний аргумент перед присяжними.

— Ми не в казці, — буркнув він, та в його голосі не вистачало впевненості. Враховуючи, що він — напівдемон, його сестра — привидиня, а найближчі друзі — янгол і демон, звучало це… ну, як мінімум дивно.

— О, то ми в реальності? — Я витримала павзу, як акторка перед фінальною реплікою, а тоді долала, зітхнувши: — Знаєш, Вадміре, у кожній казці є мораль. І зазвичай це щось на кшталт... перш ніж сунути носа куди не слід — перевір усі сім разів. І бажано — з факелом і групою підтримки, що вміє битися або хоча б швидко бігати.

Кутик його рота ледь сіпнувся вгору, а в очах блиснуло щось темне, що межувало із насмішкою, але не втрачало пильності.

— Ти нікуди не пхатимеш свого носа, — відказав він, голос був напрочуд рівний.

О. Боже. Мій.

— Це була метафора! — роздратовано зітхнула я, як вчителька, що вже втретє пояснює різницю між буквальним і образним. — Ти взагалі розумієш, що таке метафора?

— Пий, — кинув Вадмір стисло, без жодної інтонації, яка б натякала на вибір. Це було не прохання — це був імператив.

Я відчула, як нерви починають грати на власних струнах.

— Що зі мною буде? Це боляче? — запитала, силкуючись тримати голос рівним, проте всередині вже починала розгортатися паніка, мов дим, що поволі заповнює кімнату.

— Ні, — відповів він, не змінюючи ані тону, ані виразу.

— Це надовго?

— Тимчасово.

— Побічні дії є?

— Можеш відчути легке запаморочення, — озвався з тією ж сухістю, наче цитував інструкцію з упаковки.

— А...

— Пий! — урвав напівдемон, в голосі вже не залишилося жодної дипломатії — лише чисте, концентроване роздратування.

А, щоб тебе!

Я вихопила склянку з його рук, ніби трофей у битві за здоровий глузд. Перед тим як зробити ковток, я метнула на нього погляд, наповнений усією можливою драматичністю, яку могла зібрати в собі за одну секунду.

— Якщо я помру, то знайду тебе — і помщуся! Тепер я знаю, де ти живеш! — виголосила я, відчуваючи, як холодна рідина, без смаку, торкнулася губ.

Вадмір не відповів, не зробив жодного руху, не вимовив жодного слова. Лише зосереджено дивився на мене, мов на піддослідного кроля.

Дідько...

~~~

— Атесе, як думаєш, це справді спрацює?

Спокійно:

— Думаю, що ми вже перейшли межу, де логіка щось вирішує. А я бачив такі дивні речі, які змушують сумніватися навіть в логіці Всесвіту. Але це — з розряду «краще не гуглити». І, чесно кажучи, мої мальнькі внутрішні демони вже почали шукати вихід через сервісний люк.

Нашорошено:

— Що? Тобто ми зараз граємо в «або пощастить... або нас згадуватимуть у фольклорі, з червоною позначкою «не повторювати»?

— Ну, були прецеденти... Проте там, здається, летальні наслідки не входили в офіційний перелік побічок. Хоча, знову ж — хто читає дрібний шрифт у прокляттях?

Обурливо:

— Святі чорти! Ці відьми деруть три шкури, а видають — інструкцію з дефектом, обіцянку без гарантій і бонусну паніку в подарунок.

Зі смішком:

— Янголе, це ти щойно... вилаявся? — Павза. — І це що — побічний ефект тривоги, чи я нарешті бачу, як у тебе прорізаються крильця з шипами?

Ігноруючи його запитання, тривожно вигукує:

— Атесе, якщо з нею щось трапиться — я збожеволію!

Спокійно:

— Не збожеволієш. Просто трохи зависнеш у внутрішньому монолозі на дні емоційного колодязя. А потім, перш ніж знову вплутуватись у смертні драми, згадаєш, що свічки — штука дорога, і не кожна гра варта їхнього полум’я.

______________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

[1] Готи (плем’я) — східногерманські племена, що у IV–V ст. спричинили падіння Західної Римської імперії, заснували королівства в Іспанії та Італії, прийняли християнство й залишили культурний слід у європейській історії.

[2] Готи (субкультура) — молодіжна течія, що виникла наприкінці 1970-х років у Великій Британії на основі постпанку та готик-року; характеризується темною естетикою в одязі й музиці, інтересом до містики, меланхолії та романтики смерті, символізує альтернативне бачення світу, де темрява й смуток стають джерелом краси та самовираження.

[3] Приспана Красуня (Sleeping Beauty) — казковий персонаж європейського фольклору, найвідоміший у літературних версіях Шарля Перро («Спляча красуня», 1697) та братів Грімм («Спляча красуня», 1812). Це принцеса, яку зла фея (або чаклунка) проклинає заснути на сто років після уколу веретеном. Прокляття знімає поцілунок принца, що пробуджує її до життя. Образ Приспаної Красуні символізує невинність, чистоту й очікування долі, а також ідею перетворення через сон і пробудження. У культурі він став архетипом «чарівної принцеси», широко адаптованим у літературі, театрі та анімації (Disney, 1959).

[4] Білосніжка (Snow White) — казковий персонаж, найвідоміший у версії братів Грімм («Білосніжка та сім гномів», 1812). Це принцеса з надзвичайною красою, яку переслідує зла мачуха — королева, заздрячи її вроді. Після отруєного яблука Білосніжка засинає смертельним сном, але пробуджується завдяки поцілунку принца. Образ Білосніжки символізує невинність, чистоту й перемогу добра над заздрістю та злом. У культурі він став архетипом «чарівної дівчини», широко адаптованим у літературі, театрі, кіно та анімації (Disney, 1937 — перший повнометражний анімаційний фільм студії).