Раді Вас бачити!

Всяк бачення свої споглядає,

Всяк розчує особливий гімн,

Душу всякого обтяжує

Гріх несхожий, гріх, чужий іншим.

Зле сонмище там розгулялося —

Бісів зліше не знає й пекло.

Але любов, благостиня та жалість

Також у душах заблудлих гостить.

/Дін Кунц. Згубне місце./

— — — — — — — — — — — — —

10 травня 2016. Вівторок.

— Стоп! Потрібно розібратися з усім цим... божевіллям! — випалила я, вхопившись за голову. — Ще кілька днів тому я не вірила навіть у Бога. А тепер ти кажеш, що, крім Нього, існують ще янголи з демонами й ще купа всього... — приголомшено вигукнула я, сновигаючи по кімнаті туди-сюди, наче загнаний звір у клітці.

— Що вона має на увазі під «купою всього»? — Ан запитливо глипнув на Атеса. Той знизав плечима та похмуро поглянув у бік Вадміра. Кілька хвилин тому ці двоє знову повернулися до кімнати після того, як Вадмір повідомив мені, що янголи та демони існують, а він — напівдемон.

— Так, ми існуємо! — тон Вадміра був жорстким і рішучим, наче він тут і зараз вирішив поставити всі крапки над «і». — Чи можеш ти це зрозуміти?

— До цього ти стверджував, що ти — демон! — обурено вигукнула я, продовжуючи свою ходу по моторошній кімнаті.

— Він трохи випередив події, — спробував виправдати друга Ан, але Вадмір стрельнув на нього суворим поглядом, змусивши замовкнути.

Я зупинилася навпроти брюнета, дивлячись йому прямо в очі, та запитала:

— Напівдемони? Це як? Твій батько що — мав стосунки із сукубом [1]? Я про таке в книжці колись читала, — додала я з легким усміхом, силкуючись зберегти самовладання, хоча в животі неприємно млоїло.

Його обличчя було серйозним, погляд зосередженим. Потім, спокійним і врівноваженим голосом, Вадмір відказав:

— Так, тільки в моїй історії все навпаки: мій батько-демон спокусив мою смертну матір. І таким чином...

— Так-так, зрозуміло... — я виставила руку, зупиняючи його. — Народився ти! Диво-дитина! — вимовила я з іронією, складаючи руки перед собою, ніби молячись.

Ан, що стояв біля ліжка, у відповідь засяяв усмішкою. А Атес, сидячи в темному кутку на старому, подертому кріслі, мовчки спостерігав за нами зосереджено-холодним поглядом.

— Я — не диво-дитина. Я — демон, — промовив Вадмір рівним голосом, проте в його очах з'явився сталевий блиск.

— Але ж нещодавно ти заявляв, що ти — НАПІВДЕМОН! То виходить, що ти також і НАПІВЛЮДИНА? — ‌саркастично зауважила я, відчуваючи, як всередині мене підіймається хвиля гніву, наче вулкан, готовий до вибуху.

— Напівлюдей не існує, — сухо заперечив Атес, схрестивши руки на грудях.

Я уважно подивилася на нього, його обличчя потемніло ще більше.

— А що щодо тебе? Ти теж... напівдемон?

Рудий зиркнув на мене з-під брів. Його погляд вселяв у мене страх, що розповзався по тілу, як холодний вітер, що залишає сироти на шкірі.

— Смертна лізе туди, куди не треба, — заговорив він із загрозливим спокоєм, дивлячись на Вадміра. Ці слова змусили мене здригнутися, наче від несподіваного удару.

Проте, перш ніж я змогла кинути саркастичну репліку Атесу, Вадмір урвав мене, ступивши вперед і затуливши рудого своєю постатю. Я підняла очі на нього та зустрілася з глибоким, проникливим поглядом. Потім впевненим і категоричним тоном він виголосив:

— А тепер уважно послухай! У світі повно демонів і янголів. Вони давно борються за душі людей. Ми, напівдемони, намагаємося зберегти баланс, слідкуємо за порядком. Тепер ясно?

Я глянула на нього з недовірою, відчуваючи, як крижаний потік сумнівів накочує й поволі пускає коріння в моїй свідомості. Новий світ, який розгортався переді мною водночас бентежив і лякав своєю незбагненністю та складністю. Реальність, яка ще вчора здавалася стабільною та чіткою, тепер розсипалася на безліч уламків, лишаючи мене розгубленою й непевною. Прийняття цієї нової дійсності вимагало від мене надзвичайних зусиль та внутрішньої сили, яку я ще тільки мала віднайти.

— Теж мені Месники Потойбіччя! — пробурмотіла я, закочуючи очі. — І як воно працює? Приблизно так, як те, що ти робив у храмі?

Вадмір мовчки кивнув; його погляд трохи пом’якшав, хоч пильність у ньому не зникла. Втім, напруга в мені дещо зменшилася, та тривога й далі висіла між нами тонкою, невидимою павутиною, сплутуючи думки й відчуття.

— Але ж ти там убив людину! — вигукнула я, і серце підскочило до горла, стискаючи кров крижаним страхом.

— То був демон. І я, — він коротко хитнув головою у бік меча за спиною, — просто відправив його… туди, звідки він прийшов.

Я насупилася.

— В Пекло [2], — сухо й безжально уточнив він.

— А… ясно, — пробурмотіла я, силкуючись загнати паніку глибше всередину.

Зробивши невеличку павзу, щоб зібратися з думками, я обережно запитала:

— Якщо ти наполовину демон, то чому допомагаєш янголам?

— Я не допомагаю янголам! — різко спалахнув брюнет. Але, кинувши швидкий погляд на Ана, він одразу знизив голос, все ще зберігаючи напруження: — Я не допомагаю янголам. Я лише змушую демонів, які переступають дозволену межу, повертатися назад у Пекло.

— Тобто ти, виходить, «милосердний»… демон? — озвалася я з примирливим усміхом, намагаючись осмислити всю абсурдність цієї ситуації.

— Не певен, що слово «милосердний» тут доречне, — Вадмір злегка насупився, зводячи брови.

— Як і «демон», — не втрималася я — пирхнула. Але його пронизливий погляд змусив мене на мить втратити нитку думок. У ногах з’явилася ватяна слабкість, і я ледь не сіла, щоб утримати рівновагу.

Помітивши моє збентеження й тривогу, Вадмір ступив ближче й тихо спитав:

— Ти як?

Я кілька разів швидко моргнула, ніби намагаючись розвіяти туман перед очима й зібратися з думками.

— Тепер я зрозумів, що з нею, — раптом промовив Ан, підходячи ближче й розглядаючи мене з цікавістю, наче бачив уперше.

Атес теж випірнув із затіненого кута та приєднався до блондина. За мить усі троє хлопців уважно вдивлялися в мене, мов намагалися розгадати складну загадку. Звісно, під таким пильним оглядом я зніяковіла.

— Тобі не здається, що зосередитися стає дедалі важче? — тихо поцікавився Ан, не зводячи з мене погляду.

Я лише кивнула, відчуваючи, як тривога поволі затягує мене в себе. Пильні очі хлопців різали свідомість, мов світлові промені, і я почувалася так, ніби мене роздивляються крізь мікроскоп.

— Наче в очах пісок? — продовжив блондин, усе так само уважно вдивляючись.

Я знову мовчки кивнула — слова розсипалися, так і не встигнувши народитися.

— Хочеш щось сказати, але думка вислизає, і ти не можеш згадати, про що щойно думала? — м’яко, проте пронизливо уточнив Ан.

Ще один легкий кивок з мого боку. Я відчувала, як безсилля охоплює мене зсередини.

— Ага, тепер усе сходиться! — Ан підкинув руки вгору, і в його очах спалахнуло захоплення, ніби він щойно розгадав загадку століття.

— Біс [3]?! — після короткої паузи здивовано перепитав Вадмір, обмінявшись тривожним поглядом із блондином.

— А хто ж іще? — з поважною серйозністю видихнув той, схрестивши руки на грудях.

— Вони ж обіцяли з цим покінчити, — роздратовано кинув брюнет, перевівши погляд на Атеса, наче шукаючи підтвердження.

— Це ж біси. Чого від них чекати? — рудий байдуже знизав плечима, і в його голосі прозвучали зловісно-фаталістичні нотки.

— І що все це означає? — злякано спитала я, переводячи погляд з одного на іншого.

Вадмір спокійно зустрів мій погляд і тихо мовив:

— Тобі доведеться довіритися мені.

— Ти знову за своє?.. — зірвалося з моїх уст, і всередині сколихнувся розпач, перемішаний із гнівом.

— Вадмір каже правду, — жорстко втрутився Атес. — Тобі пора почати йому довіряти, — додав він і, розвернувшись, попрямував до крісла в кутку. Вмостившись там і схрестивши руки на грудях, він чітко дав зрозуміти: обговорення закінчене.

Я впіймала себе на думці, що рудий звучав надто переконливо. і я відчула, як у мене пересохло в горлі. З острахом глянула на Вадміра, відчуваючи, як горло пересохло, в серце схарапуджено калатає в грудях. Не відводячи погляду, я запитала:

— То що ти збираєшся робити?

— Ти коли-небудь чула про екзорцизм [4] ? — спокійно запитав він, наче йшлося про щось буденне.

— Екзор... що? — насторожено перепитала я, невпевнено глянувши на Ана.

— Вигнання демона, — пояснив той з невимушеною впевненістю.

Я знову глянула на Вадміра — він трохи звів брову, наче щиро дивуючись моїй розгубленості. Потім мій погляд ковзнув до Атеса: рудий закотив очі, демонструючи своє нетерпіння.

— Ви що — серйозно? Це ж якась нісенітниця! — нервово всміхнулася я, ще сподіваючись, що все це лише невдалий розіграш. Однак ніхто не підтримав мене навіть натяком на посмішку.

— Справді так думаєш? — промовив Вадмір з холодною впевненістю.

Я нервово проковтнула; на чолі виступали крапельки поту, серце шалено калатало, а всі думки переплуталися.

— Ти припускаєш, що всередині мене... демон?

— Я не просто припускаю — я впевнений, — твердо відповів він. — І це не демон, а біс. Ці огидні істоти завжди виконують найбруднішу роботу за наказом своїх хазяїв.

Його слова прозвучали безапеляційно, а в очах світилася непохитна переконаність. Усе довкола ставало ще дивнішим; напруга густішала, мов важкий туман. Кожен подих давався із зусиллям, тривога повзла тілом, стискаючи груди й позбавляючи повітря.

— І що це означає?.. Як ви збираєтеся… Як узагалі це відбувається? — нерішуче пробелькотіла я. Думки розтікалися, як морозиво, що тануло дуже швидко. Енергійно труснула головою, намагаючись зосередитися, але марно.

Вадмір простягнув руку й надзвичайно ніжно торкнувся моєї щоки. Його пальці викликали легке поколювання, наче я нарешті пробуджувалась від глибокого сну.

— Довірся мені, — промовив він оксамитовим голосом. Його слова лягли заспокійливо, мов тиха мелодія, і я відчула, як тривога поступово відступає, підкоряючись його присутності.

Аж раптом Вадмір різко розгорнув мене від себе, тримаючи за плечі, і звернувся до друзів:

— Їй залишив повідомлення Зепар!

Я здригнулася, коли крижаний, пронизливий страх пройняв мене з голови до п’ят, мов різкий електричний розряд. Нерви були натягнуті до межі, кожен м’яз тремтів від напруги. Обличчя Ана залишалося непорушним — здавалося, почуте анітрохи його не здивувало. В його погляді не було ні подиву, ні тривоги. Атес же, навпаки, насупився: брови зімкнулися в суворому виразі, а в глибині очей спалахнув дикий, насторожений вогник.

— Думаєш, біс — це його робота? — рудий кивнув у мій бік, проте Вадмір не відповів.

Я спробувала повернутися до нього, але він тримав мене так міцно, що я майже не могла поворухнутися.

— Ане, допоможеш? — твердо мовив Вадмір просто біля мого вуха. Від його близькості тілом пробігли мурашки.

— Чому я? Ти ж знаєш, що я не терплю насильства! — обурено пробурмотів блондин, але вже за мить він опинився поруч, поклавши руки мені на плечі.

— Атесе, сподіваюся, окреме запрошення тобі не потрібне? — знову озвався Вадмір. Голос звучав рівно, проте в ньому відчувалася нагальна рішучість, від якої я знову здригнулася. Холодні мурашки побігли спиною, наче в тривожномупередчутті.

Хоч і неохоче, Атес підвівся зі свого місця. Обійшовши нас, він наблизився до Вадміра. Я не бачила їхніх рухів, але чітко відчувала, як щось відбувається позаду. Вочевидь, хлопці мовчки помінялися місцями: я все ще була скута, проте тепер брюнет стояв ліворуч від мене. Він витягнув щось із кишені своїх бездоганно стильних штанів і приклав це до мого чола.

— Пробач, — прошепотів він, очі наповнилися виразним співчуттям. Після цього Вадмір заговорив незнайомою мені мовою — слова лилися рівно й глухо, мов справжні закляття.

Спершу не сталося нічого. А потім… ніби з усіх боків мене одночасно обпекло розжареним вугіллям. Я закричала від нестерпного болю, що пронизував кожну частину тіла. Ан утримував мене спереду, а Атес — ззаду, не даючи впасти, поки в мені вирувало справжнє пекло, що здавалося, пожирає мене зсередини.

Минуло лише кілька секунд — і мене почало трусити, як під час лихоманки. Вадмір не зупинявся: його мовлення зливалося в безперервний потік звуків, що проникали глибоко в мене. Його голос і чужа мова, якою він говорив, немов розтинали темряву в моїй душі, впускаючи туди сліпучі промені світла.

Здавалося, минула ціла вічність, хоча насправді — не більше кількох хвилин, коли я знову почала усвідомлювати себе й усе, що відбувалося довкола… Вадмір, який продовжував читати щось схоже на молитву незрозумілою мовою, притискаючи до мого чола круглий предмет… Ан, що дивився на мене з побожним жахом у очах... І міцні руки Атеса на моїх плечах — ніби щит від невидимої, але смертельно близької загрози.

Я почула власний крик десь збоку, ніби відлуння чужого голосу. Потім від мене відокремилося щось чорне й густе, схоже на дим. Воно було в'язким, мов нафтовий шлам, клубочилося й вирувало. Побачене пройняло мене до кісток, наче сцена зі страхітливих нічних кошмарів.

Вадмір одним швидким рухом прибрав круглий предмет з мого чола, і в ту ж мить я побачила блискавичний спалах його меча. Чорна, нафтоподібна хмара видала пронизливий вереск — і щезла, наче її ніколи не існувало.

Ан відпустив мене й відступив убік; на його обличчі ясно читалося полегшення, яке він навіть не намагався приховати. Атес теж розтиснув руки, і я відчула, як напруга поволі сходить із тіла, ніби з мене зняли непосильний тягар.

Ми на мить зустрілися поглядами з Вадміром — і вже за секунду я відчула, як земля під ногами починає плисти. Перед очима стрімко потемніло, а останнім спогадом стали сильні руки, що встигли підхопити мене, перш ніж я знепритомніла.

~~~

— Коли дівчина прийде до тями?

— Не знаю.

— Вона вже давно непритомна... Вже час...

— Знаю. Почекаємо ще трохи.

— Думаєш, у нас все вийшло?

— Ніколи раніше такого не робив, але думаю — так, у нас вийшло.

— Цей підступний Зепар... Навіщо він зробив це? Щоб нашкодити нам?

Тиша в відповідь.

— Вадміре, це жахливо! І це несправедливо!

— Ане, ти коли-небудь бачив демона, який грає за правилами?

— Ні... Але ж є етика!

Лише смішок у відповідь.

— Вадміре?

— Га?

— Що будемо робити зі смертною далі?

Новий смішок:

— Мабуть, з'їмо.

— Я серйозно!

Важке зітхання:

— Не знаю. Але тепер її звичайне життя у минулому.

— Варіант, що я запропонував, ще має силу...

— Що? Ні! Це неправильно.

— А втягувати її у все це — правильно?

Ще одне важке зітхання:

— Демони не пробачать, янголи не зрозуміють. І Атес мав рацію — це єресь.

— Ну, як скажеш...

____________________________________________

[1] Сукуб (від лат. succuba — «наложниця», «коханка», буквально — «та, що лежить під») — жіночий демон спокуси в середньовічних легендах. За повір’ями, він з’являється чоловікам уві сні, навіюючи еротичні видіння та зваблюючи їх, аби висмоктати життєву силу. Зовні сукуб надзвичайно привабливий, однак може мати демонічні ознаки — роги, крила, копита. Його чоловічий відповідник — інкуб, хоча в деяких традиціях обидва вважаються проявами одного й того ж духа, здатного змінювати стать.

[2] Пекло — уявлення про місце посмертного покарання, поширене в багатьох релігіях і культурах. Зазвичай його змальовують як підземний світ, де душі грішників зазнають страждань і мук. У християнстві пекло часто розуміють як стан душі після смерті, що виникає внаслідок гріха; питання його вічності чи тимчасовості залишається предметом богословських дискусій. В ісламі перебування в пеклі вважається вічним, тоді як в індуїзмі, буддизмі та джайнізмі — це радше перехідний етап у циклі перероджень. Пекло часто протиставляється небесам або Вирію — місцю світла, спокою й блаженства.

[3] Біс — злий дух або демон, що походить зі слов’янських вірувань і уособлює темряву, холод і ворожу силу. У язичницькому світогляді біси завдавали людям шкоди: насилали мороки, збивали зі шляху, викликали негоду. Вважалося, що впродовж зими земля перебуває під їхньою владою, а самі вони є втіленням темної сторони світу в дуалістичній моделі космосу. З приходом християнства образ біса трансформувався: він став синонімом демона або чорта, що спокушає, вселяється в людей і протистоїть божественному. Цікаво, що в давньоєгипетській традиції ім’я співзвучного божества Беса мало зовсім інше значення — це був доброзичливий карлик-охоронець дому, родини й новонароджених. Зовнішність біса зазвичай змальовується як потворна: волохате тіло, роги, хвіст, криві ноги — образ, близький до чорта або гобліна.

[4] Екзорцизм (або «вичитка», від грец. ἐξορκισμός — «заклинання», «зв’язування клятвою») — це релігійний обряд вигнання демонів, бісів або іншої нечистої сили з людини, тварини чи місця, яке вважається одержимим. Здійснюється за допомогою молитов, святої води, спеціальних ритуалів і сакральних предметів. Практика має глибоке історичне коріння й присутня в багатьох релігіях світу. У межах обряду священник-екзорцист виступає як посередник між Богом і одержимим, закликаючи божественну силу змусити зло підкоритися вищій волі. Екзорцизм поєднує елементи духовного очищення, боротьби зі злом і відновлення гармонії між тілом, душею та простором.