Раді Вас бачити!

Зустріч двох особистостей подібна до контакту двох хімічних речовин: якщо є хоч найменша реакція, змінюються обидва елементи.

/Карл Густав Юнг/

— — — — — — — — — — — — —

11 травня 2016. Середа.

Ми рухалися похмурою стежкою, що губилася в серпанку. На кожному кроці сіра пилюка, схожа на попіл, здіймалася в повітря й швидко розчинялася в густій імлі. Праворуч височіли зловісні чорні скелі, з громіздкими кам’яними брилами, ніби застиглі у беззвучному падінні. Довкола панувала безмежна темрява, глибока, майже фізично відчутна. Я раз у раз кидала погляд через плече — не з острахом, а ймовірніше з непевністю, зі спробою осмислити незбагненне. Цей світ не лякав мене, ні, проте його природа суперечила всьому звичному.

Деякий час ми з Вадміром невпинно йшли вздовж гори, і що далі, то сильніше змінювалася темрява. Спочатку вона здавалася просто гнітючою, затим почала поступово згущуватися, наповнюючи повітря моторошним присмаком. Земля під ногами немов дихала холодом, а віддалені контури перетворювалися на загрозливі силуети. Я старалася триматися поруч зі своїм супутником, щоб не загубитися серед цього спотвореного краєвиду.

А от Вадмір ніби був у своїй стихії — рухався впевнено, легко й невтомно, мовби його тіло було спеціально створене для подібних навантажень. Ми долали шлях уже понад годину, а він не виявляв жодних ознак втоми. Тоді як я вже ледве переводила подих і відчувала, як кожен м’яз протестує проти такого темпу. Чесно кажучи, спортивна витривалість ніколи не була моєю перевагою.

Я прокашлялася, змусивши себе зібратися, а затим тихо кинула напівдемону в спину:

— Слухай, ти обіцяв розповісти... про цей... е... вимір...

Він трохи сповільнив ходу та, порівнявшись зі мною, кивнув, а потім озирнувся, мов перевіряючи щось у порожнечі:

— І з чого почати?

— Почни з самого початку, — запропонувала я, теж хутко озираючись навколо, проте перед очима була лише суцільна темрява. Жодних підказок, жодних форм чи рухів. Тоді мій погляд знову повернувся до напівдемона, який втупився в мене з незрозумілим виразом, який викликав неспокій.

Це що — поблажливий інтерес?

— «Самий початок» — це поняття доволі неоднозначне, — усмішка ледь торкнулася його вуст. — Як зародився цей світ? Точно сказати не можу. Існує декілька теорій, кожна з яких має право на існування. Бажаєш почути їх усі?

Я знизала плечима. Насправді мені зараз зовсім не хотілося слухати моторошні байки про створення Виміру Демонів. Я й усталеним версіям про походження Землі не надто довіряю...

— Ну, почни з себе. Де ти народився? Як минуло дитинство? Чим жив, з ким був поруч? А потім поступово дійдемо до того моменту, коли ти зустрів Атеса й Ана, став їм другом. Гадаю, тоді все стане на свої місця.

— Ти хочеш, щоб я розповів... свою історію? — його погляд затримався на мені, а голос прозвучав з тінню здивування, ніби сама ця думка була незвичною для нього.

Я твердо кивнула, не відводячи погляду від його примружених очей.

— Хитра, — зухвало буркнув Вадмір, але на денці його зіниць вже жевріли лукаві вогники. — З якого дива я маю тобі про себе розповідати?

— Можеш не робити цього. Але якщо я знатиму більше про тебе, то й довірятиму більше. Хіба не цього ти прагнув? — я пильно стежила за ним, вичікуючи.

— Ну добре, нехай буде так, — недбало кинув напівдемон, явно щось вишукуючи у моїх думках. Він кілька секунд мовчав, а потім, видихнувши, мовив: — Як ти знаєш, моя мати була людиною. Звичайною смертною, проте неймовірно прекрасною.

— Ти схожий на неї? — не втримавшись, запитала я. Чомусь мені дуже хотілось це знати...

У відповідь Вадмір загадково посміхнувся й ледь помітно кивнув:

— Так, я успадкував її риси.

— То ти добре пам’ятаєш її?

На якусь мить погляд Вадміра затуманився, мабуть, віддаляючись у спогади.

— Так, ніби вона ще вчора була поряд, — у його голосі прозвучала особлива м’якість, а на обличчі промайнуло щось незвично-ніжне.

Я зрозуміла — ця пам’ять була для нього дорогоцінною.

— Ви були близькі? — запитала обережно, силкуючись не видати здивування.

— Близькі? Мабуть, так. Адже я жив із нею. До шістнадцяти років, — уривчасто кинув він, навіть не змінюючи ритму ходи.

Я ж, навпаки, різко зупинилася, неначе ударна хвиля пронеслася крізь мою свідомість. Жив зі смертною? До шістнадцяти років?! Слова Вадміра розкреслили реальність новими барвами, змусивши мене подивитися на нього новим поглядом.

— А що було потім? — насторожилася я, інтуїтивно відчуваючи, що відповідь не буде легкою, та знову повільно рушила за ним.

Мій супутник якусь мить мовчав, його погляд губився десь у порожнечі, а затим він холодно вирік, наче відсікаючи частину себе разом із цими словами:

— Мама померла.

Я здригнулася від несподіванки, відчуваючи, як повітря стає важчим. А тоді Вадмір пошепки додав:

— Саме тоді батько дізнався про мене.

Мої пальці мимоволі стиснулися в кулак. Ці слова були не просто зізнанням — вони здавалися розломом, точкою, що розділяє його життя на «до» та «після». І тепер цей розлом відкривався переді мною, і я не знала, чи можу переступити його, чи маю просто стояти тут, на краю, поряд з ним.

— Мені шкода… — лише видихнула я, і слова здалися жалюгідно слабкими перед цією безмежною тишею, що осіла між нами.

Після довгої павзи, Вадмір майже байдуже кинув:

— Так, мені теж.

І хоча його тон нібито не передавав емоцій, утім, я знала — вони не зникли. Вони ховалися в глибинах його погляду, загнані, приглушені, поховані під шарами минулого, яке він не дозволяв собі проживати заново.

Аж раптом Вадмір зупинився, напружено прислухаючись до чогось невидимого для мене. Я теж завмерла, вдивляючись у густу темряву, проте нічого не побачила й не почула. Тоді він жестом показав мені слідувати за ним, і я без вагань рушила вперед.

На який час між нами запала мовчанка, і лише наша хода глухо відлунювала у просторі. Вадмір прошкував поруч, занурений у власні думки, а я вагалася, чи варто порушити цей мовчазний простір. Однак цікавість виявилася сильнішою.

— А як твої батьки… взагалі зустрілися? Вони ж з різних світів.

Погляд напівдемона спалахнув легким відтінком гіркої іронії.

— Якщо не брати до уваги той факт, що мій батько — демон, здатний спокусити будь-яку жінку, яка йому сподобається? — куточки його вуст ледь смикнулися в посмішці без радості, без тепла.

По моїй спині пробіг холодок. Дідько! Чи варто було питати? Але відступати вже не мало сенсу. Тож я злегка підняла брову, очікуючи продовження.

Вадмір важко зітхнув, мовби обдумуючи, чи варто говорити, і після невеличкої павзи все ж таки почав розповідати:

— Ніколи не питав про це ні в неї, ні в нього. Але… романтикою це точно не назвеш. Якби ти знала мого батька, сумніви розвіялися б самі собою. Він деспот, тиран. Владний, непохитний, зарозумілий, жадібний і жорстокий. Уособлення істинного демона. Недарма він — Великий Герцог. Адже Баал не роздає такі титули просто так.

Я мимоволі затамувала подих.

Отакої... Виявляється, навіть демони можуть мати напружені стосунки з батьками.

Густе, важке мовчання заповнило простір між нами, втім, Вадмір сам перервав його, наче продовжуючи власний внутрішній монолог:

— Якби мама не померла, все було б інакше.

Ці слова стислися у моїй свідомості болючим вузлом. Коли раптом мене осяяло:

— Ти жив із нею не тут? Не в цьому вимірі? Серед... смертних? — подив у моєму голосі зростав, набираючи сили.

Він ледь помітно кивнув головою — і цей стриманий рух видавав у ньому приховану напругу, немов всі ці слова було важко виносити назовні.

— Вона ховалася від батька шістнадцять років у твоєму світі. Це були найкращі роки мого життя, — усмішка ковзнула його обличчям, швидкоплинна, пронизана тихим смутком.

— І як давно це було? — дуже обережно запитала я.

Вадмір мовчав. Він дивився перед собою, ніби занурюючись у тінь спогадів. Його погляд потьмянів, став важким, як осіннє небо перед зливою.

— Давно, — нарешті озвався він сухим, майже безбарвним голосом. — Дуже давно.

Думки раптово завмерли на гострому питанні: скільки ж йому років? Але щось утримало мене від того, щоб поставити його вголос.

— Твій батько забрав тебе… сюди? — кинула я швидкий позирк на темні обриси гори, натякаючи на цей вимір.

Валмір ледь помітно кивнув.

— Так. Але спершу він розповів мені, ким я є насправді, — його голос з відтінком гіркоти ковзнув по тиші. Це була не лють, не ненависть, а щось набагато глибше — злість, що давно перегоріла, залишивши лише попіл розчарування.

— Ти злякався? — запитала, вслухаючись у павзи між словами.

Вадмір відвів погляд, ніби самі думки були важчими за їхнє озвучення.

— Ні, я здогадувався, — приглушеним голосом відказав він. — Я завжди відрізнявся від своїх однолітків. Почувався чужим. А потім батько все пояснив і показав, хто я насправді, і… — він урвався.

Я ледь нахилилася у його бік, ловлячи цей надломлений відтінок його голосу.

— І?.. — тихо підштовхнула.

Мій супутник зітхнув, мовби звільняючись від чогось невидимого, й гірко всміхнувся:

— І я пошкодував, що не цінував те, що мав, — це прозвучало геть приречено, без жодного проблиску надії.

Я розгублено кліпнула. Для мене це зізнання було несподіване.

— Тобто ти хотів би бути людиною та не знати всього цього?

— Безумовно, — сухо кинув він, явно уникаючи мого погляду. Легким рухом ноги штурхнув камінчик на дорозі.

— Ти б проміняв вічне життя на звичайне смертне? — не навала я, бо це справді зачепило мене.

Вадмір повільно підняв голову, дивлячись на мене з-під брів. Його очі цієї миті здавалися бездонними, наче нічне небо, в якому згасли всі зорі.

— Людське життя, хоч і скороминуще, проте краще за нескінченне існування демона, — проказав він рівним голосом, проте в його словах не було порожньої байдужості — в них відчувався тягар істини, яку неможливо вкласти у прості фрази.

Я мимоволі насупилася.

— Все аж настільки погано?

Губи напівдемона ледь скривилися в скептичній, безрадісній усмішці, а рука недбало ковзнула в повітрі, мовби окреслюючи світ навколо з байдужою глузливістю.

— А хіба сама не бачиш? — він ковзнув поглядом по тужливій темряві, що огортала нас.

— Але ж ти не завжди перебуваєш в цьому вимірі. Та й, мабуть, мій світ не єдиний, де є чарівні пейзажі та дивовижні речі… То чому б не поєднувати, наприклад, людське життя з вічністю?

Вадмір косо глянув на мене й гмикнув, з ледь помітною насмішкою в кутиках уст, в якій жевріла якась двозначність, щось приховане:

— А я й поєдную.

Я нахилила голову, примружившись.

— І в чому каверза?

Посмішка зникла з його обличчі так само швидко, як і з’явилася.

— Каверза? — брови напружено зійшлися на переніссі, а в погляді промайнула тінь сумніву.

Тоді я, зітхнувши, почала обережно підбирати слова, намагаючись бути тактовною:

— Ти не зовсім людина… й не зовсім демон. То врешті-решт тобі доведеться... вибрати? Чи все життя балансувати між двома світами, не належачи жодному?

Відповідь зірвалася з губ Вадміра майже беззвучно, легким подихом:

— Перше.

Мовчання, напружене й непорушне, ніби ввібрало це слово, не дозволяючи йому розтанути у просторі. Мої думки хаотично засновигали у свідомості, поступово складаючись у химерний візерунок. Я ледь розтулила губи, щоб заговорити, проте напівдемон урвав мене безбарвним голосом:

— Перш ніж поставити наступне запитання, ретельно зваж усе.

Я була впевнена: він знову нишпорив у моїй голові. Хитрий. Але, попри його застереження, я все одно поцікавилася:

— Що потрібно зробити напівдемону, щоб стати людиною?

Вадмір тяжко зітхнув:

— Чинити добро. Постійно доводити свою людяність. Свою світлу сторону. Тоді, можливо… — його голос стишився, зм’як, загубився в чомусь давньому, ніби він повторював чужі слова. Ніби істина, яку він озвучив, досі не знайшла в ньому віри.

— А якщо ні? Якщо не вийде? — обережно спитала я.

— Тоді є лише один шлях — темна сторона. Щось на кшталт «Приєднуйся до світу демонів!» та «Вітаємо у вічності!» — оголосив мій супутник, наче пародіюючи рекламні слогани, а на його обличчі спалахнула хижа, глузлива посмішка.

У мене всередині все похололо. Я насупилася.

— А ти хотів би...

— Ні! Навіть не думай про це! — різко відрізав він, раптово зупиняючись, і я застигла на місці.

— Тихо! — Вадмір приклав палець до вуст, напружено оглядаючись.

Я кивнула, підтверджуючи, що зрозуміла, проте його напруженість змусила мене інстинктивно затамувати подих.

Напівдемон вдивлявся у темряву, наче вона сама могла видати приховану загрозу.

— До речі, — озвався він вже трохи м’якше, хоч і з тінню відстороненості, — ми з тобою забалакалися, і я ледь не забув.

— Що ледь не забув? — насторожено пробубоніла я, не зводячи з нього очей. Цієї миті у грудях загусло дивне передчуття.

Вадмір не відповів. Замість цього він знову приклав палець до вуст, змусивши мене вслухатися у важку тишу навколо.

Десь далеко… наче з глибини темряви… долинули звуки. Глухі, невиразні, важкі. Чи то приглушений крик, чи хрипкий стогін…

— Що це? — ледве вимовила я, мимоволі наблизившись до свого супутника, наче його присутність могла дати мені хоча б ілюзорне відчуття безпеки.

Він злегка знизав плечима.

— Важко сказати. Демони взагалі непередбачувані, а в цьому Вимірі... — його погляд миттєво напружився, мов уловив щось невидиме й жахливе. Але вже за мить додав дуже спокійним тоном: — Ходімо. Недалеко є місце, де можна зупинитися. Ти маєш відпочити.

— Але я не втомилася... — почала я, і як раптом зупинилася. До цієї миті я вперто заперечувала втому, силкуючись не звертати уваги, проте щось у просторі несподівано змінилося, мовби саме повітря почало тиснуло на мене. А затим хвиля різкої, незрозумілої слабкості захлеснула тіло, змушуючи сповільнитися. Здавалося, що кожен крок висмоктував більше сил, ніж я могла собі дозволити. Цей вимір напрочуд дивно виснажував.

Тож ступаючи ще один крок, я помітно похитнулася, і мимохіть погляд метнувся до Вадміра. Він уважно спостерігав за мною, в очах не було й краплі здивування, мовби вже знав, що так і станеться.

— Тепер бачиш? Ти маєш перепочити. Я ж казав, — впевнено вирік він.

— А ти що — зовсім не втомився? Хоча б трохи? — простогнала я, вдивляючись у нього з недовірою.

Вадмір усміхнувся, м'яко, злегка поблажливо, та похитав головою, наче сама думка про втому була для нього чужою.

— Щастить тобі! І ти ще скаржишся на вічне життя? Одна твоя витривалість варта того, щоб продати... — я не встигла закінчити фразу. Повітря навколо мене здригнулося, і наступної миті напівдемон з'явився біля мене, несподівано, швидко, ніби відлуння блискавки. Його рука не жорстко, проте владно накрила мій рот, змушуючи затамувати подих.

— Не говори такого. Ніколи! — наказав він, голос став глибоким, низьким, насиченим тією самою загрозою, що витає перед бурею. — І навіть не думай про це. Це… надто небезпечно, — він видихнув мені кудись між вухом і шиєю. І коли його гаряче дихання торкнулося шкіри, то по тілу розбіглись електричні імпульси, серце пропустило удар, а потім зірвалося з місця, немов прагнучи наздогнати ритм чогось невидимого… чогось за межею розуміння.

Я повільно звела погляд, зустрічаючись з дивовижними очима Вадміра, які стали ще більш загадковими, більш глибокими. Раптом на денці зіниць спалахнуло полум'я... Воно мерехтіло, притягувало, змушувало забути про все довкола... Я нервово проковтнула.

— Почула мене, Шелл? — тихо мовив він, годос вже не звучав наказово, скоріше — прохально, тривожно.

Я ледь помітно кивнула, не відводячи погляду. Вдихнула й знову відчула той запах, який змусив мене завмерти тоді, у храмі. Глибокий, незбагненний... Чуттєвий. Він проникав у свідомість, наповнював кожен подих. Солодкуватий, тягучий, п’янкий... І раптом щось первісне прокинулося всередині. Несподіване бажання — лоскотливе, якесь химерне. Доторкнутися. Відчути. Пройтися кінчиком язика по його шкірі... Це як смак забороненого слова, що вперше опиняється на вустах.

Що? Мені хочеться лизнути напівдемона?! Боже, що за думки?

Проте я завмерла, розчиняючись у ритмі серця — свого, його. Все навколо зникло, залишилися лише ті очі, що мерехтіли темним, невідомим жаром, та запах, що огортав, спокушав... Смачний, п'янкий... Незбагненно привабливий…

— Шелл… — видихнув Вадмір, наче моє ім'я саме просилося з вуст.

Наша близькість стала майже нестерпною. Я затремтіла. Ще одне слово — і я…

Коли раптом він різко зник і з’явився на кілька метрів від мене.

— Нам вже час, — проказав спокійно, мовби взагалі нічого не сталося.

Але я ще відчувала його поряд... Його тепло, його силу, його загрозливу природу, що зачаровувала... Стиснула губи й подумки вилаяла себе, старалася стримати всю ту бурю відчуттів, які не мали пояснення. А потім кивнула, змушуючи себе зібрати розпорошені думки у єдине ціле.

— Так, ти маєш рацію... — навдивовижу голос звучав рівно, проте всередині все ще вирувала дивна неспокійна енергія. — До того ж ти не завершив свою історію...

Вадмір криво посміхнувся.

— Знаєш, чого в тебе не відібрати?

Я розгублено хитнула головою, чекаючи відповіді.

— Допитливості, — відказав він з веселим блиском в очах і чарівними вібраціями в голосі.

В цей момент я рефлекторно охопила себе руками, мовби захищаючись від чогось неосяжного, незримого, але неминучого.

— Тобі все ще холодно? — нашорошено запитав Вадмір, трохи звівши брову.

Я похитала головою.

— Ні, просто...

Не могла пояснити, не знаходила слів... Думки розпливалися, розірвані й неоформлені.. Лише відчуття — таке густе, насичене, невидиме, як легкий шлейф аромату, що огортав свідомість і змушував тремтіти в хиткому балансі між реальністю й маренням.

— Що таке? — Вадмір ковзнув поглядом по мені.

— Нічого. Розказуй далі, — хутко вимовила я, не залишаючи павзи, бо не хотіла, щоб він уловив щось зайве в голосі.

Напівдемон ступив ближче, не занадто, проте достатньо, аби його присутність стала майже відчутною, як легке напруження в повітрі.

— Зайдемо в одне місце. Відпочинеш, а потім — продовжимо. І наш шлях, і розмову. Згода?

Я вагалася. Його тон був рівний, без натиску, але щось у ньому змушувало прислухатися уважніше. Я проковтнула й здушено запитала:

— Обіцяєш?

Куточки його губ ледь здригнулися.

— Даю слово.

Та що варте слово, коли його вимовляють так? Запевнення чи пастка?

Я вдивлялася в цього красеня, шукаючи в очах натяк на істину.

— Чому я маю вірити твоєму слову?

Вадмір не відвів погляду, затримався на моїх очах, спокійний, трохи задумливий.

— А хіба я дав тобі привід сумніватися?

Хитнула головою:

— Ні, не давав, але...

— Але? — його брова підвелася, мов знак виклику, що змушував мене не просто відповідати, а й сумніватися у власних словах.

Я переплела пальці, вдихнула глибше, таким чином трохи збираючись із думками.

— Довіряй мені, Шелл. Я не зраджу, — він проказав це напрочуд впевнено, без жодної тіні вагання.

Я сканувала поглядом його обличчя, вивчаючи кожен відтінок його виразу.

— Добре, спробую.

А затим, без зайвих слів, ми звернули з дороги.

~~~

— Вадміре, ти щойно ступив на небезпечну територію!

— Що ти маєш на увазі?

— Дівчина чекала твого поцілунку! Не ухиляйся від цього.

— Я й не збирався.

— Ти граєш з вогнем.

— Знаю, проте не можу відступити. Їй потрібна моя допомога.

— Ти зачаровуєш її!

Недбало:

— Знаю. Проте я все одно ризикну.

— Це не просто ризик... Це може стати кінцем!

— Побачимо.

— Атес не буде в захваті... Ти ж знаєш.

З лукавим інтересом:

— Ане, відколи ти став моєю совістю?

— Відтоді як ти познайомився з моєю смертною. Я раджу тобі зупинитися... Поки ще можеш.

— Я вже все вирішив.

— Щось мені підказує, що при цьому ти зовсім не подумав про себе...

— Ане, шукай!

— Ти безнадійний...