Раді Вас бачити!

Не можна звинувачувати людину, якщо вона щиро не розуміє, що її реальність і твоя не збігаються.

/Джоді Піколт. Час прощатися./

— — — — — — — — — — — — —

14 травня 2016. Субота.

(нова реальність)

Перша половина суботи розчинилася в повсякденній рутині. Проте ця думка прийшла не мені — її озвучила Тейлор, чиї очі мерехтіли лукавинкою, коли вона це казала.

Ранок почався з прогулянки магазинами — пошуку дрібниць, які могли б нас трохи потішити. Крамниці огортали теплом неонових вивісок, їхні яскраві кольори впивались у вічі, наче розсипані конфеті. Кілька нових речей заповнили наші пакети, проте жодна з них не змогла заповнити порожнечу всередині мене.

До того ж хаос у голові не вщухав... Він був схожий на зірваний вихор, який перекидав усе на своєму шляху. Відсутність голоду чи сну стала звичкою; тіло, здавалось, не просило нічого, окрім тиші. І якби не Тейлор зі своїм непохитним нагадуванням про їжу, час і необхідність жити, я, мабуть, взагалі б загубилася в цьому вихорі.

Невеличка мить спокою застала мене у кав’ярні, де аромат обсмажених зерен трохи пробудив мій інтерес, однак смак лате виявився примарним — наче я пила легку пелену ранкового серпанку. Тепло чашки відчувалося в пальцях, але не приносило ані затишку, ані насолоди. І навіть прохолодний подих кондиціонера на обличчі не додавав ясності думкам. Їжа, хоч і смачна, сприймалася механічно — як виконання ритуалу, що живить тіло, проте залишає душу голодною.

Після сніданку ми опинилися в салоні краси, який зустрів нас запахами лаків і рівномірним гудінням фенів, ніби час тут уповільнився, розчиняючись у блиску дзеркал. Майстрині взяли нас під свою опіку: Тейлор отримала вишукане укладання, а мені зробили дивовижні манікюр і педикюр. Проте нові нігті відчувалися чужими, мов ця витонченість належала комусь іншому, а не мені. Саме тут я вперше задумалася над тим, чи можна позбутися татуювання — і дізналася, що це можна, хоча цей процес вимагає часу, коштів і терпіння до болю. Чи готова я була пройти через це? Відповідь лишалася невизначеною.

Нарешті, після обіду, ми з Тейлор вирушили додому. За час, що ми провели разом, я наче занурилася в безодню власної сутності, відкриваючи нові сторони себе, про які раніше навіть не здогадувалася. Вона розповіла про себе, про Дрейка, про моїх батьків... І здавалося, що Тейлор володіла ключем до всього, що я вважала своїм: вона знала мене краще, ніж я сама. Це лякало. Було жахливо не знати, ким я є, відчувати себе чужою у власному тілі, наче вдивляєшся у власне обличчя крізь старе запітніле скло. А найстрашніше було навіть не це, а думка, що я — це НЕ я. Що справжня я десь згубилася, залишивши лиш примарну тінь, що блукає незвіданими світами.

Ця думка поглинала мене, залишаючи нестерпне запитання: «За що мені все це?» У хаосі невпевненості та сумнівів я не могла осягнути, чому кілька останніх днів мого життя були розмитими, наче старі світлини, зіпсовані дощем, а решта — наче розірвана книга, де сторінки плуталися й не збігаються одна з іншою. Чи таке взагалі можливо?

Я почувалася, ніби стою босоніж на крижаному скляному мосту, який тріщить під вагою моїх думок. Хотілося все розуміти, розгадати цей клубок подій, утім, замість цього отримувала лише уривки відповідей, які розчинялися, ледве встигавши з'явитися.

Невизначеність оселилася в мені, холодним вітром пронизуючи кожну щілину моєї сутності, і серед цього нескінченного мороку сумнівів жеврів маленький вогник — надія. Тонка, крихітна, ледве непомітна. І все ж вона не давала мені потонути, тримаючи на межі. Надія, що моє прагнення до істини приведе мене до відповідей, яких я так шукаю.

***

Решту дня Тейлор присвятила, аби підготувати мене до вечері з Біллі, яку вона вперто називала побаченням. Я намагалася переконати її, що це просто дружня зустріч, проте сперечатися з Тейлор — це як намагатися зупинити вітер. Ще з дитинства вона мала дивовижну здатність наполягати на своєму, і найкращим виходом було просто здатися. Сьогоднішній день не став винятком. Тейлор чомусь хотілося, щоб я почала зустрічатися з Біллі. Їй здавалося, що зараз він ідеальний варіант для мене. Її ентузіазм був практично заразливим, хоч я й не могла позбутися думки: навіщо насправді мені це все? Навіщо, власне, мені Біллі? Невже я сподівалася, що ця зустріч допоможе хоча б трохи розкрити таємницю мого несподіваного провалу в пам'яті? Якщо бути чесною, такі надії видавалися марними. Проте після подій минулого вечора я все ж сподівалася, що це повториться — і що цього разу мені вдасться вирвати з того хаосу хоча б крихту ясності.

Я глибоко видихнула, уважно дивлячись у дзеркало. Відображення здивувало мене. Ніколи не вважала себе особливою красунею, хоч і чула від інших, що маю приємну зовнішність. Та сьогодні все було інакше. Тейлор перевершила себе — те, що я побачила у відображенні, на мить змусило мене відчути себе істотою неземної краси. Моя найліпша подруга невтомно чаклувала над моїм довгим темно-русявим волоссям з попелястим відтінком, і тепер воно виглядало розкішним, пишним і живим. Її майстерність із макіяжем зробила мої зелені очі виразними, мовби вони приховували якусь таємничу силу. Ніс виглядав витончено, а губи — як втілення спокуси.

— Неймовірно! — Тейлор видала захоплений вигук в мене за спиною.

Я глибоко вдихнула й пробубоніла:

— Що ж... Я сама вражена. Але хіба це не занадто?

— Себто? — подруга дивилася на моє відображення, у її очах з’явилось легке збентеження.

— Мені здається... для дружньої зустрічі це... занадто, — я все ж висловила свою думку, хоч і знала, що вона навряд чи погодиться.

Подруга театрально закотила очі й, голосно розсміявшись, вигукнула з такою інтонацією, що це могло б розвеселити натовп:

— Ти сама себе чуєш? Дружні посиденьки з Біллі Краш-молодшим? Такого не буває! Це або все, або нічого! Затям нарешті!

— Чесно кажучи... — я невпевнено похитала головою, обдумуючи, чи варто взагалі озвучувати те, що крутилося в голові, — я не впевнена, що готова на все...

— Ох, та годі тобі! — подруга махнула рукою, наче відганяючи саму ідею сумнівів. — Звісно ж, готова! Ти й не готова? Ти ж не серйозно це кажеш?

Заглиблена у думки, я мимоволі затримала погляд на власному відображенні. Зелені очі, мов озера під буремним небом, випромінювали драматичну глибину. Душу розривали змішання емоцій, а свідомість здавалася затягнутою у хаотичний вир роздумів.

— Не розумію... для чого я це роблю? — цей шматок внутрішнього монологу я сказала чомусь вголос.

Тейлор насупилася, раптом змінивши тон:

— Шелл, не кажи мені, що ти розглядаєш можливість повернутися до Дрейка? — її очі звузились, вона явно намагалася вловити найменші зміни в моєму виразі.

— Ну… — я почувалася зовсім розгублено, зустрівшись поглядом із її очима, що кричали змішанням занепокоєння й неприємної докірливості.

— Ти не просто так пішла від нього пів року тому, — голос подруги прозвучав із непохитною впевненістю.

Я застигла, відчуваючи, як слова застрягають десь між серцем і горлом.

— Ти справді... так... вважаєш?

— Навіть не сумнівайся! — запевнила вона. — Шелл, я знаю тебе краще, ніж ти сама себе розумієш.

— Так... мабуть, ти маєш слушність... — ледве видихнула я, піддаючись її переконанням, неначе хвилям, які змивають берегову лінію.

Тейлор вдивлялася на мене, у її очах блищало щось таке сильне й непохитне, що ставало важко утримати власні думки.

— Шелл, ти ніколи не робиш нічого навмання, — твердо промовила вона.

— Ти думаєш, що... я просто втомилася від Дрейка? — задумливо кинула я, швидко глипнувши на подругу через плече.

— Авжеж! — впевнено відповіла вона, схрестивши руки й злегка нахиливши голову, немов викладачка, яка вже давно знає правильну відповідь. — Я переконана, що ви були несумісні з самого початку.

— Це ще чому? — я рвучко повернулась до неї, злегка піднявши брови. — І чому ти раніше про це мовчала?

Тейлор ледь помітно зітхнула, ніби відповідаючи на щось очевидне. Її усмішка стала м’якішою, а слова прозвучали зі співчуттям:

— Ти й сама знаєш, що раніше не послухала б мене. Адже ти мала пройти цей шлях, побачити все на власні очі, сумніватися й помилятися, щоб нарешті зрозуміти: Дрейк тобі не підходить. Він не той хлопець, що тобі потрібен. І, якщо вже чесно, він — не твоя доля.

Я скептично зиркнула на неї.

— Хочеш сказати, що Біллі — моя доля? — брови злегка насупилися, але в голосі було більше цікавості, ніж спротиву.

Відповідь подруги змусила мене завмерти:

— Аж ніяк. Проте він, щонайменше, не доведе тебе до сказу, якщо ти вирішиш його кинути.

— Я не маю наміру його кидати, бо не збираюся з ним зустрічатися! — обурено констатувала я.

Тейлор хитро й надміру впевнено посміхнулася:

— Та побачимо, що ти скажеш після сьогоднішнього вечора. Або, можливо, ночі... — вона заграла бровами, а очі блиснули лукавим азартом.

— Я не буду з ним спати! — це прозвучало так голосно, що аж відлунням відбилося в повітрі.

Подруга примружилася, а її усмішка набрала знущального забарвлення:

— І хто ж тебе зупинить?

Я вперла руки в боки, впевненість проросла в мені, мов раптовий спалах.

— Я сама!

Очі подруги розширилися від здивування.

— Ти що — справді... закохалася? — знагла вигукнула вона, в голосі вчувалася майже дитяча недовіра, змішана із захопленням.

Це запитання викликало в мене дивне відчуття: ніби всередині щось згасло й охололо. Проте все, що мені залишалось, — безпорадно стенути плечима.

— Ні... не впевнена... — пробубоніла я, — проте... Я хочу змінитися, Ті. Розумієш?

— Як саме? — подруга все ще насторожено дивилася на мене.

— Стати справжньою, — на одному подиху проказала я, і в цих словах відбивалася вся моя невпевненість та водночас непохитна рішучість.

Кривий посміх подруги не вселяв ані краплі надії. Її брови злегка звелися, а голос став трохи глузливим:

— Справжньою? Шелл, вибач, але ти сама знаєш, яка ти справжня?

Я не відповіла відразу. На мить заплющила очі й ковтнула тишу. Потім ледь чутно видихнула:

— Ні. Але спробую дізнатися.

***

Біллі приїхав рівно о сьомій. Спершу він надіслав коротке повідомлення:

[я вже тут]

А вже за кілька хвилин зателефонував і несподівано м’яким тоном сказав, щоби я не поспішала та збиралася хоч цілу вічність. Тейлор відреагувала на це з притаманним їй ентузіазмом, оголосивши, що це наймиліше, що вона чула за весь день. А потім заявила, що я повинна скористатися такою можливістю та залишитися в кімнаті ще п’ятнадцять хвилин — для ефекту. Звісно, я змушена була з нею погодитися.

Щойно час вичерпався, і я майже ступила за поріг, коли раптом Тейлор, з непроникним виразом обличчя, мовила:

— Якщо ти знову вирішиш зникнути на три дні, будь ласка, попередь мене заздалегідь, добре? Мої нерви, знаєш, не безмежні.

Я кинула на неї швидкий погляд, силкуючись надати своїм словам легковажної нотки, хоча всередині все кипіло:

— Гаразд, тримай кулачки, щоб я взагалі хоч щось пригадала після цього побачення.

— Окей! Відривайся як слід! — підбадьорливо засміялася Тейлор.

— Спробую, — тихо промимрила я, роблячи крок уперед, проте щось змусило мене зупинитися. Озирнувшись через плече, я запитала: — Слухай, Ті... Як це сталося, що ти суботнього вечора сидиш удома? Де твій... ну... як його?..

Тейлор дивно сіпнула плечем:

— Стів.

— О, так, — радо промовила я, не маючи жодного уявлення, хто це.

Якщо чесно, я не знала жодного хлопця Тейлор ще від часів школи. Вона постійно була у відносинах, але ніколи не ділилася подробицями. Лише одного разу обмовилася, що, можливо, познайомить мене зі своїм обранцем лише тоді, коли буде впевнена, що це «той самий».

І тут мене наче блискавкою прошило. Звідки я це знаю? Чи, можливо, це спогади, що раптово виринули на поверхню?

— То що зі Стівом? — це вирвалося гостріше, ніж я планувала, примусивши її зиркнути на мене з-під лоба.

— Ми вирішили... зробити павзу, — Тейлор легенько зітхнула, поглядаючи вбік. — Я хотіла більше, а він... — її слова затихли, неначе губилися десь у думках. — Шелл, Стів просто не був тим... — вона глянула прямо на мене. В її погляді дивно поєднувалися розчарування й важке примирення.

Хотілося якось пом'якшити цю напругу в повітрі, тому я злегка всміхнулася та обережно запитала:

— Не з тих, кого варто знайомити з подругою, так?

Її вуст ледь торкнула усмішка, хоча погляд залишався сумним. І раптом, мов знічев’я, вона спитала:

— А звідки ти знаєш, що того самого я познайомлю з тобою? Хіба я таке казала?

Я вдала, що не помітила її подив, спокійно відмахнувшись:

— Ті, я знаю тебе майже п’ятнадцять років. Ти справді думаєш, що за цей час я не навчилася тебе розуміти?

Подруга злегка розгубилася:

— Думала... Здавалося...

— Що мені це не цікаво? — я дивилася їй прямо у вічі, не дозволяючи уникнути відповіді.

Вона мовчки кивнула, ковтаючи слова, які так і не вимовила.

— Ті, ти одна із найдорожчих мені людей, — продовжила я, голос трохи затремтів. — Ти й мої батьки… — я різко замовкла, наче ці слова раптом виявилися для мене занадто важкими.

— Шелл, що з тобою? — це пролунало тихо, проте в голосі Тейлор вчувалося щире занепокоєння. Вона дивилася на мене з тривогою, а я — ніби крізь неї, і мої думки були вже далеко. Обривки образів спалахували перед очима: силуети, голоси, слова... Однак вони не складалися в єдину картину.

— Шелл, ти мене лякаєш... — почувся десь збоку голос подруги.

Слова зринули самі собою, наче хтось відкрив замкнений ящик у свідомості:

— Я вже казала це...

Тейлор не ворухнулася, лише напружилася, якби очікуючи чогось значно гіршого.

— Казала що? — обережно запитала вона.

Я кліпнула, намагаючись схопити думку. Напруга, яка стискала шлунок, тиснула донизу, залишаючи після себе важку емоцію.

— Цю фразу... я говорила її раніше... Хлопцю... — я тихо зітхнула, ніби хотіла відгородитися від свого ж голосу. — Але я не можу пригадати, хто саме це був.

Тейлор помітно напружилася, тіні від світла лампи на її обличчі здавалися різкішими. Пильно вдивляючись у мене, вона промовила:

— Ти в цьому впевнена?

— Здається, так... — промимрила я, трішки нахилившись вперед, дозволяючи глухому шуму в голові заволодіти свідомістю, а після короткої павзи я ледь помітно кивнула.

— Шелл! — вираз обличчя Тейлор різко змінився, в голос набув невластивої їй суворості. — Ти розумієш, що це означає?

Я відчула, як всередині все завмерло.

— Що? — спитала мимохіть.

— Ти закохалася!

Мені хотілося заперечити, проте слова не знаходилися. Я лише насупилась, похмуро зітхнувши:

— Добре знати б, у кого, — кинула погляд на годинник і додала: — Мені вже час, Ті. Біллі чекає пів години.

Подруга миттєво розцвіла у єхидній усмішці, а очі зблиснули хитрим вогником.

— Це йому корисно, — проказала вона з явною ноткою задоволення. — На помсту за ту неділю!

Я лише мовчки закотила очі, не маючи сил сперечатися. Кинувши їй повітряний поцілунок, розвернулась і поспіхом вискочила з кімнати.

Вже за дверима я почула її веселий голос:

— Дивись там, не загубись у цьому вирі пристрастей!

~~~

— Ця смертна дивна, чи не так?

— Чому?

Тиша.

— Я запитав...

— Я чув твоє запитання, янголе.

— То чому не відповів?

— Чи всі янголи такі нетерплячі?

— Тобі видніше, Атесе, ти прожив довше.

— Проте з такими, як ти, ще не стикався.

— Себто я в тебе перший? Приємно чути!

— Зникни в Пекло!

— Не можу, адже я — небесне створіння, мені туди зась! А ось ти...

— Трясця, за що мені це?!

— Це дарунок!

— Навряд чи, — важке зітхання.

— То чому ти сказав, що дівчина дивна?

— Тому що наполегливо хоче згадати.

— Хіба це погано?

— Анітрохи. Я сказав «дивна», а не «погана».

— То вона дивна, бо прагне згадати своє минуле?

— Ні, бо наполегливо прагне згадати, навіть не уявляючи, що може чекати її в тих спогадах.